Січовик – Січеславський патріотичний часопис

У розділі «Про нас» редакція називала «Січовик» офіційним некомерційним виданням Руху за Гетьманат, заснованим навесні 2013 року за сприяння «Національної Ініціативи». Метою проєкту, за їх словами, було поширення знань про українську історію, спростування радянських і російських міфів та популяризація ідеї Українського Гетьманату. Водночас варто звернути увагу на те, що редакція відкрито відмовилась від принципу ідеологічного плюралізму, на сайті публікувалися лише тексти, які відповідали гетьмансько-націоналістичній лінії. Тому матеріали «Січовика» слід сприймати не як нейтральну історичну чи політичну аналітику, а як ідеологічно ангажовану публіцистику.

Архівна версія ресурсу містить дев’ять основних рубрик: «За гетьманат», «Новинар», «Історична слава», «Живе слово», «Катехизм», «Світовид», «Дороговказ», «Реванш» та «Оглядач». «Оглядач» — це добірка вбудованих відео та записів радіоефірів на історичні й політичні теми.

Назва онлайн-часопису вказує на регіональну прив’язаність проєкту до Дніпра, який автори послідовно називають Січеславом. Це помітно не лише в самоописі видання, а й у локальних матеріалах, наприклад у статті «Січеславський метрополітен: ліквідація чи розбудова?». Січеслав — це альтернативна назва міста Дніпра, яку пропонувала у 1918 році українська інтелігенція та пронаціональні сили для того, щоб замінити імперську назву Катеринослав, але влада змінилася і перейменування офіційни не затвердили. Назва походить від слова «Січ» на честь запорозьких козаків.

Проте тематика «Січовика» не обмежувалася Дніпром чи регіоном: сайт претендував на загальноукраїнську аудиторію і прагнув формувати її політичний та історичний світогляд.

«Січовик» — це характерний приклад невеликого ідеологічного медіапроєкту 2010-х років, який поєднав історичну просвіту, націоналістичну публіцистику та просування конкретної політичної моделі (Гетьманату).

Історія часопису

«Січовик» почав працювати навесні 2013 року як офіційне некомерційне видання українського націоналістичного Руху за Гетьманат. Проєкт виник за сприяння незалежної мережевої інформаційної агенції «Національна Ініціатива» і, як йдеться в описі, мав поєднувати історичну просвіту, суспільно-політичну публіцистику та популяризацію ідеї Українського Гетьманату.

У 2013–2014 роках сформувалася основна ідеологічна лінія часопису: український націоналізм, консерватизм і гетьманський державницький рух.

Історію редакція розглядала не лише як предмет дослідження, а й як джерело моделей для сучасної України: Козацька держава, Українська революція 1917–1921 років, Гетьманат Павла Скоропадського, діяльність ОУН та УПА ставали аргументами в ширшій дискусії про майбутній устрій країни.

Після Революції гідності та початку російської агресії 2014 року тематика видання закономірно стала гострішою. До історичних статей додалися матеріали про війну, окупацію, українські добровольчі й націоналістичні рухи, інформаційне протистояння з росією та проблеми постреволюційного українського суспільства.

У 2015 році «Січовик» уже працював як структурований онлайн-часопис. 28 лютого редакція оприлюднила сторінку «Про нас», де зафіксувала мету проєкту, його зв’язок із Рухом за Гетьманат і некомерційний статус. Там же зазначалося, що реклама на ресурсі мала приносити мінімальні кошти для оплати домену та хостингу, а читачі могли надсилати редакції власні статті, запитання й пропозиції.

До середини 2015 року на сайті сформувалася система тематичних рубрик. «За гетьманат» містила програмні тексти про державний устрій, «Новинар» — суспільно-політичні новини, «Історична слава» — історичні розвідки, «Живе слово» — художню прозу, «Катехизм» — релігійні матеріали, «Світовид» — тексти про світову історію та політику, «Дороговказ» — праці українських державницьких авторів, «Реванш» — гостру авторську публіцистику. Окремо працював мультимедійний «Оглядач».

У листопаді 2015 — лютому 2016 року регулярно оновлювався «Оглядач». Серед випусків були «Євромайдан чи Революція Гідності?», «Боротьба за гідність і свободу», «Фінляндизація», «Тероризм як цивілізаційний виклик», «Державна самостійність: фінський досвід», «Проблеми української історії», «Гетьманат як традиційна держава українців», «Чечелівська республіка», «Політичні репресії» та «Естонська визвольна війна».

