Шістдесятники

Це покоління митців та громадських діячів, які народилися в СРСР у 1930-х роках, пережили Голодомор, Другу світову війну та час репресій у дитячому віці, а росли та формувалися наприкінці 40-х – на початку 50-х років (у період пізнього сталінізму). Вони виросли в радянській системі, читали радянські тексти, друкувалися в радянських видавництвах і проходили цензуру. При цьому вони стали поколінням, яке відкрито виступило проти забуття української мови, літератури та культури. Шістдесятники відкинули жорсткі рамки соцреалізму, повернули європейські форми в українську літературу та живопис; повертали із забуття імена репресованих митців часу «Розстріляного відродження». І за короткий час «відлиги» їхній культурний протест переріс у політичну боротьбу за права людини та незалежність.

Це призвело до жорстокої реакції радянської влади: згортання «відлиги», хвилі масових арештів 1965 і 1972 років, заборона творчості, заслання та трагічної загибелі лідерів у таборах. Проте радянській системі не вдалося знищити цей рух, адже саме ідеї шістдесятників заклали тривалий фундамент для дисидентського опору, а самі вони на початку 1990-х років стали творцями незалежності України.

Хто такі шістдесятники

Шістдесятники — це покоління української національної інтелігенції, яке сформувалося на межі 1950-х і 1960-х років в умовах хрущовської «відлиги». Рух об’єднав молодих письменників, літературних критиків, художників, режисерів та правозахисників. Вони виросли всередині радянської системи, але стали внутрішньою опозицією до неї, виступили проти тоталітаризму та русифікації, шукали культурну тяглість до власного національного спадку, а не панівної пропаганди. Крім цього, шістдесятники підхопили модерну ідею переваги індивідуальності над колективом, а національного — над імперським «радянським», що було революційним мисленням в радянській державі.

Проте важливо памʼятати, що ці люди були продуктом своєї доби: вони народились в час після Розстріляного Відродження, жили в період Голодоморів, репресій та Другої світової війни. Це все формувало їх світогляди, вони були дуже різні, русифіковані, багато хто щиро вірив у ідеї комунізму. Навіть у найкращих текстах (наприклад, у Ліни Костенко) простежуються радянські художні тропи, комсомольська категоричність, апломб і прагнення писати формулами й афоризмами. Шістдесятники наповнювали ці форми людським та національним змістом, але інструментарій часто (особливо на початку) залишався вихований соцреалізмом.

Феномен «шістдесятництва» як такого став можливим лише завдяки політичній відлизі: смерті Сталіна (1953) та XX з'їзду КПРС (1956), репресії трохи послабили на якийсь час. До України це послаблення дійшло аж наприкінці 50-х років.

Активний період шістдесятництва був дуже коротким. Якщо тлумачити широко, це десятиліття: з 1958 по 1968 рік (до введення радянських танків у Прагу). Проте реальний розквіт тривав заледве 4–5 років — приблизно з 1959 по 1963 рік. Межею зламу став 1965 рік — перші масові арешти інтелігенції, зміна Хрущова на Брежнєва та прихід неосталіністів, а також знаменитий протест на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків» Параджанова.

Відомі шістдесятники боролися за комплекс фундаментальних змін у суспільстві:

• Свобода творчості: скасування партійного диктату в мистецтві та відмова від штучних рамок соцреалізму;
• Захист української мови: збереження та повноцінне повернення української мови в освіту, науку, державне життя та медіа;
• Історична правда: відновлення пам'яті про знищених радянською владою митців «Розстріляного відродження» 1920–1930-х років;
• Права людини та суверенітет: захист базових громадянських свобод, що згодом трансформувався у політичну боротьбу за незалежність України.

Рух шістдесятників не мав єдиної політичної структури чи статуту, це була мережа однодумців, об'єднаних спільними цінностями. Шістдесятництво вирізнялося яскравим естетичним новаторством, інтелектуалізмом, глибинним зв'язком із народними традиціями та водночас орієнтацією на світові європейські культурні тренди. Вони повернули в мистецтво поняття особистої совісті та честі. В цей час активно розквітнув «самвидав» — нелегальне копіювання та поширення заборонених творів та публіцистичних праць, видавали все, що не пройшло б радянську цензуру державних видавництв.

Цей рух починався як суто естетичний та літературний протест та повернення власного культурного голосу, але через тиск КДБ та арешти швидко переріс у свідомий правозахисний і дисидентський рух.

Передумови виникнення руху шістдесятників

Феномен шістдесятництва виник внаслідок багатьох історичних процесів того часу: виросло нове покоління після Другої світової війни, репресій, Голодоморів та знищення культурного прошарку 20-х років. Але головним каталізатором змін стала смерть Йосипа Сталіна у 1953 році та послаблення тоталітарного тиску, який назвали Хрущовська відлига.

До влади у Радянському союзі прийшов Микита Хрущов і під його керівництвом радянська влада дещо послабила ідеологічний контроль, частково припинила тотальний терор та розпочала реабілітацію безневинно засуджених жертв репресій. Цей період породив ілюзію можливості реформування комуністичної системи, розширив межі дозволеного в мистецтві та дав молодому поколінню ковток свободи, який назавжди змінив їхній світогляд.

Важливим моментом став ХХ з’їзд КПРС у 1956 році, де Микита Хрущов зачитав секретну доповідь «Про культ особи та його наслідки». Офіційне викриття злочинів сталінізму, масових чисток та беззаконня шокувало молоду інтелігенцію. Це розвінчання культу підірвало віру у безгрішність партійного керівництва і змусило митців переосмислити радянську дійсність. Зруйнування страху та благоговіння перед колись всесильним диктатором розкріпачило творчу молодь, яка більше не бажала сліпо підкорятися цензурі.

