Відомі українські політики

Топ 10 політиків незалежної України

Формування списку найвпливовіших або найвідоміших політиків незалежної України є складним завданням, адже їхній внесок та оцінка діяльності можуть бути різними. Однак, обираючи десять постатей для цього розділу, ми керувалися такими критеріями, як їхній внесок у розбудову держави та її інститутів, вплив на ключові політичні процеси, міжнародне визнання та зв'язки, рівень довіри суспільства (у різні періоди їхньої діяльності), а також їхнє історичне значення для становлення та розвитку України. Цей список охоплює політиків з різним досвідом та на різних посадах, які значною мірою визначали політичний ландшафт країни.

Далі розглянемо кожного з них окремо.

Сирота Михайло

Михайло Дмитрович Сирота (1956–2008) — український політик та науковець (кандидат технічних наук). Обирався народним депутатом України II, III та VI скликань. Очолював Трудову партію України. Трагічно загинув у ДТП.

Його ключова роль пов'язана з процесом прийняття Конституції України 1996 року. Михайло Сирота очолював Тимчасову спеціальну комісію Верховної Ради з доопрацювання проєкту Конституції та відіграв вирішальну роль у так званій «конституційній ночі», годинами (за деякими даними, до 18 годин) перебуваючи за трибуною парламенту, відстоюючи положення Основного Закону. За його вагомий внесок у державотворення та конституційний процес його часто називають «батьком Конституції України», посмертно нагороджений Орденом «За заслуги» І ступеня.

У відкритих джерелах, що висвітлюють його діяльність, особливо в контексті ухвалення Конституції, Михайло Сирота переважно характеризується як принциповий та послідовний діяч. Значна частина "суперечливих моментів" була пов'язана не стільки з критикою його особисто, скільки з напруженою політичною боротьбою та пошуком компромісів між різними політичними силами під час складного процесу ухвалення Конституції, що було об'єктивною реальністю того часу.

Віктор Ющенко

Віктор Андрійович Ющенко (нар. 1954) — український політик, економіст, кандидат економічних наук. Обіймав посади Голови Національного банку України (1993–1999) та Прем'єр-міністра України (1999–2001). Став третім Президентом України (2005–2010) після подій Помаранчевої революції.

Як голова НБУ відіграв ключову роль у проведенні грошової реформи 1996 року та введенні в обіг української гривні. На посаді Президента активно приділяв увагу питанням національної ідентичності, відновленню історичної пам'яті (зокрема, визнанню Голодомору геноцидом), відродженню історико-культурних пам'яток та євроатлантичній інтеграції України. Під час президентської кампанії 2004 року пережив спробу отруєння.

Період його президентства відзначився постійними політичними конфліктами та протистоянням між гілками влади, частими змінами урядів. Лунала критика щодо ефективності управління економікою країни та недостатньої боротьби з корупцією. Деякі його рішення, такі як достроковий розпуск парламенту у 2007 році, викликали значні суперечки. До кінця його каденції рівень суспільної довіри суттєво знизився.

Юрій Шухевич

Юрій-Богдан Романович Шухевич (1933–2022) — український політичний діяч, дисидент, син командувача УПА Романа Шухевича. За свої проукраїнські погляди провів близько 28 років у радянських в'язницях і таборах. Був членом Української Гельсінської Групи. У незалежній Україні був народним депутатом VIII скликання (2014–2019).

Як довголітній політичний в'язень та дисидент став символом боротьби за незалежність України. У період своєї депутатської каденції був співавтором ключових законів, зокрема про правовий статус борців за незалежність України у ХХ столітті (включно з воїнами УПА) та законів про декомунізацію. У 2006 році йому присвоєно звання Герой України.

Деякі аспекти його політичної діяльності, зокрема його асоціації на початку 90-х (як-от з УНА-УНСО) та послідовно жорстка націоналістична позиція, викликали неоднозначну оцінку у різних верств суспільства та політичних опонентів. Суперечки, пов'язані з історичною спадщиною його батька та діяльністю ОУН-УПА, які активно роздмухувались проросійськими силами, іноді також переносилися на нього, хоча його особистий шлях політичного в'язня мав беззаперечне значення.