23 квітня 2016 року часопис опублікував одну зі своїх найпомітніших історичних статей — «Як українці зупинили сталінську агресію у Фінляндії». Її авторами були Денис Ковальов і Юрій Якуба. Матеріал розповідав про Зимову війну, розгром радянської 44-ї стрілецької дивізії біля Суомуссальмі та ймовірну участь українців у бойових діях на боці Фінляндії.

Після весни 2016 року сайт продовжував публікувати історичні та мультимедійні матеріали. Серед них були стаття «Як світ дізнався про УПА», випуск «Оглядача» про державницьку діяльність Отто фон Бісмарка та матеріал «The Battle of Brody 1944» про битву під Бродами. Паралельно публікації сайту анонсували або дублювали у Facebook та X, а відео зберігалися на YouTube.

Згодом соціальні мережі з допоміжних майданчиків перетворилися на основний спосіб поширення матеріалів «Січовика». Facebook і X переважно використовували для коротких анонсів, посилань та історичних дописів. Найважливішим майданчиком пізнішого періоду став Telegram-канал «СІЧОВИК». Telegram зберіг не лише назву й символіку часопису, а й рубрикацію старого сайту.

Після початку повномасштабного російського вторгнення головною актуальною темою проєкту стала війна. Історичні сюжети не зникли, але їх дедалі частіше пов’язували із сучасністю: автори порівнювали український досвід із фінським, аналізували політику США та НАТО, писали про окуповані міста, російську пропаганду, українське військо й перспективи післявоєнної держави.

У 2025 році в соцмережах продовжували виходити матеріали старих рубрик. Серед них були публікації про гетьманську модель держави, політику Фінляндії, НАТО та російсько-українську війну. Повні тексти дедалі частіше розміщували на пов’язаних платформах, а сторінки «Січовика» у соцмережах працювали як майданчики для їх поширення.

Найточніше «Січовик» можна описати як медіапроєкт, який змінив спосіб існування. Від 2013 року й протягом більшої частини 2010-х його центром був окремий сайт із повними статтями та архівом рубрик. Пізніше функції ресурсу розподілилися між Facebook, X, Telegram, YouTube, блогом «Національна Ініціатива» та іншими платформами.

Редакція та автори

Повного складу редакції на сайті немає. У розділі «Про нас» стояв колективний підпис «Редакція часопису “Січовик”», без переліку редакторів, коректорів, адміністраторів або членів редакційної колегії.

У матеріалах «Оглядача» історика Дениса Ковальова представляли як головного редактора «Січовика». Значна частина мультимедійного проєкту була побудована навколо його виступів на січеславському обласному радіо. Ковальов коментував історію визвольних рухів, формування національних держав, українсько-фінські зв’язки та діяльність відомих політичних постатей.

Олександра Писаревського, на той час командира підрозділу «Сармат» Добровольчого українського корпусу «Правий сектор», в одному з випусків про Першу світову війну за 2015 рік назвали шеф-редактором часопису.

Серед підтверджених авторів «Січовика» — Юрій Якуба, який разом із Денисом Ковальовим написав статтю «Як українці зупинили сталінську агресію у Фінляндії». У співавторстві з Олександром Писаревським він також підготував «Конституцію Третього Гетьманату» — програмний текст із проєктом іншої моделі державного устрою України. Автором художнього матеріалу «Батькові сади» був Юрко Фоменко, а статтю «Січеславський метрополітен: ліквідація чи розбудова?» підписав Роман Попов. Частина публікацій виходила під псевдонімами, серед яких Друг Арій, Дух Воїна, Марк Терновий і Ревуч Січовий.

Крім оригінальних матеріалів, «Січовик» передруковував праці відомих істориків, публіцистів та ідеологів. Наприклад, стаття «1848-й рік: націоналізм проти комунізму» була підписана іменем історика Романа Шпорлюка, а «За яку Україну?» — Дмитра Донцова.

Рубрики сайту Січовик

Архівна версія онлайн-часопису «Січовик» містить дев’ять основних рубрик (і вони ж перекочували у соцмережі). Ці рубрики охоплюють політичну програму Руху за Гетьманат, поточні новини, українську і світову історію, релігію, художню прозу та мультимедійні матеріали. «Січовик» поєднував функції ідеологічного видання, історичного журналу, новинного ресурсу та літературного майданчика.

