Сергій Параджанов

Творчість Параджанова — це справжній візуальний і поетичний світ, у якому кожен кадр є окремим витвором мистецтва.

Біографія

Сергій Параджанов народився 9 січня 1924 року в Тбілісі, у вірменській родині. Його батько, Йосип Параджанов, був успішним антикваром, а мати, Сірануш Бежанова, займалася вихованням дітей. Родина мала забезпечене життя, що дозволяло Сергію змалку знайомитися з мистецтвом — у домі було багато старовинних речей, картин і книг. Етнічне походження Сергія Параджанова та його мандрована вдача дозволили майбутньому режисеру бачити світ поліфонійно. Але це було далі.

Моя вина, ймовірно, в тому, що народився. Потім побачив хмари, красиву матір, гори, собор, сяйво веселки, і все — з балкона дитинства

— Сергій Параджанов.

Батько мріяв, щоб син продовжив сімейну справу й став антикваром, але Сергій відчував потяг до мистецтва і не захотів слідувати цим шляхом. Такий вибір сина викликав нерозуміння та розчарування з боку батька, який вважав антикварну справу прибутковою та стабільною. Вибір Сергія на користь творчості здавався батькові примхою, що не зможе забезпечити майбутнє сина.

Спочатку Сергій Параджанов навчався у Тбіліській консерваторії, де вивчав вокал, адже мав чудовий голос і навіть міг зробити кар'єру оперного співака. Паралельно він займався балетом і народними танцями, що значною мірою вплинуло на його подальшу візуальну естетику. Пластика, ритм і виразність рухів, які він пізнав у балеті, згодом стали важливим складником його кіномови — у його фільмах актори часто рухаються сценічно, ніби виконуючи хореографічну партію.

Він вступив до Інституту залізничного транспорту, але швидко покинув його, зрозумівши, що це не його покликання. Тоді Параджанов остаточно вирішив присвятити себе кіно й у 1945 році вступив до Московського всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК). Там він навчався спочатку в майстерні Ігоря Савченка, а після його смерті — в Олександра Довженка. Параджанов почав формувати власне бачення кінематографа як поетичного мистецтва, де образи мають не лише сюжетне, а й глибоке символічне значення.

Життя Параджанова було таким же незвичайним, як і його фільми. Він мав експресивний характер, любив яскраві жести, незвичайний одяг, театр і музику. Часто епатував суспільство своєю поведінкою, не боявся говорити те, що думав, ігноруючи офіційні правила.

Його квартира в Тбілісі, а згодом у Єревані, нагадувала справжній музей: стіни були завішані килимами, всюди стояли антикварні ляльки, дивовижні інсталяції, вишукані предмети декору. Параджанов міг перетворити звичайну коробку або шматок тканини на мистецький об'єкт, створюючи унікальні колажі та асамбляжі.

Він любив дивувати гостей, часто влаштовував імпровізовані вистави: наприклад, міг перевдягтися в розкішний халат, накинути на голову венеційську маску і декламувати уривки з улюблених творів. У Києві під час святкувань він виходив у двір і роздавав дітям цукерки в позолочених коробочках, мов якийсь ексцентричний меценат. Один із його улюблених жартів — привітати друзів несподіваним «подарунком». Якось він надіслав своєму знайомому величезний кошик квітів, але внизу, під ними, сховав старий черевик — як символ контрасту між прекрасним і прозаїчним.

Його ексцентричність не всім подобалася, особливо радянській владі, яка не терпіла відхилень від офіційних норм. Проте Параджанов залишався вірним собі, незалежно від того, чи сприймало це суспільство, чи ні.

Перші кроки у кінематографі

Після завершення навчання у ВДІКу (Всесоюзному державному інституті кінематографії) в 1951 році Сергій Параджанов розпочав свою кар'єру на Київській кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка (тепер це Національна кіностудія імені Довженка). Його перші роботи не вирізнялися з-поміж типового радянського кіно: вони були зняті в дусі соцреалізму, що відповідав офіційній ідеології.