Ярослава Стецько

Ярослава Йосипівна Стецько (справжнє ім'я Анна-Євгенія Музика, 1920–2003) — визначна українська політична діячка, журналістка. З юних років була членкинею ОУН. З 1944 року перебувала в еміграції, де очолювала Антибільшовицький блок народів (АБН) та ОУН(б). Після проголошення незалежності повернулася в Україну, була народним депутатом України кількох скликань та очолювала Конгрес Українських Націоналістів (КУН).

Як народна депутатка України активно просувала національно-патріотичні ідеї у парламенті. Завдяки своєму віку у новообраних скликаннях Верховної Ради мала почесне право відкривати перші засідання.

Критика та суперечливі оцінки діяльності Ярослави Стецько переважно пов'язані з її багаторічним лідерством в організаціях (ОУН, АБН), історія та ідеологія яких у ХХ столітті є предметом складних та неоднозначних історичних дискусій, зокрема щодо їхньої ролі під час Другої світової війни та ставлення до деяких національних меншин. Її безкомпромісна прихильність до цих ідей у незалежній Україні також викликала критику з боку політичних опонентів та представників інших політичних таборів.

Мустафа Найєм

Мустафа-Масі Найєм (нар. 1981) — український політик, громадський діяч та журналіст пуштунського походження. До початку політичної кар'єри був відомим журналістом-розслідувачем. Його допис у Facebook 21 листопада 2013 року вважається одним із поштовхів до початку Євромайдану. Був народним депутатом України VIII скликання (2014–2019) та обіймав посади в урядових структурах, зокрема очолював Державне агентство відновлення та розвитку інфраструктури України.

Як журналіст висвітлював резонансні теми, пов'язані з корупцією. Його активна громадянська позиція та роль у висвітленні подій на початку Революції Гідності мали значний суспільний резонанс. У парламенті зосереджувався на антикорупційних ініціативах та реформуванні правоохоронних органів, брав участь у проєкті реформи Національної поліції. На урядових посадах працював над питаннями розвитку інфраструктури та реалізації проєктів відновлення.

Його діяльність як народного депутата іноді піддавалася критиці щодо її ефективності та законодавчих результатів. Перехід від журналістики до політики викликав неоднозначне сприйняття у деяких колах. У 2018 році він став жертвою нападу, що привернуло значну суспільну увагу. Його звільнення з посади голови Агентства відновлення у червні 2024 року супроводжувалося публічною заявою про "системні перешкоджання" його роботі, що також стало предметом дискусій.

Левко Лук'яненко

Левко Григорович Лук'яненко (1928–2018) — видатний український політичний діяч, дисидент та правозахисник. За свою багаторічну боротьбу за незалежність України провів понад 25 років у радянських тюрмах і таборах, був одним із засновників Української Гельсінської групи. У незалежній Україні обирався народним депутатом кількох скликань.

Його головним історичним досягненням є авторство тексту Акту проголошення незалежності України, ухваленого Верховною Радою 24 серпня 1991 року, що зробило його ключовою постаттю у відновленні української державності. Як народний депутат він продовжував активно обстоювати національні інтереси та демократичні цінності. За свою жертовну боротьбу та внесок у здобуття незалежності удостоєний звання Герой України.

Левко Лук'яненко користувався глибокою повагою за своє дисидентське минуле та незламну позицію. Критика його діяльності у незалежній Україні, як правило, стосувалася окремих його політичних поглядів та заяв, які іноді сприймалися як надто радикальні або суперечливі в контексті поточної політики. Однак ці моменти жодним чином не затьмарюють його фундаментального внеску у справу здобуття Україною незалежності.

Мустафа Джемілєв

Мустафа Абдульджеміль оглу Джемілєв (нар. 1943) — багаторічний лідер кримськотатарського національного руху, правозахисник, дисидент радянської доби. За боротьбу за право кримських татар повернутися на Батьківщину провів близько 15 років у радянських тюрмах та таборах. У незалежній Україні очолював Меджліс кримськотатарського народу (1991–2013) та є народним депутатом України кількох скликань.

Відіграв ключову роль у ненасильницькій боротьбі кримськотатарського народу за повернення з депортації та відновлення своїх прав у Криму. Як голова Меджлісу та народний депутат України послідовно відстоював інтереси кримськотатарського народу та територіальну цілісність України. Після анексії Криму росією став символом незламності та опору окупації, активно працює на міжнародній арені задля деокупації півострова. У 2023 році удостоєний звання Герой України.