В Україні розпочалося стрімке піднесення національної самосвідомості. Українська молодь почала самостійно досліджувати замовчувані сторінки історії, відновлювати пам'ять про Голодомор, вивчати творчість заборонених авторів (Миколи Хвильового, Леся Курбаса, Валер'яна Підмогильного). Повернення із заслання десятків тисяч репресованих громадян та звістки про долю закатованих митців 1920–1930-х років викликали у нового покоління шок і гостре бажання врятувати свою культурну спадщину. Усвідомлення загрози русифікації підштовхнуло нову інтелігенцію до активного спротиву цьому та вивченню і відродженню свого.

Основні ідеї шістдесятників

Світогляди шістдесятників були різними, як і самі шістдесятники, але якщо підсумувати, то можна побачити кілька спільних для всіх ідей, які їх обʼєднували:

• Захист української мови та культури. Головним своїм завданням шістдесятники бачили протидію русифікації та порятунок українського народу від повної асиміляції радянським (читай — російським). Вони рішуче виступали проти витіснення української мови з освітніх закладів, державних установ та медіа. Митці прагнули зберегти і відродити власну культуру, а ще — зробити її сучасною та престижною для молоді. Важливим стало повернення із забуття спадщини знищених радянською владою діячів «Розстріляного відродження» 1920–1930-х років;
• Свобода творчості. Шістдесятники категорично відкинули заідеологізований радянський соцреалізм, який вимагав сліпого вихваляння комуністичної партії. Вони проголосили право митця на індивідуальний стиль, експерименти, використання метафор та впровадження новітніх європейських художніх форм. Для них мистецтво було інструментом пошуку правди, а не засобом державної пропаганди. Головним легальним осередком руху в Києві став створений у 1960 році Клуб творчої молоді (КТМ) «Сучасник» під керівництвом режисера Леся Танюка. Клуб об'єднав Аллу Горську, Василя Стуса, Івана Світличного та багатьох інших. Тут проводились закриті літературні вечори, лекції з забороненої української історії, художні виставки та театральні постановки, тут руйнували шаблони та збирались однодумці. Діяльність Клубу творчої молоді чи читання віршів на Володимирській гірці не були «бунтом» у чистому вигляді, це було радше незадоволення, пошук і витворення іншості всередині радянської культури, яка до того (в 30-40-х роках) була абсолютно монолітною;
• Гуманізм та боротьба з тоталітаризмом. На противагу радянському колективізму, де людина була лише «гвинтиком» державної машини, шістдесятники сповідували антропоцентризм — визнання найвищою цінністю кожної окремої особистості, її гідності та прав. Вони виступали за верховенство права над державою, культурний плюралізм і свободу совісті. Їхній гуманізм став моральною опозицією жорстокій тоталітарній системі.

Еволюція шістдесятництва з часом показала, що в межах радянського державного ладу неможливо захистити культуру без політичних змін. Коли влада почала закривати КТМ «Сучасник» і посилила цензуру, культурний протест трансформувався у правозахисний та дисидентський рух.

У відповідь на жорсткі заборони шістдесятники перейшли до позацензурної діяльності. Вони започаткували «самвидав» — нелегальне виготовлення, копіювання (вручну або на друкарських машинках) та поширення текстів, що викривали злочини режиму. Саме через «самвидав» поширювалися політичні поезії Василя Стуса, публіцистика В'ячеслава Чорновола та епохальна праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Ця мережа поширення інформації стала технічною та ідеологічною основою для українського дисидентства 1970–1980-х років.

Шістдесятники не дорівнюють десидентам, хоча часто ці два явища помилково вживають як синонімічні. Після 1965 року та зміну керівництва СРСР з Хрущова на Брежнєва з його масовими арештами інтелігенції та посиленням русифікації кожен з митців вчинив, виходячи з власних переконань та життєвих обставин:

• хтось пішов у відверте дисидентство: Василь Стус, Ігор Калинець, Євген Сверстюк, Іван Світличний, В'ячеслав Чорновіл, Левко Лук'яненко, Опанас Заливаха, Надія Світлична, Стефанія Шабатура, Микола Горбаль. Вони свідомо обрали шлях відкритого політичного та правозахисного протесту, пройшли через роки закритих судилищ, радянських тюрем, заслань та голодувань у таборах ГУЛАГу;
• хтось загинув: Алла Горська (була жорстоко вбита у 1970 році за загадкових обставин, у яких чітко прослідковувався слід КДБ), Василь Симоненко (помер у 1963 році після жорстокого побиття радянською міліцією), Володимир Івасюк (знайдений повішеним у Брюховицькому лісі у 1979 році, офіційне слідство КДБ наполягало на суїциді, але суспільство сприйняло це як політичну розправу);
• хтось вибрав «естетичну еміграцію» чи тривале мовчання: Ліна Костенко, Валерій Шевчук, Михайлина Коцюбинська, Григір Тютюнник. Ці митці відмовилися оспівувати комуністичну партію. Вони пішли у внутрішню ізоляцію, писали «в шухляду», роками не публікувалися і свідомо зникли з радянського культурного простору, щоб зберегти творчу чесність;
• хтось зламався або пішов на компроміс і став номенклатурою — «літературними генералами»: Іван Драч, Дмитро Павличко, Володимир Дрозд, Євген Гуцало. У 1970-х роках під тиском радянської репресивної системи вони почали писати агітаційні поеми та провладні тексти, підписували офіційні колективні листи із засудженням «антирадянської діяльності» своїх вчорашніх друзів, зокрема Василя Стуса, щоб зберегти право друкуватися й обіймати високі посади в Спілці письменників;
• окремо стоїть історія Івана Дзюби. Його праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» була апеляцією до самої системи (мовляв, «ви відійшли від ленінських норм, я вам зараз як освічена людина розпишу, де помилки»). Дзюба не мислив себе руйнівником системи, а хотів бути призвідцем змін зсередини. Його арешт і подальше покаяння (через прогресуючий туберкульоз) стали ударом для покоління. Стус із таборів написав Дзюбі дуже докірливого листа, вважаючи це зрадою спільного шляху.