Працював асистентом режисера у фільмі «Тарас Шевченко» (1951) та «Максимко» (1952), там набув практичних професійних навичок. Одним із перших його фільмів став «Андрієш» (1954) — казкова історія, заснована на молдовському фольклорі, створена у співавторстві з Яковом Базеляном. Ця робота була мальовничою, але ще не містила індивідуального стилю Параджанова. На жаль вона до нас не дійшла, тільки фрагменти.

Наступні фільми також були створені за стандартними зразками:

• «Перший парубок» (1958) — комедія про будівників радянського суспільства.

• «Українська рапсодія» (1961) — романтична драма про війну та долю жінки-співачки.

• «Квітка на камені» (1962) — фільм, знятий разом з Анатолієм Слісаренком, про шахтарів Донбасу. 

  

Серед його робіт цього періоду — також і документальні фільми «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка». Хоча ці роботи не були революційними, вони вже демонстрували інтерес режисера до краси кадру та музичної образності. Переломним моментом у його творчості стало знайомство з українською культурою та народним мистецтвом. Після переїзду до Києва Параджанов потрапив під вплив школи Олександра Довженка, який пропагував «поетичний реалізм» у кіно. Відтоді режисер поступово почав відходити від соцреалізму і розвивати свій унікальний стиль.

Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому розумію його я: не можна допустити, щоби настав час, коли не буде слова українською чи не буде пісні української, чи не буде сонця українського і не буде соняшника українського!

— казав Сергій Параджанов у 1988 році.

Розчарувавшись у стандартних кінематографічних формах, Параджанов шукав власний шлях у мистецтві. Справжній прорив у його кар'єрі стався у 1964 році з виходом фільму «Тіні забутих предків». Ця стрічка, заснована на повісті Михайла Коцюбинського, кардинально відрізнялася від усього, що знімалося в СРСР на той час. Використання експресивного кольору, незвичних ракурсів та символічних образів зробило Параджанова одним із найоригінальніших режисерів свого часу.

Основні риси його кінематографу:

• Мальовнича композиція кадру — кожен кадр його фільмів нагадує іконопис або середньовічну фреску.
• Статичність — мінімум руху камери, натомість дія розгортається всередині кадру.
• Символізм — предмети мають глибоке значення, наприклад, гранат у «Кольорі граната» символізує кров, кохання та жертву.
• Відсутність традиційного монтажу — сцени не змінюють одна одну логічно, а нагадують мозаїку.
• Етнографічна деталізація — у його фільмах безліч народного одягу, прикрас, фольклорних символів, музичних мотивів.

Параджанов не знімав кіно в класичному розумінні, він створював кінематографічні полотна, насичені метафорами та візуальними символами.

Найстрашніше, — проґавити прекрасне

— казав він.

Творчий злет

Сергій Параджанов є одним із найвидатніших кінорежисерів XX століття, творчість якого виходить далеко за межі традиційного кінематографа. Його унікальний стиль поєднував фольклорні мотиви, символіку та вишукану візуальну поетику, що перетворювало його фільми на справжні кінематографічні шедеври.

Параджанов неодноразово співпрацював із видатними діячами культури. Серед них особливо виділяється оператор Юрій Іллєнко, який зняв «Тіні забутих предків». Їхній творчий тандем дозволив створити новий тип візуального кіно, де камера ставала не просто інструментом зйомки, а активним учасником оповіді.

Параджанов підтримував дружбу з багатьма художниками, режисерами, поетами. Він працював з Іваном Миколайчуком, Софіко Чіаурелі. Його творчість вплинула на багатьох режисерів, зокрема на Еміра Кустурицю та Тео Ангелопулоса. 

Колір граната

Серед найвизначніших робіт Параджанова особливе місце займає «Колір граната» (1967) — біографічна драма про вірменського поета Саят-Нова. Фільм вирізняється нестандартним підходом до оповіді: замість традиційного сюжетного розвитку Параджанов використовує серію символічних візуальних композицій, які нагадують іконописні картини. Цей фільм став революційним у кінематографі, оскільки демонстрував новий підхід до передачі біографічного матеріалу через естетичні метафори.