Мустафа Джемілєв користується високим авторитетом як в Україні, так і у світі завдяки своєму дисидентському минулому та відданості ідеалам прав людини. Певна критика або суперечності могли виникати у зв'язку з окремими тактичними рішеннями в рамках кримськотатарського національного руху або у процесі взаємодії з центральною владою України щодо розв'язання проблем кримських татар після повернення. Проте, його принципова позиція та боротьба за права народу та територіальну цілісність України є визначальними у його політичній біографії.

Сергій Притула

Сергій Дмитрович Притула (нар. 1981) — український телеведучий, шоумен, актор, громадський та політичний діяч, один із найвідоміших волонтерів України. Здобув широку популярність завдяки роботі на телебаченні та в гумористичних проєктах. Після 2014 року активно займається волонтерською діяльністю, а з 2020 року — через власний благодійний фонд. Брав участь у виборах різних рівнів.

Має успішну кар'єру у сфері медіа та розваг. Його ключовий внесок у суспільно-політичне життя України пов'язаний із масштабною волонтерською діяльністю, особливо після початку повномасштабного вторгнення. Заснований ним фонд став одним із найбільших в Україні, збираючи значні кошти на підтримку ЗСУ та реалізуючи резонансні проєкти (як-от збори на "Байрактари" чи супутник). Його публічний авторитет сприяє високій мобілізації суспільства для допомоги армії. За волонтерську діяльність відзначений державними нагородами.

Деякі критики вказують на відсутність у Сергія Притули значного досвіду роботи в традиційних політичних інституціях. Його політичні спроби та участь у виборах супроводжувалися різними оцінками та внутрішньопартійними дискусіями. Діяльність його фонду, з огляду на великі обсяги зібраних коштів, іноді піддається суспільній або політичній увазі та запитанням, зокрема щодо ефективності закупівель або публічних заяв, хоча його волонтерський внесок здебільшого отримує високу оцінку.

Михайло Федоров

Михайло Альбертович Федоров (нар. 1991) — український підприємець та політичний діяч. До приходу в уряд очолював власну діджитал-агенцію та керував цифровим напрямом виборчої кампанії Володимира Зеленського у 2019 році. З вересня 2019 року обіймає посаду Віцепрем'єр-міністра з інновацій, розвитку освіти, науки та технологій — Міністра цифрової трансформації України.

Вважається рушійною силою цифрової трансформації в Україні. Його головним досягненням є запуск та розбудова екосистеми електронних послуг і документів «Дія» (застосунок та портал), що значно спростило доступ громадян до державних сервісів. Ініціював розвиток ІТ-сектору, запровадження е-резидентства та , проєкти у сфері військових технологій (як-от кластер Brave1) та забезпечив підтримку цифрової стійкості держави під час повномасштабного вторгнення.

Імплементація деяких цифрових проєктів викликала дискусії, зокрема щодо потенційних ризиків безпеки даних, хоча Міністерство цифрової трансформації України постійно заявляє про високий рівень захисту. Швидкість цифровізації іноді порушувала питання щодо доступності нових сервісів для всіх верств населення. Публічний резонанс викликала пропозиція взяти на стажування розробника фейкової «Дії», що пояснювалося як спроба використати потенціал. Окремі політичні рішення та публічні заяви міністра також можуть бути об'єктом критики.

Рустем Умєров

Рустем Енверович Умєров (нар. 1982) — український політик, підприємець, кримськотатарського походження. Народився у депортації в Узбекистані, у 90-х роках повернувся з родиною до Криму. Має досвід роботи в бізнесі та інвестиційній сфері. Був народним депутатом України IX скликання (2019–2022), очолював Фонд державного майна України (2022–2023), а з вересня 2023 року є Міністром оборони України.

У парламенті займався питаннями, пов'язаними з Кримом та правами людини. На посаді голови Фонду держмайна відновив малу приватизацію та впроваджував заходи для підвищення прозорості його роботи, що сприяло збільшенню надходжень до бюджету. Як Міністр оборони під час повномасштабного вторгнення зосереджений на реформуванні системи закупівель у ЗСУ, посиленні прозорості в Міністерстві, розвитку вітчизняного оборонно-промислового комплексу та міжнародній співпраці у військовій сфері. Брав участь у переговорних процесах, зокрема щодо обміну полоненими.