За гетьманат

«За гетьманат» була центральною програмною рубрикою часопису, редакція та автори викладали тут своє бачення майбутньої української держави, критикували республікансько-партійну систему, розмірковували про місцеве самоврядування, адміністративний устрій і роль політичного проводу.

Одним із ключових матеріалів рубрики стала «Конституція Третього Гетьманату», опублікована 22 лютого 2015 року. Текст був оформлений як проєкт основного закону України й описував альтернативну модель державної влади. У преамбулі автори посилалися на право української нації встановлювати конституційний лад і на історичний досвід попередніх поколінь.

Наступного дня вийшла «Програма останньої партії». Вона представляла політичну програму Руху за Гетьманат і містила різку критику українських партій, виборчої системи та політичних еліт. Сам рух позиціонував себе як силу, що мала покласти край традиційній партійній політиці.

У статті «Гетьманат чи федералізація?» автори обговорювали адміністративний поділ України на тлі сепаратистської загрози та російської агресії. Альтернативою федералізації вони називали власну модель Гетьманату. Матеріал «Перспективи місцевого самоврядування в Україні» був присвячений розвитку громад і міст, які автори вважали основою національного життя. До рубрики також належали статті «Гетьманат як ідея українського етатизму» та «Народний Гетьманат — згадати майбутнє!». В останній запропонований устрій визначали як форму влади народу, організовану не за парламентсько-республіканською моделлю.

Публікації в рубріці «За гетьманат» мали пояснювати політичні цілі руху та переконувати читачів у перевагах запропонованої моделі держави. Автори пропонували модель сильної особистої влади гетьмана з майновою відповідальністю перед народом, однак практично не аналізували ризики авторитаризму, корупції найближчого оточення чи історичні прецеденти невдач подібних конструкцій (зокрема, досвід самого Гетьманату 1918 року). Тексти у цій рубриці мають характер ідеологічного маніфесту, а не політологічного дослідження.

Новинар

«Новинар» виконував функцію стрічки поточних подій. Проте це не був універсальний новинний розділ: редакція відбирала теми, які відповідали її політичним і світоглядним інтересам. Тут писали про російсько-українську війну, діяльність націоналістичних організацій, екологічні протести, міжнародну політику та події у Січеславі.

Наприклад, матеріал від 3 березня 2016 року розповідав про протести мешканців Рахівщини проти незаконного вирубування карпатських лісів. Автори поєднували місцеву екологічну тему із ширшим політичним контекстом війни на Донбасі та переслідування українських активістів.

Інша публікація була присвячена 98-й річниці незалежності Естонії. У ній описували святкові заходи в Нарві, Тарту, Таллінні та Пярну, окремо згадуючи участь політиків, прикордонників і членів естонської воєнізованої організації Kaitseliit. Значна увага до Естонії була закономірною для «Січовика»: редакцію цікавив досвід невеликих держав, що здобули незалежність і вибудували систему захисту від російського впливу.

Локальний напрям представляла стаття «Січеславський метрополітен: ліквідація чи розбудова?». У ній йшлося про можливе припинення будівництва метро в Дніпрі та позицію тодішнього міського керівництва. Матеріал показує, що часопис не лише використовував назву Січеслав, а й стежив за міськими проблемами.

У «Новинарі» також писали про італійську молодіжну організацію Blocco Studentesco, український «Сокіл», протести естонських правих і бойкот російського бізнесу українськими націоналістами. Розділ був скоріше ідеологічно відібраною хронікою подій, ніж спробою охопити всі важливі новини дня.

Історична слава

Одна з найбільших рубрик «Січовика», вона охоплювала період від середньовічної Русі та козацької доби до Української революції, антибільшовицького опору, УНР, ОУН і УПА. Чимало статей мають полемічну мету: автори прагнули заперечити російські й радянські інтерпретації українського минулого.

У матеріалі «Московський похід українського козацтва» йшлося про похід війська Петра Конашевича-Сагайдачного на Москву. Уже у вступі гетьмана називали незручним персонажем для російської історіографії, оскільки його важко було представити зрадником або невдалим полководцем.