Представники шістдесятників

Рух шістдесятників об’єднав сотні талановитих творців та інтелектуалів. Вони представляли різні творчі й наукові галузі, але мали спільну мету — вивести українську культуру з радянського провінціалізму та захистити національні права. Шістдесятництво охопило практично всі сфери гуманітарного та культурного життя України.

• Поезія та проза: Василь Стус, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Григір Тютюнник, Дмитро Павличко, Валерій Шевчук, Борис Чичибабин, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, Ірина Жиленко, Ігор Калинець, Стефанія Шабатура, Микола Холодний, Віктор Близнець, Василь Голобородько;

• Літературна критика, публіцистика та мовознавство: Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Надія Світлична, В'ячеслав Чорновіл, Юрій Бадзьо, Василь Барладяну, Святослав Караванський, Ніна Строката-Караванська, Михайло Косів, Григорій Кочур, Микола Лукаш, Леонід Плющ, Валентин Мороз, Юрій Литвон;
• Образотворче мистецтво (живопис, графіка, скульптура): Алла Горська, Віктор Зарецький, Опанас Заливаха, Галина Севрук, Людмила Семикіна, Веніамін Кушнір, Іван Марчук, Борис Плаксій, Любомир Медвідь, Софія Караффа-Корбут, Володимир Лобода;
• Театр, кінематограф та музика: Лесь Танюк (режисер), Сергій Параджанов (кінорежисер), Юрій Іллєнко (оператор і режисер), Іван Миколайчук (актор), Леонід Осика (кінорежисер), Георгій Якутович (художник кіно), Валентин Сильвестров (композитор), Леонід Грабовський (композитор), Володимир Івасюк (композитор і поет), Іван Світличний (перекладач), Ярослав Кравченко (мистецтвознавець);
• Правозахисний та політичний рух (дисидентство): Левко Лук'яненко, Михайло Горинь, Богдан Горинь, Валерій Марченко, Семен Ґлузман, Микола Руденко, Оксана Мешко, Іван Кандиба, Олесь Бердник, Мирослав Маринович, Микола Матусевич, Василь Овсієнко, Петро Розумний, Йосиф Зісельс, Мустафа Джемілєв, Решат Джемілєв, Петро Рубан, Василь Прусай, Оксана Попович.

Далі розглянемо детальніше біографії та внесок ключових постатей цього покоління.

Ліна Костенко

Ліна Василівна Костенко (народилася 1930 року на Київщині) — одна з ключових постатей покоління «відлиги». Її перші збірки «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) виділялися філософською глибиною та повною відсутністю радянських ідеологічних шаблонів. У часи брежнєвських репресій вона відкрито підтримувала арештованих дисидентів. Через жорстку цензуру поетеса на 16 років відмовилася від офіційних публікацій, обрала шлях внутрішньої еміграції.

Найвідоміші твори:

• «Маруся Чурай» — історичний роман у віршах про українське ХVІІ століття (відзначений Шевченківською премією);
• «Берестечко» — роман про психологічний стан Богдана Хмельницького після історичної поразки;
• «Над берегами вічної ріки», «Триста поезій» та «Неповторність» — збірки інтелектуальної та інтимної ліричної поезії;
• «Записки українського самашедшого» — єдиний прозовий роман (2010), що описує українське суспільство періоду Помаранчевої революції.

Ліна Костенко повернула українській поезії високу естетичну автономію та розмила рамки соцреалізму. Її відмова від компромісів із тоталітарною системою сформувала стандарт творчої незалежності для наступних поколінь письменників. У сучасному контексті її постать залишається інтелектуальним орієнтиром: її цитати активно використовують під час сучасної російсько-української війни як символи культурного опору та національної ідентичності.

Василь Симоненко

Василь Симоненко (1935–1963) — один із найбільш безкомпромісних ліриків покоління «відлиги», чиє життя обірвалося у 28 років після жорстокого побиття радянською міліцією. Працював журналістом на Черкащині, займав активну громадянську позицію: разом з Аллою Горською та Лесем Танюком виявив масові поховання жертв сталінського терору у Биківні та направив меморандум до міськради. Його поезія поєднувала інтимну лірику з гострою соціальною критикою радянської дійсності.

Основні збірки поезій:

• «Тиша і грім» (1962) — єдина прижиттєва збірка;
• «Земне тяжіння» (1964) — видана посмертно;
• «Берег чекань» (1965) — збірка, що вийшла за кордоном у самвидаві, туди увійшли твори, повністю заборонені радянською цензурою.

Симоненко створив перший поетичний маніфест руху, повернув у літературу тему національної гідності та права бути особистістю, а не «гвинтиком» системи. Його вірші масово поширювалися в самвидаві та заучувалися напам'ять. Сьогодні його поетичні рядки (зокрема, «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину») — це базові формули українського патріотичного дискурсу.

Іван Драч

Іван Драч (1936–2018) — поет-новатор, сценарист і політичний діяч, чия творчість розмила канони традиційного радянського віршування. Його дебютна поема-балада «Ніж у сонці» (1961) була названа естетичним вибухом завдяки ускладненій метафориці, космічним мотивам та модерній формі. Драч приніс у шістдесятництво інтелектуалізм, пов'язаний із науково-технічним прогресом та європейським авангардом.

Іван Драч переосмислив класичну форму балади, створив унікальні зразки віршів у цій формі («Балада про соняшник», «Балада про відро»), де побутові речі набували філософського масштабу. Також він написав сценарії до знакових фільмів «Криниця для спраглих» (реж. Ю. Іллєнко) та «Камінний хрест» (реж. Л. Осика), які стали вершинами українського кінематографа ХХ століття.

Основні збірки поезій:

• «Соняшник» (1962) — дебютна книга, що відійшла від традиційної радянської стилістики у бік ускладнених метафор та філософського асоціативного вірша;
• «Протуберанці серця» (1965) — збірка, яка закріпила за автором статус лідера поетичного авангарду шістдесятників;
• «Балади буднів» (1967) — книга, в якій Іван Драч осучаснив жанр балади, поєднав буденні сюжети з космічними та філософськими образами;
• «До джерел» (1972) — поетична збірка, що вийшла у період жорсткого ідеологічного тиску і демонструвала спробу автора утримати інтелектуальну планку в межах офіційного літпроцесу.