Робота на таких відповідальних посадах, як голова Фонду держмайна та Міністр оборони, особливо в умовах війни, є об'єктом підвищеної уваги та іноді критики. Щодо Міністерства оборони, критика може стосуватися питань, пов'язаних із процесами закупівель (як-от випадки щодо якості деяких поставок) та швидкістю впровадження реформ. Ці моменти є частиною складного процесу управління оборонним сектором під час активних бойових дій та викликають дискусії у суспільстві та парламенті.

Найвизначніші політики в історії України

Історія України багата на постаті політичних діячів, чия діяльність виходила за межі їхнього часу та впливала на долю нації протягом десятиліть і навіть століть. Знайомство з цими постатями є критично важливим для розуміння історичних процесів, національно-визвольної боротьби та формування української політичної думки. Це діячі різних епох, які діяли в умовах відсутності або втрати державності, боролися за її відновлення, розвивали національну свідомість та визначали стратегічні орієнтири для майбутнього України.

У цьому розділі ми розглянемо кількох таких визначних політиків, чий внесок в історію є беззаперечним, хоча їхні постаті та діяльність іноді можуть викликати дискусії.

Степан Бандера

Степан Андрійович Бандера (1909–1959) — український політичний діяч, один із лідерів українського націоналістичного руху ХХ століття. Був членом Української військової організації (УВО), а згодом — Організації українських націоналістів (ОУН), очоливши її радикальну фракцію (ОУН(б)). За свою діяльність перебував у польських в'язницях та німецьких концентраційних таборах. Був убитий агентом КДБ у Мюнхені.

Як провідник ОУН(б), Бандера обстоював ідею здобуття незалежності України шляхом національної революції та збройної боротьби. Відігравав значну роль в організації підпільної діяльності ОУН. Був безпосередньо причетний до проголошення Акта відновлення Української Держави у Львові 30 червня 1941 року, хоча ця спроба державотворення не була підтримана нацистською Німеччиною і призвела до його арешту. Його ім'я стало одним із символів боротьби за державну незалежність України, особливо для націоналістичного руху.

Степан Бандера є однією з найбільш суперечливих постатей в українській історії. Критика його діяльності тісно пов'язана з ідеологією та методами боротьби ОУН(б), зокрема в період Другої світової війни. Дискусії викликають питання щодо причетності ОУН(б) до етнічних чисток (зокрема, Волинська трагедія), тимчасової співпраці з нацистською Німеччиною (яка, однак, завершилася конфліктом та ув'язненням Бандери), а також авторитарних рис організації. Історичні оцінки його постаті суттєво різняться в Україні (від героя до неоднозначної фігури) та за кордоном, зокрема в Польщі та росії, де його діяльність зазнає різкої критики.

В'ячеслав Чорновіл

В'ячеслав Максимович Чорновіл (1937–1999) — видатний український політик, журналіст, публіцист, діяч дисидентського руху та правозахисник. За свою активну громадянську позицію та боротьбу проти радянського режиму провів багато років у в'язницях та на засланні. Був одним із засновників та лідерів Народного руху України за Перебудову (згодом Народний рух України) та ключовою постаттю у здобутті Україною незалежності.

Чорновіл був яскравим представником шістдесятників та Української Гельсінської групи. Він заснував і редагував самвидавний журнал «Український вісник», що відіграв важливу роль в інформаційному опорі режиму. Як один із лідерів Народного руху України, він мобілізував значну частину суспільства на підтримку ідеї незалежності. На перших президентських виборах 1991 року посів друге місце. Багаторазово обирався народним депутатом України, активно брав участь у законотворчому процесі та формуванні демократичних інститутів держави.

Постать В'ячеслава Чорновола як дисидента є загальновизнаною і шанованою. У політичний період незалежної України критика його діяльності могла стосуватися лідерства в Народному русі, зокрема, йому закидали надмірну безкомпромісність, що, на думку деяких, призвело до розколів у партії наприкінці 90-х. Існували також дискусії щодо обраної ним політичної стратегії в умовах становлення багатопартійності.