Кіномова Параджанова в цьому фільмі значно оновилася. «Колір граната» висловлюється метафорами, кадри стають майже статичними, а кожен рух у них набуває подієвого значення. Історико-етнографічні предмети у фільмі працюють нарівні з акторами, а колірна гамма стає лаконічнішою, надаючи кожному кадру максимального смислового навантаження.

Фільм не був сприйнятий керівництвом Держкіно, яке приховало своє нерозуміння під формулюванням "народу таке кіно не потрібне". Внаслідок цього стрічка пролежала на полиці майже чотири роки, а в 1973 році була випущена в прокат без участі Параджанова — її змонтував Сергій Юткевич. Проте й цей варіант вийшов обмеженим тиражем усього 143 копії.

У 2014 році Кінофонд Мартіна Скорсезе та Болонська Синематека здійснили цифрову реставрацію версії 1968 року, змонтованої самим Параджановим. Використано оригінальний негатив та архівні матеріали, що зберігалися в Гарвардському кіноархіві. Відновлену версію презентували на 67-му Каннському кінофестивалі, а у 2018 році вона вийшла на Blu-ray Disc у 4K-якості від The Criterion Collection.

Фільм отримав високі оцінки: IMDb — 7.6, Rotten Tomatoes — 94 %, Letterboxd — 4.1/5. «Колір граната» вплинув на світову попкультуру, зокрема надихнувши музичні кліпи Мадонни та Леді Ґаґи. В Україні відреставрований фільм вийшов у кінопрокат у жовтні 2024 року, адаптований також для людей із порушенням слуху та зору.

Легенда про Сурамську фортецю

Ще однією знаковою стрічкою Параджанова є «Легенда про Сурамську фортецю» (1984), яка базується на грузинському фольклорі. Фільм розповідає історію юнака, якого приносять в жертву, щоб зміцнити стіни фортеці. Візуальна мова цієї стрічки є настільки насиченою, що кожен кадр можна сприймати як окремий витвір мистецтва. У цій роботі Параджанов демонструє своє вміння поєднувати історичний наратив із символізмом і міфологією.

Діти Комітасу

Серед незавершених, але надзвичайно цікавих проєктів режисера варто згадати «Діти Комітасу» — фільм, присвячений видатному вірменському композитору Комітасу. Параджанов планував передати трагедію геноциду вірмен 1915 року через музику та кінематографічну поетику, проте цей проєкт так і не було реалізовано через політичні переслідування режисера.

Тіні забутих предків

Справжня слава прийшла до Параджанова після «Тіней забутих предків» (1965). Картина стала проривом у радянському кіно і принесла йому світове визнання. У 1964 році Параджанов взявся за екранізацію повісті Михайла Коцюбинського. Його вразила глибина гуцульського фольклору, тому він вирішив максимально автентично передати дух Карпат. Зйомки «Тіней забутих предків» розпочалися в 1964 році і тривали майже рік у гірських селах Карпат. Весь цей час знімальна група жила серед гуцулів, вивчаючи їхній побут, традиції, фольклор і навіть мову.

Роль Івана отримав Іван Миколайчук, молодий студент театрального інституту. Параджанов побачив у ньому «українського Алена Делона» — виразні очі, глибоку емоційність, природну харизму. На роль Марічки взяли Ларису Кадочникову, яка на той час була актрисою Театру імені Лесі Українки. Хоча вона була киянкою, Параджанов переконався, що саме її загадковий образ і чуттєва гра ідеально підійдуть для ролі.

Режисер фільму Сергій Параджанов і оператор Юрій Іллєнко постійно сперечалися щодо стилю зйомок. Іллєнко хотів використовувати класичну операторську техніку, тоді як Параджанов вимагав довгих, безперервних планів і нестандартних ракурсів. Параджанов прагнув імітувати сприйняття людини, тому змушував оператора знімати «з руки», що тоді було новаторським підходом. Іллєнко пропонував більш стриману колірну гаму, але режисер наполягав на яскравих контрастах і грі світла. Попри ці конфлікти, а може і частково завдяки їм, їхній тандем створив один із найвізуальніших шедеврів у світовому кіно.