Доля Драча ілюструє складність вибору інтелігенції під тиском системи. У 1960-х він брав участь у діяльності Клубу творчої молоді, але після початку масових репресій пішов на компроміс із владою, щоб зберегти можливість працювати в офіційній культурі. Проте наприкінці 1980-х років він повернувся до активної національної політики: у 1989 році став першим головою Народного Руху України та відіграв ключову роль у мобілізації суспільства перед проголошенням Незалежності.

Василь Стус

Василь Стус (1938–1985) — поет, перекладач, правозахисник і член Української Гельсінської групи. Він та його життя стали для українців головним символом безкомпромісного опору радянському тоталітаризму. Його публічний протест розпочався 4 вересня 1965 року на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна», де Стус закликав підвестися тих, хто виступає проти арештів української інтелігенції. За це Стуса відрахували з аспірантури Інституту літератури та заборонили друкувати його твори.

Основні твори:

• «Круговерть» (1965) — перша поетична збірка, яку радянська цензура вилучила з плану публікацій;
• «Зимові дерева» (1970) — книга філософської та громадянської лірики, яку автору вдалося нелегально видати за кордоном (у Брюсселі) після повного блокування в УРСР;
• «Веселий цвинтар» (1971) — збірка гострої гротескної поезії, яка відображала абсурдність радянського ладу і поширювалася виключно в самвидаві;
• «Палімпсести» (1971–1985) — вершина його творчості; поетичний корпус, створений у таборах і тюрмах, містить глибоку екзистенційну, філософську та патріотичну лірику.

У 1972 році Стуса заарештували під час першого масового погрому шістдесятників і засудили до 5 років таборів та 3 років заслання. У 1980 році послідував другий арешт — поет отримав ще 10 років примусових робіт і 5 років заслання як «особливо небезпечний рецидивіст». Його адвокатом радянська система призначила Віктора Медведчука, який фактично підтримав обвинувачення. Стус помер 4 вересня 1985 року в карцері табору суворого режиму «Перм-36» біля села Кучино під час голодування. 

Сьогодні Василь Стус визнаний національним героєм; його доля та творчість є уособленням незламності українського духу та найвищим стандартом інтелектуального опору в часи нинішньої російсько-української війни. 4 вересня 2026 року в обіг в Україні увійде банкнота номіналом 2000 грн з портретом Василя Стуса на ній.

Іван Дзюба

Іван Дзюба (1931–2022) — видатний літературознавець, критик, громадський діяч та академік, він заклав ідеологічний та науковий фундамент під рух шістдесятників. У 1960-х роках Дзюба був одним із керівників Клубу творчої молоді «Сучасник». Разом із В'ячеславом Чорноволом та Василем Стусом Дзюба брав безпосередню участь у правозахисному протесті в кінотеатрі «Україна» у 1965 році, публічно назвав імена заарештованих КДБ українських інтелектуалів.

Основні твори:

• «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965) — головний програмний трактат українського дисидентства. Базуючись на радянській статистиці та працях Леніна, Дзюба довів, що компартія проводить політику колонізації та примусового зросійщення України. Книга масово розходилася в самвидаві, була перекладена багатьма мовами та видана на Заході;
• «Звичайна людина» чи міщанин?» (1959) — рання критична праця, спрямована проти спрощення художнього та духовного життя людини радянською ідеологією;
• «Грані кристала» (1978) — збірка статей, написана після покаяння під жорстким наглядом цензури, присвячена питанням взаємозв'язку серед радянських літератур;
• «Пастка. 30 років доказування вини» (2001) — фундаментальний аналіз історичних та політичних причин занепаду української державності в ХХ столітті.

Дзюба не прагнув радикального руйнування радянської системи, а намагався реформувати її зсередини, апелюючи до її власних законів. У 1972 році за свою книгу він був заарештований і засуджений до 5 років ув'язнення. Проте через прогресуючу форму туберкульозу та сильний психологічний тиск Дзюба написав офіційного покаянного листа, після якого його помилували. Цей крок став великим ударом для всього дисидентського руху, а Василь Стус надіслав йому з табору різкий докірливий лист. Попри це, наприкінці 1980-х років Дзюба повернувся до великої політики, став співзасновником Народного Руху України, а за часів незалежності обіймав посаду Міністра культури та очолював Комітет з Національної премії імені Тараса Шевченка.

Алла Горська

Алла Горська (1929–1970) — художниця-монументалістка, громадська діячка та одна з ключових організаторок київського Клубу творчої молоді «Сучасник». Народилась у номенклатурній родині, виросла в російськомовному середовищі, вона у дорослому віці свідомо вивчила українську мову та присвятила себе відродженню національної культури. Горська активно займалася правозахисною діяльністю: відкрито підтримувала родини заарештованих колег, підписувала колективні листи-протести до керівництва СРСР та відвідувала судові процеси над дисидентами. Через таку позицію її двічі виключали Спілки художників України.

Основні твори та проекти:

• «Шевченко. Мати» (1964) — вітраж у вестибюлі Київського університету, створений у співавторстві. Радянська влада визнала роботу «ідеологічно ворожою» та повністю знищила її ще до офіційного відкриття;
• «Буревітер» (1967) — це одне з найвідоміших монументальних мозаїчних панно Алли Горської, створене у співавторстві з Віктором Зарецьким та Борисом Плаксієм. Воно прикрашало стіну ресторану «Україна» (згодом перейменованого на «Буревісник») у Маріуполі. Ця робота відзначалася динамічним композиційним рішенням і сміливим поєднанням кольорів смальти. На жаль, під час повномасштабного російського вторгнення та знищення Маріуполя у 2022 році ця видатна пам'ятка українського модернізму була остаточно зруйнована разом із будівлею;
• «Прометей» (1965–1966) — мозаїчне панно на стіні школи № 5 у Донецьку. Робота виконувалася Горською разом із художниками Опанасом Заливахою, Віктором Зарецьким, Володимиром Смирновим та Надією Світличною. Образ Прометея ніс прихований філософський зміст про силу людського духу та прагнення до свободи в тоталітарній державі;
• Панно «Космос» (або «Підкорювачі космосу») та мозаїка «Жінка-птах» («Шахтарська праця», 1966) у Донецьку, які разом із маріупольським «Буревісником» метафорично втілювали стихії землі, вогню, неба та незламної енергії.