Трагічна загибель Чорновола в автокатастрофі у 1999 році, попри офіційну версію, досі залишається предметом суспільних дискусій та конспірологічних теорій про можливе політичне вбивство.

Євген Петрушевич

Євген Омелянович Петрушевич (1863–1940) — український громадсько-політичний діяч, правник. Активно займався політикою в Галичині за часів Австро-Угорщини, був депутатом австрійського парламенту та Галицького сейму. Відіграв провідну роль у створенні Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) у 1918 році та очолював її як Президент Української Національної Ради, а згодом як Уповноважений Диктатор ЗУНР.

Петрушевич був одним з ключових ініціаторів Листопадового чину 1918 року у Львові, який призвів до утворення ЗУНР. На чолі держави він займався розбудовою державних інституцій, формуванням Української Галицької Армії (УГА) та активною дипломатичною діяльністю на міжнародній арені з метою визнання ЗУНР. Після втрати території республіки продовжував боротьбу за її незалежність, очолюючи уряд ЗУНР у вигнанні.

Політична діяльність Євгена Петрушевича відбувалася у надзвичайно складних історичних умовах і викликала дискусії. Існували розбіжності та конфлікти у поглядах і діях з керівництвом Української Народної Республіки, зокрема з Симоном Петлюрою, щодо стратегії об'єднання та подальшої боротьби за державність. Рішення про прийняття ним повноважень Диктатора ЗУНР у 1919 році було суперечливим кроком, хоча й було продиктоване військовою необхідністю. Пізніше в еміграції його тимчасове зближення з радянськими представниками у 1920-х роках через ілюзії щодо політики "українізації" також зазнало критики.

Августин Волошин

Августин Іванович Волошин (1874–1945) — греко-католицький священник, педагог, культурний та політичний діяч Закарпаття. Він був центральною фігурою в боротьбі за національні права українців краю та очолив уряд, а згодом став Президентом короткотривалої незалежної держави Карпатська Україна у 1939 році. Помер у радянській в'язниці після Другої світової війни.

Волошин багато зробив для розвитку української освіти, мови та культури на Закарпатті, видавав підручники та україномовну пресу. Його зусилля призвели до надання регіону автономії у складі Чехословаччини у 1938 році. Як керівник Карпатської України, він намагався збудувати основи держави, створити її збройні сили (Карпатська Січ) та організувати оборону проти угорського вторгнення. Його постать є символом прагнення закарпатських українців до державної самостійності. Посмертно нагороджений званням Героя України.

Політична діяльність Августина Волошина відбувалася у надзвичайно складних геополітичних умовах, що й зумовило трагічну долю Карпатської України. Історичні дискусії можуть стосуватися стратегічних рішень, прийнятих в умовах тиску з боку сусідніх держав та відсутності реальної міжнародної підтримки. Швидкий розгром Карпатської України угорськими військами у березні 1939 року став болючим моментом, що викликає питання щодо можливості інших сценаріїв, хоча сили були вкрай нерівними. Його смерть у радянських каральних органах є наслідком його незламної проукраїнської позиції.

Іван Огієнко (Митрополит Іларіон)

Іван Іванович Огієнко (1882–1972) — видатний український науковець (мовознавець, історик, літературознавець), педагог, видавець та церковний діяч. В період Української революції обіймав міністерські посади в уряді УНР, пов'язані з освітою та віросповіданнями. З 1920-х років жив у еміграції, де став активним діячем українського церковного життя, відомим як Митрополит Іларіон.

На державних посадах в УНР Огієнко докладав значних зусиль для українізації освіти, заснування українських навчальних закладів та утвердження незалежності Української православної церкви. Як науковець, він є автором численних праць з історії української мови, культури та церкви, що мають фундаментальне значення для українського націєтворення. В еміграції він був багаторічним предстоятелем Української греко-православної церкви в Канаді та здійснив перший повний переклад Біблії сучасною українською мовою.

Діяльність Івана Огієнка як міністра в уряді УНР іноді розглядається істориками з погляду її ефективності в умовах хаосу та військових поразок того періоду. В церковній сфері в еміграції його діяльність та статус Української автокефальної православної церкви стикалися з викликами та дискусіями щодо канонічності та взаємин з іншими православними юрисдикціями. Окремі його наукові погляди також могли бути предметом академічних дебатів. Однак, загалом, його багатогранний внесок у науку, культуру, освіту та церковне життя України визнається як надзвичайно вагомий.