Музику до фільму написав Мирослав Скорик — видатний український композитор, музикознавець, автор симфонічних, камерних і джазових творів. Його називають «людиною, яка дала Україні сучасний музичний голос». Скорик створив музику, яка глибоко занурює у гуцульський світ — із трембітами, цимбалами, дримбами, народними піснями. Він зробив мелодику фільму частиною його візуальної поетики.

Художником-постановником став Георгій Якутович — графік, ілюстратор, один із найважливіших художників, що працювали з темою Карпат. Він детально вивчав гуцульське мистецтво, його орнаментальні традиції. Саме завдяки Якутовичу кожен кадр фільму виглядає як картина, що відтворює дух Гуцульщини. Він створив костюми, реквізит, інтер’єри, які точно відповідали автентичному побуту XIX століття.

Фільм отримав понад 40 міжнародних нагород, зокрема:

• Гран-прі на кінофестивалі в Мар-дель-Платі (1965).
• Приз ФІПРЕССІ в Римі.
• Спеціальну нагороду на Нью-Йоркському кінофестивалі.

Фільм отримав численні міжнародні нагороди, зокрема був високо оцінений на Венеційському кінофестивалі. Його порівнювали з роботами Федеріко Фелліні та Акіри Куросави, оскільки він став прикладом мистецького підходу до національного кінематографа. Французький режисер Франсуа Трюффо назвав його «одним із найкращих фільмів у світі».

Багато сучасних режисерів, таких як Мартін Скорсезе та Френсіс Форд Коппола, відзначали вплив цього фільму на власну творчість. «Тіні забутих предків» продемонстрував, що кіно може бути не лише способом розповіді історії, але й потужним засобом художнього вираження.

«Тіні забутих предків» показали Україну як автентичну, унікальну цивілізацію зі своєю міфологією, світоглядом, музикою. Після прем’єри на Заході світ відкрив для себе гуцульську культуру. Цей фільм став символом кінематографічного опору радянській цензурі, показавши, що мистецтво може бути незалежним. Результатом стала не просто екранізація Коцюбинського, а справжній візуальний шедевр, який показав світові українську культуру у всій її глибині та красі. 

Репресії і ув'язнення Параджанова

Сергій Параджанов ніколи не приховував своїх опозиційних поглядів щодо радянської системи. Його кіно було занадто сміливим, надто вільним, не вписувалося у рамки соцреалізму, що панував у СРСР. Фільм «Тіні забутих предків» одразу здобув світове визнання, але на батьківщині Параджанова сприйняли інакше. Влада насторожено ставилася до його популярності, а після скандальної прем’єри у Києві у 1965 році він потрапив у немилість.

Що сталося на прем’єрі? Під час показу Іван Дзюба, Василь Стус та В'ячеслав Чорновіл закликали глядачів засудити політичні репресії в Україні. Параджанов підтримав їх, що зробило його ворогом режиму. Відтоді почалося переслідування: його позбавляли можливості знімати, цензурували, а потім і сфабрикували справу. 

У період 1965 – 1968 років Параджанов активно висловлював свою громадянську позицію, протестуючи проти масових арештів українських інтелектуалів. Він разом з іншими діячами культури звертався до партійних органів з вимогою пояснень щодо переслідувань. Його позиція, спрямована на захист свободи слова, стала причиною конфлікту з радянською владою. Одним із наслідків цього протистояння стала постанова ЦК Компартії України від 1966 року, яка піддавала жорсткій критиці низку фільмів, у тому числі сценарій Параджанова до стрічки «Київські фрески». Розуміючи загрозу арешту, режисер був змушений виїхати до Вірменії. Однак переслідування не припинилися.