Через відмову припинити правозахисну діяльність Горська перебувала під постійним наглядом КДБ. 28 листопада 1970 року її знайшли жорстоко вбитою у помешканні свекра у місті Васильків під Києвом. Офіційне радянське слідство швидко закрило справу, звинувативши у злочині свекра, якого невдовзі знайшли мертвим на залізничній колії. Суспільство та колеги Горської однозначно сприйняли це як політичне вбивство, організоване радянськими спецслужбами для залякування української інтелігенції. Похорон Алли Горської у Києві перетворився на масштабну мовчазну акцію протесту проти тоталітарного режиму.

Євген Сверстюк

Євген Сверстюк (1928–2014) — філософ, письменник, літературний критик і правозахисник, який сформував релігійно-філософську та моральну концепцію шістдесятництва. Навчався та викладав у Львові, Полтаві та Києві, звідки його неодноразово звільняли за виступи проти русифікації вищої освіти. Сверстюк був одним із найактивніших авторів українського «самвидаву». У своїх статтях він аналізував духовну кризу радянського суспільства, відстоював свободу совісті та повернення до традиційних християнських цінностей як основи національного відродження.

Основні твори:

• «Собор у риштуванні» (1970) — епохальне філософсько-літературне есе, присвячене аналізу роману Олеся Гончара «Собор». Праця стала маніфестом захисту духовних пам'яток та національної пам'яті від радянського вандалізму й бездуховності;
• «Іван Котляревський сміється» (1969) — критичне дослідження, що переосмислювало роль класичної української літератури у збереженні національного коду в умовах імперського тиску;
• «Блудні сини України» (1993) — збірка есеїстики та філософських роздумів, яка узагальнила досвід інтелектуального опору тоталітаризму та аналізувала виклики незалежної України;
• «На хвилях Свободи» (2010) — книга спогадів та аналітичних матеріалів про феномен шістдесятництва, дисидентський рух та релігійне життя в СРСР.

У січні 1972 року Сверстюка заарештували під час другої хвилі погромів української інтелігенції. За виготовлення та поширення «самвидаву» його засудили до максимального терміну — 7 років таборів суворого режиму в Пермській області та 5 років заслання в Бурятії. У таборах він брав участь у голодуваннях та акціях протесту в'язнів сумління. Після повернення до Києва та з початком перебудови Сверстюк очолив Українську асоціацію незалежної творчої інтелігенції, став головним редактором православної газети «Наша віра» та до кінця життя залишався авторитетним громадським діячем, чий голос визначав моральні стандарти в українському суспільному дискурсі.

Інші представники шістдесятників

Поза згаданими лідерами, рух тримався на творчості багатьох інших видатних авторів, кожен і кожна з яких з яких внесли неповторні барви в українську культуру:

• Микола Вінграновський — поет, актор і кінорежисер, учень Олександра Довженка. Поєднував у своїй поезії інтимну лірику з масштабним космічним світовідчуттям. Його збірка «Атомні прелюди» (1962) стала важливим естетичним маніфестом покоління, а також він створив зразки дитячої літератури, які зараз вважають класичними;

• Володимир Дрозд — прозаїк-шістдесятник, майстер психологічної, алегоричної та сатиричної прози. Його повість «Ирій» та роман «Катастрофа» зруйнували канони радянського побутописання. У 1970-х роках під тиском системи пішов на компроміси з офіційною ідеологією, щоб зберегти право друкуватися;

• Григір Тютюнник — один із найвидатніших українських новелістів XX століття. Його новели «Три зозулі з поклоном», «Климко» відзначаються точністю деталі, лаконізмом і відтворенням долі людини в реаліях радянського повоєнного та колгоспного життя. Не витримав постійного цькування з боку цензури та чиновників, наклав на себе руки у 1980 році;

• Валерій Шевчук — майстер українського психологічного, інтелектуального та химерного роману, дослідник українського бароко. Твори «Дім на горі», «Три листки за вікном» відкрили світові містичні та філософські пласти української історії. Обирав позицію творчого невтручання (внутрішньої еміграції) в часи застою;

• Лесь Танюк — театральний і кінорежисер, засновник і голова Клубу творчої молоді «Сучасник» у Києві. Він відроджував традиції Леся Курбаса, ставив заборонені п'єси Миколи Куліша, організовував вечори пам'яті репресованих митців і досліджував трагедію Биківні;

• Сергій Параджанов — вірменський та грузинський кінорежисер, який став видатним діячем української культури. Його кіношедевр «Тіні забутих предків» (1964) здобув світове визнання і започаткував українське поетичне кіно. За відкриту проукраїнську позицію, критику цензури та захист заарештованих дисидентів провів 5 років у радянських таборах суворого режиму;

• Юрій Іллєнко — кінооператор фільму «Тіні забутих предків» та режисер знакових стрічок «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою». Разом із Параджановим створив самобутню та експресивну візуальну мову українського кінематографа, що протиставилася радянському реалізму;

• Іван Світличний — літературний критик, мовознавець, поет і перекладач. Був моральним авторитетом і «хрещеним батьком» київського шістдесятництва, координував роботу «самвидаву». У 1972 році заарештований КДБ і засуджений до 7 років таборів та 5 років заслання, де отримав важкий інсульт, який підірвав його здоров'я;