Популярні сучасні політики

Сучасна політична сцена України вирізняється динамічністю та наявністю низки яскравих постатей, які впливають на формування внутрішньої та зовнішньої політики держави. Це політики, які обіймали чи продовжують обіймати високі державні посади, є лідерами політичних партій або мають значну громадську впізнаваність та вплив. Їхня діяльність, рішення та публічні виступи перебувають під пильною увагою суспільства та медіа, викликаючи жваві дискусії та формуючи політичний дискурс.

Ознайомлення з біографіями, основними здобутками та суперечливими моментами цих діячів допомагає краще зрозуміти сьогоденні політичні процеси та розмаїття поглядів в українському політикумі.

Володимир Зеленський

Володимир Олександрович Зеленський (нар. 1978) — український державний діяч, шостий Президент України, обраний у 2019 році. За освітою юрист. До початку політичної кар'єри був відомим актором, коміком, шоуменом, художнім керівником та співзасновником Студії «Квартал 95».

Президентство Володимира Зеленського визначається повномасштабним вторгненням російської федерації, під час якого він став верховним головнокомандувачем та символом національного спротиву. Йому вдалося мобілізувати українське суспільство та консолідувати значну міжнародну підтримку для України. До початку великої війни його команда ініціювала низку реформ, зокрема у сфері діджиталізації (застосунок «Дія»), запровадження ринку землі, та декларувала боротьбу з корупцією. Активно працює на міжнародній арені для посилення обороноздатності України та просування «формули миру».

На початку президентства Володимир Зеленський стикався з критикою щодо відсутності значного політичного досвіду, кадрових призначень та підходів до врегулювання конфлікту на Донбасі. Деякі його допрезидентські висловлювання та дії також викликали дискусії. В умовах повномасштабної війни, попри високу консолідацію суспільства навколо нього як лідера опору, можуть виникати питання або критика щодо певних аспектів управління державою, кадрової політики чи комунікаційних стратегій, що є частиною складнощів воєнного часу.

Петро Порошенко

Петро Олексійович Порошенко (нар. 1965) — український політик та бізнесмен, засновник корпорації Roshen. До обрання Президентом обіймав низку високих державних посад, зокрема міністра закордонних справ та міністра економічного розвитку і торгівлі. У 2014–2019 роках — п'ятий Президент України. Наразі є народним депутатом України та лідером партії «Європейська Солідарність».

На посту Президента підписав Угоду про асоціацію з Європейським Союзом, домігся запровадження безвізового режиму з ЄС для громадян України, сприяв отриманню Томоса про автокефалію Православної Церкви України. За його каденції були започатковані реформи у сферах армії, децентралізації, судочинства. Після президентства продовжує активно працювати в парламенті як опозиційний лідер, акцентуючи на питаннях євроатлантичної інтеграції та підтримки обороноздатності країни.

Президентство Петра Порошенка супроводжувалося критикою щодо темпів боротьби з корупцією, ефективності економічних реформ та ролі України у Мінських домовленостях. Питання, пов'язані з його бізнес-активами та потенційним конфліктом інтересів, часто ставали приводом для суперечок. Після завершення президентських повноважень проти нього було відкрито низку кримінальних проваджень, які сам політик та його прихильники називають політично мотивованими.

Юлія Тимошенко

Юлія Володимирівна Тимошенко (нар. 1960) — український політик, засновниця та багаторічний лідер Всеукраїнського об'єднання «Батьківщина». Обіймала посади віцепрем'єр-міністра та двічі була Прем'єр-міністркою України (у 2005 та 2007–2010 роках). Одна з ключових фігур Помаранчевої революції, неодноразово балотувалася на пост Президента України. 

На чолі уряду Юлія Тимошенко ініціювала та реалізовувала низку соціальних програм, спрямованих на підвищення виплат та соціальних стандартів. Як віцепрем'єр, займалася питаннями паливно-енергетичного комплексу, намагаючись навести лад у цій сфері. Протягом своєї тривалої політичної кар'єри як лідер партії «Батьківщина» вона зберігає значний вплив на парламентську діяльність та політичний порядок денний в Україні, очолюючи одну з найбільших фракцій.