17 грудня 1973 року Параджанова заарештували й звинуватили в гомосексуальності, пропаганді порнографії, українському націоналізмі та спекуляції. Змінність статей звинувачення та відсутність реальних доказів свідчили про політичний характер справи. Радянська система використовувала кримінальні звинувачення як інструмент розправи над інакодумцями. Його засудження та відбування покарання в колонії суворого режиму підтверджують жорстокість радянської каральної машини.

Я вірменин, який народився у Тбілісі й сидів у російській в’язниці за український націоналізм.

— гірко іронізував сам Параджанов.

Він потрапив у Ждановську колонію (Маріуполь), де його змушували виконувати важку фізичну працю. Тримали разом із злочинцями, багато з яких ставилися до нього вороже. Постійні допити, залякування, приниження. Але навіть там він залишався митцем. Щоб не збожеволіти, створював колажі з підручних матеріалів, малював.

Попри важкі умови, Параджанов не лише вижив, а й став авторитетною фігурою навіть у тюремному середовищі. Його звільнення стало можливим завдяки міжнародному тиску, зокрема з боку таких видатних кінематографістів, як Франсуа Трюффо, Федеріко Фелліні, Жан-Люк Годар та інших. Важливу роль у цьому процесі відіграли як особисті звернення впливових осіб, так і діяльність правозахисної організації «Amnesty International». Поки Параджанов перебував у в'язниці, багато митців і культурних діячів відкрито стали на його захист. Кампанія за його звільнення охопила Європу та США:

• Федеріко Фелліні написав відкритого листа до радянської влади, закликаючи звільнити режисера.
• Андрій Тарковський виступав із заявами про несправедливість переслідувань Параджанова, порівнюючи це з гоніннями на митців у середньовіччі.
• Жан-Люк Годар та Агнес Варда організували публічні покази його фільмів у Франції та закликали кіномитців підписати петицію за його звільнення.
• Луї Арагон, відомий французький письменник, виступив у газеті «Le Monde», назвавши Параджанова «генієм, якого боїться імперія».
• У Венеції та Парижі пройшли акції протесту, де кінематографісти вимагали звільнення режисера.
• Французький поет і сценарист Жан-Клод Карр'єр активно піднімав питання переслідування режисера на міжнародних кіноподіях.
• Головну роль у звільненні зіграв Едуард Шеварднадзе, перший секретар ЦК КП Грузії. Він переконав москву, що утримання Параджанова за ґратами шкодить іміджу СРСР на міжнародній арені.
• Письменник Іван Дзюба писав про справу Параджанова у своїх зверненнях.
• Поет Григорій Брюховецький відкрито виступав на його захист.

У результаті, під тиском митців і міжнародної спільноти, Параджанова достроково звільнили. Але після в’язниці йому заборонили працювати у кіно, і він майже десять років не міг знімати фільми. Це не зламало його дух – він створював колажі, ляльки, писав сценарії, які пізніше стали основою його останніх робіт.

Навіть у в’язниці Параджанов залишався художником. У таборі він виготовляв талери – саморобні монети, які робив із кришок від пляшок з-під кефіру. На них він вирізьблював фантастичні візерунки, портрети історичних постатей, сцени з міфів. Після звільнення Параджанов подарував кілька таких монет своїм друзям, а деякі залишилися у приватних колекціях. Один із них подарував Тоніно Гуеррі, а той — Фелліні. На честь цього створили кінопремію «Амаркорд», відливши її за прикладом цього талера. 

Після звільнення Параджанову заборонили жити в Україні, що змусило його оселитися у Тбілісі. Попри це, радянська влада не припинила стеження за ним. Через ідеологічну цензуру залишилися нереалізованими його численні проєкти, зокрема «Intermezzo», «Київські фрески» та «Сповідь».

Я мало знімав. У моїх шафах 23 нереалізовані сценарії. Мені важко. Але це нічого. Ми заберемо з собою в нашу смерть частинку себе, і це трансформується в таємницю

— казав Сергій Параджанов.

Нарешті, у 1980-х йому дозволили зняти «Легенду про Сурамську фортецю» та «Ашик-Керіб».