• Михайлина Коцюбинська — блискуча дослідниця літератури, текстологиня, племінниця Михайла Коцюбинського. Захищала заарештованих колег, через що була виключена з КПРС, звільнена з Інституту літератури та позбавлена права публікуватися на 18 років. Згодом стала упорядницею багатотомного видання творчої спадщини Василя Стуса;

• Микола Холодний — епатажний поет-сатирик, чиї гострі антирежими вірші (зокрема «Собака» та «Дядько горбатий») масово розходилися в «самвидаві». Був заарештований у 1972 році, під тиском спецслужб написав заяву з каяттям в офіційній пресі, після чого уникнув таборів, але втратив довіру багатьох колег по руху;

• Опанас Заливаха — художник-шістдесятник із розгалуженого івано-франківського кола інтелігенції. У 1965 році заарештований радянською владою та відбув 5 років у мордовських таборах за створення та поширення патріотичних художніх творів та участь у виготовленні вітражу Шевченка в КНУ, який знищила цензура;

• Ірина Жиленко — поетеса, яскрава представниця інтимно-побутової, витонченої лірики шістдесятників. Уникла політичних переслідувань, залишила для історії унікальну мемуарну книгу спогадів «Homo Feriens» («Людина, яка святкує»), що стала фундаментальним документом про повсякденне та творче життя свого покоління.

Шістдесятники в літературі

Література стала головною ареною художнього та національного маніфесту шістдесятників. Саме письменники першими відкрито кинули виклик радянській ідеологічній машині та саме вони змінили вектор розвитку українського слова.

Шістдесятники повністю заперечили соціалістичний реалізм — штучний художній метод, який вимагав від митців сліпого вихваляння комуністичної партії, радянського ладу та створення пласких, плакатних образів «ідеальних робітників». Поети та прозаїки нового покоління відмовилися від примітивної пропаганди та декларативності. Замість колективного радянського «ми» вони повернули в центр літератури антропоцентризм — цінність окремого людського «я», внутрішній світ особистості, її сумніви, переживання та право на індивідуальність. Тема праці на благо комунізму поступилася місцем глибинним філософським роздумам про націю, совість, історичну пам'ять, кохання та моральну відповідальність людини перед своєю добою.

Шістдесятництво — це насамперед поетична генерація. В поезії завдяки інтонації та метафорам було легше протягнути «іншість». Шістдесятницької прози як масштабного явища фактично не існувало (були лише окремі спроби — ранній Григір Тютюник, якому доводилося тікати на сільську тематику, бо там цензура була слабшою, або ранній Валерій Шевчук). Поезія шістдесятників позбулася прямолінійних гасел і набула високого інтелектуалізму. Автори (Василь Стус, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський) наповнили свої тексти глибоким підтекстом, символізмом та філософським узагальненням. Вони переосмислили класичні патріотичні мотиви, перетворили їх на інструмент захисту національної ідентичності.

Письменники відійшли від пафосного змалювання «досягнень радянського села чи заводу» та звернулися до реального життя простих людей. Їхня проза оголила психологічні травми повоєнного суспільства, самотність, абсурдність радянської бюрократії та важку долю селянства в колгоспах.

Бажання вирватися з радянської ізоляції спонукало шістдесятників до масштабних формальних експериментів, які інтегрували українську літературу в європейський модерний контекст. 

Іван Драч та Микола Вінграновський впровадили складну, космічну за масштабами метафору. Вони поєднували побутові деталі з глобальними науково-технічними чи філософськими поняттями (як у «Баладі про соняшник» чи «Ніж у сонці»). 

Шістдесятники (зокрема Василь Голобородько, Микола Холодний) почали активно використовувати верлібр. Вони повністю відмовилися від класичної рими та розміру, фокусуючи увагу читача на чистому образі та ритміці живої мови, що суворо засуджувалося офіційною радянською критикою як «буржуазний вплив».

Григір Тютюнник відродив жанр психологічної новели, побудованої на замовчуванні, підтексті, точній художній деталі та внутрішньому монолозі героїв.

Валерій Шевчук та Володимир Дрозд розмили кордони реалізму, використовували елементи містики, народної демонології, гротеску, барокової притчі та алегорії (як у повісті «Ирій» чи творах збірки «Дім на горі»). Це давало змогу обходити пряму цензуру та говорити про складні екзистенційні проблеми через шифри й символи. Література того періоду швидко розвивалась.

Шістдесятники в мистецтві та кіно

Оновлення торкнулося не лише літературного слова, а й візуальних мистецтв. Художники та кінематографісти прагнули очистити візуальну культуру від сталінського ампіру та академічного офіціозу, звертались до глибинних джерел народного наївного мистецтва, світового експресіонізму та авангарду 1920-х років.

У візуальному мистецтві та кіно шістдесятники запропонували принципово нову естетику, яка базувалася на етномодернізмі (поєднання архаїчних фольклорних мотивів: традиційного строю, обрядів, міфології із західноєвропейським авангардом, кубізмом та експресіонізмом), метафоричності (кожен кадр у кіно чи деталь на полотні перетворювалися на складний багатозначний символ) та монументальності з експресією (повернення до традицій українського бароко та бойчукізму 1920-х років із їхніми чіткими лініями, яскравими чистими кольорами та масштабними формами).

Образотворче мистецтво шістдесятників вийшло на вулиці міст через монументальний жанр. Художники (Віктор Зарецький, Опанас Заливаха, Галина Севрук, Людмила Семикіна) створювали масштабні мозаїчні панно, вітражі та гобелени. Це був спосіб обійти кабінетну цензуру КДБ і розмовляти з українцями мовою високого мистецтва просто у просторі міст. В оформленні стін шкіл, заводів та автовокзалів митці кодували ідеї тяглості та національної пам'яті.