Політичний шлях Юлії Тимошенко супроводжувався численними скандалами та суперечностями. Значна критика стосувалася її діяльності у бізнесі в 1990-х роках, зокрема пов'язаної з корпорацією «Єдині енергетичні системи України». Підписання "газових контрактів" з росією у 2009 році призвело до її кримінального переслідування та ув'язнення, що сама Тимошенко та її прихильники розцінювали як політичну розправу. Її часто звинувачують у популізмі, а її політична кар'єра позначена гострими конфліктами та боротьбою за владу з іншими провідними політиками.

Віталій Кличко

Віталій Володимирович Кличко (нар. 1971) — український політичний діяч та колишній професійний боксер, багаторазовий чемпіон світу у важкій вазі. Має науковий ступінь кандидата наук з фізичного виховання і спорту. З 2010 року очолює партію «УДАР». З 2014 року є Київським міським головою та головою Київської міської державної адміністрації, переобирався на цю посаду кілька разів.

На посаді мера Києва Віталій Кличко зосереджувався на модернізації міської інфраструктури, ремонті доріг, мостів, оновленні громадського транспорту. Активно впроваджував цифрові технології в управління містом (зокрема, застосунок «Київ Цифровий»). Відіграв помітну роль під час Революції Гідності та у забезпеченні життєдіяльності та оборони Києва після початку повномасштабного вторгнення росії. Також його діяльність пов'язана з реалізацією різноманітних соціальних та екологічних проєктів у столиці. 

Діяльність Віталія Кличка як мера Києва нерідко піддається критиці. Основні претензії стосуються ефективності розв'язання застарілих проблем міста, таких як затори, незаконні забудови, стан житлово-комунального господарства. Також звучали звинувачення у недостатній прозорості у роботі міської адміністрації та корупційних ризиках. Мали місце політичні протистояння між міською владою Києва та центральним урядом. Іноді обговорюються питання його політичного досвіду та стилю управління після переходу зі спортивної кар'єри у політику.

Дмитро Разумков

Дмитро Олександрович Разумков (нар. 1983) — український політик та політтехнолог. Відіграв значну роль у виборчій кампанії Володимира Зеленського у 2019 році як його речник та головний політконсультант. Після виборів був обраний народним депутатом та став першим Головою Верховної Ради України IX скликання (2019–2021). Наразі є народним депутатом і очолює міжфракційне депутатське об'єднання «Розумна політика».

На посаді Голови Верховної Ради Дмитро Разумков забезпечував роботу парламенту у період формування нової монобільшості, керуючи процесами ухвалення численних законів згідно з порядком денним Президента та фракції «Слуга народу». Його спікерство відзначалося прагненням дотримання парламентських процедур, що здобуло йому підтримку частини політикуму та експертів. Після звільнення з посади він сформував власну політичну групу, зберігши присутність у парламенті та політичному полі.

Найбільш значущим та суперечливим моментом у політичній кар'єрі Дмитра Разумкова стало його відкликання з посади Голови Верховної Ради у жовтні 2021 року. Це рішення було зумовлене розбіжностями з Офісом Президента та фракцією «Слуга народу», зокрема, щодо процедури розгляду деяких законопроєктів (як-от антиолігархічного закону) та сприймалося як наслідок його відносної політичної самостійності. Під час його спікерства також виникали дискусії щодо темпів реформ чи окремих парламентських рішень.

Історія та сучасність української політики представлені низкою видатних та впливових постатей, чия діяльність формувала долю нації. Ми розглянули діячів різних епох: від історичних провідників, які боролися за українську державність та національну ідентичність в умовах її відсутності, до ключових політиків періоду становлення та розвитку незалежної України після 1991 року та, окремо, — популярних та впливових сучасних політиків, які діють на політичній арені сьогодні.

Кожна з цих постатей робила чи робить досі свій внесок у розбудову держави, обстоювання її інтересів та визначення стратегічного курсу, стикаючись при цьому з внутрішніми викликами та зовнішнім тиском. Вивчення їхнього досвіду, як позитивного, так і критичного, є важливим для розуміння етапів українського державотворення, уроків минулого та напрямків подальшого розвитку країни в сучасному світі.