Останні роботи Сергія Параджанова — документальний фільм про Ніко Піросмані та художня картина «Ашик-Керіб» за мотивами казки Лермонтова. Фільм, присвячений пам’яті Андрія Тарковського, не виходив у широкий прокат, але брав участь у фестивалях у Європі.

Параджанов помер, коли в Єревані почали знімати його автобіографічний фільм «Сповідь». Він важко переживав смерть сестри, а згодом у нього виявили рак легень. Після операції стан не покращився. Як він казав:

Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії.

17 липня 1990 року він приїхав до Єревану, де через три дні — помер. Похований у Єревані в Пантеоні поруч із видатними діячами Вірменії.

Важливим історичним актом стало рішення Національної комісії з реабілітації у грудні 2023 року про повне виправдання Параджанова у сфабрикованих звинуваченнях. Це рішення є не лише відновленням справедливості щодо митця, а й важливим символом переосмислення репресивної спадщини радянської доби в Україні.

Особисте життя

Сергій Параджанов був людиною великої пристрасті, і це відчувалося не тільки в його творчості, а й в особистому житті. Його кохання було глибоким і трагічним, а дружба — яскравою і насиченою. Він жив так, як творив — вибухово, безстрашно, зухвало і щиро.

Під час навчання в московському ВДІКу Параджанов зустрів Ніґяр Керімову, молоду татарку-мусульманку, і між ними спалахнуло кохання. Це було палке, віддане почуття, заради якого вони вирішили одружитися, попри традиції її сім’ї. Ніґяр була дочкою впливових родичів, які вважали її шлюб із вірменином неприпустимим, тому вони одружились потай, в гуртожитку. Попри всі застереження, вона покинула родину та почала нове життя із Сергієм.

Але щастя тривало недовго. Через кілька місяців після весілля її брати жорстоко вбили дівчину — за стародавніми законами честі. Вони запросили у Параджанова викуп, якого він не мав. Сергій написав батькові, а батько, ще ображений на сина, не відповів. Тоді брати викрали молоду дружину Параджанова, нанесли їй рани ножем і кинули на колії. Ця трагедія глибоко вразила митця: він ніколи не говорив про це відкрито, але друзі згадували, що ця втрата залишила незагойну рану у його серці.

Після переїзду до Києва, де Параджанов працював на кіностудії ім. Довженка, він зустрів Світлану Щербатюк — студентку, яка вчилася на філолога. Їхній шлюб видавався більш традиційним, але насправді це був союз двох творчих і незалежних особистостей. У 1958 році у них народився син Сурен, якого Параджанов дуже любив. Проте шлюб не витримав випробувань — часті відрядження, характер Параджанова, а згодом і його ув’язнення. Світлана подала на розлучення, щоб захистити себе та дитину від переслідувань. Попри це, вони залишилися друзями. У листах із тюрми Параджанов згадував дружину і сина, а після звільнення намагався підтримувати зв’язок із Суреном.

Параджанов мав широке коло друзів, серед яких були як інтелектуали, так і представники богемного світу. Він дружив із такими геніями, як Федеріко Фелліні, Андрій Тарковський, Михайло Вартанов, а також з багатьма художниками, акторами та поетами. Його ексцентричність стала легендарною. Він міг увійти до кімнати у довгому плащі, розшитому золотими нитками, та з тростиною у руках, обвішаний кількома великими перснями.

Нагороди та премії 

Попри переслідування та заборони, Параджанов отримав численні нагороди, хоча багато з них прийшли до нього лише після смерті:

• 1965 – Спеціальний приз журі на Міжнародному кінофестивалі в Мар-дель-Плата за «Тіні забутих предків».
• 1965 – Приз FIPRESCI (Міжнародної федерації кінокритиків) на МКФ у Римі.
• 1971 – Срібний приз на Міжнародному кінофестивалі у Тбілісі.
• 1988 – Державна премія СРСР (посмертно).
• 1990 – Нагорода за внесок у світове кіно на Каннському кінофестивалі (посмертно).
• Орден Месропа Маштоца (Вірменія) — за культурний внесок.