У кінематографі шістдесятники створили унікальний світовий феномен — українське поетичне кіно. Воно стало прямою противагою радянському реалістичному кінематографу, який обслуговував партійну ідеологію. Поетичне кіно фокусувалося на етнографічній автентичності, фольклорній містиці та психологізмі людини, відсунувши на другий план соціально-політичні радянські сюжети. Ключовими творцями цього напряму стали оператор і режисер Юрій Іллєнко, актор Іван Миколайчук та режисер Леонід Осика.

Найбільш радикально нову художню мову втілили дві знакові постаті епохи: 

• Сергій Параджанов — вірменський режисер, який здійснив революцію в українському кіно, знявши у 1964 році шедевр «Тіні забутих предків» за повістю Михайла Коцюбинського. Параджанов відмовився від класичної оповіді, він перетворив фільм на експресивне візуальне полотно, де головними героями стали колір, гуцульські обряди, автентична музика та релігійно-міфологічне сприйняття світу. Стрічка здобула десятки міжнародних нагород і зафіксувала самобутність української культури на світовому рівні. Через відкритий захист заарештованих дисидентів та відмову дублювати свої фільми російською мовою Параджанов зазнав переслідувань і провів 5 років у радянських таборах суворого режиму;

  

• Алла Горська — лідерка та візуальний голос київського шістдесятництва. Вона повернула в український живопис та графіку дух національного модернізму. Однією з найважливіших її робіт (у співавторстві) став монументальний вітраж «Шевченко. Мати» (1964) у вестибюлі Київського університету. Радянська цензура визнала зображення гнівно поглядавшого Шевченка, який пригортав жінку-Україну, «ідеологічно ворожим» і власноруч розбила його ще до відкриття. Її смілива художня мова та безкомпромісний правозахист призвели до її політичного вбивства агентами КДБ у 1970 році.

  

Переслідування шістдесятників

Короткий період відносної свободи закінчився в середині 1960-х років після усунення Микити Хрущова від влади та приходу до керівництва СРСР Леоніда Брежнєва. Радянський режим відмовився від попереднього послаблення цензури та розпочав системне знищення ідеологічного опозиційного руху.

Радянські спецслужби та цензурні органи (Головліт) встановили жорсткий контроль над культурною сферою. Будь-які художні тексти, картини чи фільми, які не відповідали шаблонам соцреалізму або містили вияви національної свідомості, потрапляли під заборону. Книги Ліни Костенко, Василя Стуса, Василя Симоненка вилучали з видавничих планів. Наклади вже надрукованих збірок нищилися, а авторів позбавляли права друкуватися, виступати і навіть згадувати їхні імена в пресі на десятиліття.

Візуальне мистецтво закривали в майстернях. Фільми Сергія Параджанова та Юрія Іллєнка піддавали жорсткому цензурному монтажу або «клали на полицю» (забороняли до показу). Митців звільняли з роботи (з університетів, видавництв, інститутів Академії наук), виключали з творчих спілок, позбавляючи засобів для існування. 

Придушення руху відбувалося за допомогою кримінального переслідування та ізоляції лідерів за статтями про «антирадянську агітацію та пропаганду»:

• Перша хвиля (серпень-вересень 1965 року): КДБ заарештував близько 30 представників української інтелігенції в Києві, Львові, Луцьку, Івано-Франківську. Серед затриманих були Іван Світличний, брати Михайло та Богдан Горині, Опанас Заливаха. Це викликало публічний протест Василя Стуса, В'ячеслава Чорновола та Івана Дзюби на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків»;
• Друга хвиля або «Великий погром» (січень 1972 року): наступний масштабний удар остаточно розгромив легальні структури руху. Заарештували понад 80 осіб, зокрема Василя Стуса, Євгена Сверстюка, Івана Дзюбу, Михайлину Коцюбинську, Надію Світличну, Стефанію Шабатуру. Більшість лідерів отримали максимальні терміни ув'язнення (до 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання);
• Радикальні розправи: система використовувала і позасудові методи. Алла Горська була вбита за нез'ясованих обставин у 1970 році; Василь Симоненко помер після побиття міліцією; Володимир Івасюк загинув у 1979 році; Василь Стус та Валерій Марченко померли від важких умов та утисків у таборах.

Жорстокі переслідування з боку влади кардинально змінили характер українського опору. Коли стало зрозуміло, що компроміс із системою неможливий, а суто культурні вимоги караються ув'язненням, рух шістдесятників еволюціонував у політичне дисидентство. Частина митців свідомо відмовилася від суто естетичного протесту та перейшла до правозахисної діяльності. Вони зосередилися на фіксації порушень конституційних прав громадян в СРСР, захисті політв'язнів, тиражуванні фактів репресій через нелегальний «самвидав» та передачі інформації на Захід. Ідеологічним продовженням шістдесятництва стало створення у 1976 році Української Гельсінської групи (УГГ), куди увійшли колишні шістдесятники (Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус).

Книги про шістдесятників

Для глибшого розуміння епохи, світогляду та драматичних доль представників цього унікального покоління, варто звернутися до художньо-документальних досліджень, мемуарів та збірок документів:

• «Листи до сина» (Василь Стус) — збірка листів поета зі сталінських таборів до свого сина Дмитра, що є унікальним філософсько-етичним документом епохи та свідченням неймовірної стійкості духу;

• «Борітеся — поборете! Дисидентський рух в Україні» (упорядник Вахтанґ Кіпіані) — ґрунтовна збірка інтерв'ю, документів, статей та спогадів про ключових учасників шістдесятницького та дисидентського рухів;

• «Такий він у нашій пам'яті. Спогади про Григора Тютюнника» (Григір Тютюнник, упорядники спогадів) — книга спогадів друзів, колег та родичів про трагічну долю видатного новеліста-шістдесятника;

• «Homo Feriens» (Ірина Жиленко) — книга унікальних, детальних та надзвичайно щирих мемуарів поетеси про повсякденне життя, дружбу, кохання та побут київського кола шістдесятників у 1960-ті роки;

• «Світло людей» (Василь Овсієнко) — збірка есеїв та портретів-спогадів автора про своїх соратників: Василя Стуса, Івана Світличного, Аллу Горську та інших діячів руху;

• «Справа Василя Стуса» (Вахтанґ Кіпіані) — документальна книга, що містить матеріали кримінальної справи поета, протоколи обшуків, допитів та свідчення очевидців, яка розкриває цинізм радянської судової системи;

• «Українське шістдесятництво. Профілі на тлі покоління» (Людмила Тарнашинська) — глибоке літературознавче та філософське дослідження, де авторка аналізує індивідуальні художні світи ключових постатей руху: Ліни Костенко, Василя Стуса, Івана Дзюби, Івана Світличного та інших;

• «Алла Горська. Мисткиня у просторі тоталітаризму» (Олексій Зарецький) — біографічне дослідження, написане сином художниці. Книга заснована на сімейних архівах, листах та документах, детально розкриваючи життєвий шлях, художнє новаторство і трагічну загибель Алли Горської;

• «Лихо з розуму» та «Правосуддя чи рецидиви терору?» (В'ячеслав Чорновіл) — класичні документальні збірники, які Чорновіл уклав у 1960-х роках. Вони містять біографічні довідки, листи та заяви перших заарештованих шістдесятників. Ці книги стали першим детальним літописом брежнєвських репресій в Україні;

• «Бунт покоління. Розмови з українськими інтелектуалами» (Богуміла Бердиховська, Оля Гнатюк) — серія глибоких інтерв'ю з провідними діячами шістдесятництва та дисидентства (серед яких Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська). Вони відверто розповідають про свої компроміси, арешти, покаяння та оцінюють історичну роль свого покоління;

• «Бунт проти імперії. Українські шістдесятники» (Радомир Мокрик) — видана у 2023 році у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га», ця книга стала головним сучасним путівником по епосі. Книга побудована на унікальних архівних матеріалах, спогадах, уривках із листувань та побутових деталях. Вона описує мікросвіт Клубу творчої молоді, дружбу, сумніви та взаємопідтримку молодих талановитих митців у часи «відлиги», показуючи крок за кроком їхній шлях від поетичних читань до дисидентського протистояння радянській імперії.

Цікаві факти про шістдесятників

1. Прем'єра фільму «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965 року стала першим публічним політичним протестом в Україні повоєнного періоду. Тоді Іван Дзюба, Василь Стус та В'ячеслав Чорновіл відкрито закликали глядачів підвестися на знак протесту проти таємних арештів української інтелігенції.
2. Існує історична версія, що у 1985 році кандидатуру Василя Стуса висували на здобуття Нобелівської премії з літератури. Оскільки премію не присуджують посмертно, радянська влада навмисно створила умови для його швидкої загибелі, щоб не допустити тріумфу українського політв'язня на світовій арені.
3. Шістдесятники створили нелегальну касу фінансової допомоги. Кожен, хто мав офіційну роботу, відраховував туди частину зарплати. З цих коштів Іван Світличний та Алла Горська таємно допомагали родинам заарештованих колег, купуючи їм їжу, одяг та оплачуючи адвокатів.
4. Василь Симоненко був першим «блогером» та «подкастером» руху. Поет придбав портативний магнітофон «Дніпро-11» і таємно записував на магнітні стрічки власні вірші та коментарі до них. Коли радянська влада повністю заборонила його творчість, ці аудіозаписи («готували» як речові докази КДБ) нелегально вивезли на Захід. У 1960-х роках мільйони українців уперше почули справжній голос Симоненка через трансляції радіо «Свобода».
5. Шістдесятники вигадали свій таємний сленг для обходу прослуховування КДБ. Оскільки квартири лідерів руху (особливо Івана Світличного та Алли Горської) прослуховувалися спецслужбами, митці користувалися «пташиною мовою». КДБ у своїх звітах вони називали «сусідами», «кане-корсо» або «пастухами». Коли планували таємно передати тексти самвидаву за кордон, у телефонних розмовах говорили про «передачу бабусиних пиріжків» або «надсилання ліків для хворої тітки».
6. Музика шістдесятників створювалася на саморобних електронних синтезаторах. Композитори-шістдесятники Валентин Сильвестров та Леонід Грабовський, які входили до групи «Київський авангард», відмовилися від класичної радянської симфонічної традиції. Оскільки в СРСР дістати професійне обладнання для електронної музики було неможливо, вони разом із фізиками-однодумцями збирали перші звукові генератори вручну із радіодеталей. Їхня космічна та медитативна музика вважалася КДБ «ідеологічною диверсією Заходу».
7. Самвидав маскували під кулінарні рецепти та підручники з математики. Щоб перевозити заборонені статті Чорновола чи Дзюби у поїздах, друкарські аркуші тонкого цигаркового паперу зшивали всередину звичайних радянських журналів «Радянська жінка», «Здоров'я» або обгортали обкладинками підручників з вищої математики. Іноді перші й останні сторінки брошури містили текст про «правильне консервування огірків», а всередині ховалися політичні маніфести.
8. Шістдесятники бойкотували радянські новорічні ялинки та відродили різдвяний вертеп. На початку 1960-х Клуб творчої молоді вирішив вдарити по радянському офіціозу відновленням давніх традицій. Вони вперше за десятиліття організували у Києві та Львові масштабне публічне колядування та вертепи. Василь Стус, Олена Антонів та Алла Горська ходили вулицями в автентичних масках і костюмах Кози, Чорта та Царя, збираючи кошти на допомогу родинам перших заарештованих політв'язнів.
9. Іван Драч написав свій головний кіношедевр під впливом забороненого французького абсурдизму. Коли Драч працював над сценарієм фільму «Криниця для спраглих», він таємно діставав через іноземних студентів французькі журнали та переклади п'єс Семюела Беккета й Ежена Йонеско. Радянське керівництво кіностудії Довженка не зрозуміло метафоричну мову фільму про висихання криниці в українському селі, назвало стрічку «абстракціоністським непотребом» і заборонило її до показу на 22 роки.

Часті питання