Цікаві факти про Параджанова

1. У в'язниці відкрив школу живопису.
2. Федеріко Фелліні регулярно надсилав йому депеші зі словами підтримки.
3. Одного разу подарував антикварний меблевий гарнітур людині, яка прислала йому торт.

4. Влада не дозволила Параджанову поїхати до Іва Сен-Лорана, тому він створив фантастичний альбом-колаж про нього.

5. Надіслав телеграму Олексію Косигіну з іронічним проханням дозволити йому втекти до Ірану.
6. Наполягав, щоб друзі обов’язково переглядали «Іванове дитинство» Андрія Тарковського.
7. Подарував Лілі Брік на 8 Березня букет із колючого дроту та власних шкарпеток.
8. Хотів поїхати до Берліна, щоб знайти чашку Гітлера на барахолці.
9. Привіз племіннику коробку вошей, щоб показати, що таке радянська тюрма.
10. Коли у в'язниці йому сказали, що він працює «без вогника», підпалив мітлу та продовжив підмітати.

Спадщина Параджанова

Творчий доробок Параджанова не лише сформував новаторські естетичні підходи в кіномистецтві, а й залишив глибокий культурний слід у світовій спадщині. Визнання його проявилося зокрема і у відкритті музеїв, присвячених його творчості. Зокрема, в Єревані (Вірменія) у 1991 році був заснований Музей Сергія Параджанова, який зберігає його унікальні колажі, інсталяції, ескізи до фільмів та особисті речі. Також у Києві є меморіальна кімната, що містить експонати, пов’язані з його життям і творчістю.

Попри те, що більшість фільмів Параджанова були створені у 1960 – 1980-х роках, вони залишаються актуальними й у XXI столітті. Причин цьому кілька:

• По-перше, його роботи вирізняються візуальною поетикою, яка не старіє – насичена символіка, унікальні кольорові рішення та композиційні прийоми роблять його стиль непідвладним часу.
• По-друге, теми, які досліджував Параджанов, є універсальними. Його фільми порушують питання національної ідентичності, пошуку гармонії між людиною та природою, вічного кохання та духовного очищення. Наприклад, «Тіні забутих предків» відображають багатство гуцульської культури, водночас розкриваючи загальнолюдські теми трагедії та долі.
• По-третє, його кіно є протестом проти цензури та обмежень, що накладалися на митців радянською владою. У сучасному світі, де боротьба за свободу самовираження залишається актуальною, творчість Параджанова набуває нового значення. Його постать є символом митця, який, попри переслідування, продовжував створювати новаторське мистецтво.

Завдяки естетичній глибині та філософському змісту фільмів, Параджанов залишається джерелом натхнення для нових поколінь режисерів, художників і кінолюбителів. Його спадщина є доказом того, що справжнє мистецтво не має терміну придатності, а його вплив продовжує жити й розвиватися у світовій культурі.

Пам’ятні символи:

• Пам’ятна монета Вірменії «Сергій Параджанов» (2012, срібло 925, 100 г).

• Пам’ятна срібна монета НБУ номіналом 5 гривень (2024). 

• Меморіальна дошка на будинку в Києві, де він жив (1992).
• Пам’ятник у Києві (1997).
• Вулиці, названі на його честь у різних містах України.

• Музей Сергія Параджанова в Єревані.

• Фестиваль Параджанова у Львові.
• Біографічна книга «Сергій Параджанов. Режисер свого життя» (2024, автор – Юлія Бережко-Камінська).
• На його честь названа зірка та астероїд 3963 Параджанов. 
• 2004 та 2024 роки були проголошені ЮНЕСКО роками Сергія Параджанова.
• Відзнака кінопремії «Амаркорд» (приз на фестивалі в Ріміні, названий на честь Параджанова).

Я так красиво жив 50 років. Любив — базікав — захоплювався — щось пізнав — мало зробив — але дуже багато любив. Людей дуже любив і дуже їм зобов`язаний. Був нетерпимий до сірого. Наймодніший колір. Необхідність часу

— Сергій Параджанов.