Стаття «Великоросія і Малоросія» пояснювала історичне походження цих назв і заперечувала їхнє побутове трактування як позначень «великого» та «малого» народів. «Нескорена Волинь» була присвячена повстанському руху на Житомирщині після поразки Другого зимового походу, коли колишні вояки Армії УНР за підтримки селян продовжували боротьбу проти більшовиків.

У матеріалі «Останній бій Армії УНР» описували завершальний етап бойових дій українського війська проти більшовицьких сил у листопаді 1920 року. Стаття «Фундатор консервативно-державницької концепції» розповідала про історика Степана Томашівського та його ідеї Галичини як українського П’ємонту і церковної унії як синтезу східної та західної традицій. «Болохівські князі» зверталися до історії Болохівської землі між Київщиною, Галичиною, Волинню та степовим прикордонням.

До цієї ж рубрики належали пізніші матеріали «Як світ дізнався про УПА» та «Як українці зупинили сталінську агресію у Фінляндії». Остання публікація стала однією з найпомітніших статей часопису й далі потребує окремого розгляду.

Живе слово

Літературна рубрика «Січовика». Тут публікували художню прозу, нариси, спогади, побутові історії та пейзажні замальовки. На відміну від політичних розділів, у центрі цих текстів були село, природа, родинна пам’ять і повсякденний досвід.

«Батькові сади» — художній нарис Юрка Фоменка про сад у різні пори року. Природний цикл у тексті поєднується з особистою пам’яттю та образом батьківської праці. У «Сільському театрі» оповідь починається з дороги через степ поблизу Компаніївки й поступово переходить до історії місцевого життя. Героїнею «Листоноші» стала сільська працівниця пошти, яка п’ять днів на тиждень велосипедом розвозила листи й періодику кількома селами. Її щоденний маршрут перевищував 15 кілометрів. «Степовики» складалися з кількох історій про дітей Наддніпрянщини, їхні характери, мрії та життя в степовому просторі.

Тематика рубрики не обмежувалася Україною. «Історія про ніж з селища Каугава» розповідала про фінський ніж і традиційний фестиваль ковалів у фінському містечку Каугаві. Загалом «Живе слово» показувало національну культуру не через політичні декларації, а через ландшафт, ремесла, сімейну пам’ять і долі звичайних людей.

Катехизм

Релігійно-світоглядна рубрика, матеріали стосувалися християнства, богослов’я, церковної історії, чернецтва, моралі та взаємин між релігією, наукою і сучасним суспільством.

У статті «Мученик Джордано Бруно» автори намагалися спростувати популярне уявлення про Бруно як ученого, якого стратили винятково за наукові погляди. Публікація мала виразно полемічний характер і захищала інше трактування його конфлікту із церковною та світською владою.

Матеріал «Що таке Божественний Морок?» звертався до містичного богослов’я та ідеї пізнання Бога поза звичайним чуттєвим і раціональним досвідом. «Бесіда про заздрість» була релігійно-моральним повчанням про заздрість як пристрасть і гріх. У «Науковому християнстві» автор заперечував тезу, що розвиток науки став можливим лише через послаблення релігійності.

«Спокуса ідолами сучасності» критикувала сучасний індивідуалізм і культ особистих прав. Серед інших публікацій були «Антоній Печерський і вітчизняне чернецтво», «Сучасний сатанізм як хвороба суспільства», «Просте християнство» та «Християнство як істина».

Це не нейтральна релігієзнавча рубрика, а майданчик традиціоналістського християнського світогляду, автори якого полемізували із секуляризмом, лібералізмом і сучасною масовою культурою.

Світовид

Рубрика про світову історію, політичні ідеології, міжнародні конфлікти та культурні традиції інших народів. Дозволяла редакції виходити за межі української тематики й розглядати події в ширшому цивілізаційному контексті.

Матеріал «1848-й р.: націоналізм проти комунізму» розповідав про революції 1848 року та формування східноєвропейських національних рухів у межах Габсбурзької монархії. У центрі були українці, угорці, чехи, словаки, поляки й хорвати та їхнє протистояння імперському устрою.

«Японський кодекс честі» пояснював значення бусідо. Автор наголошував, що це не була єдина формальна збірка правил для всіх самураїв: кодекс змінювався впродовж історії, а окремі клани могли тлумачити його по-різному.

У статтях «Занепад Заходу» та «Про таємницю занепаду» розглядали традиціоналістську критику ідеї безперервного прогресу. Матеріал «Ісламська загроза та ідеологія ІДІЛ» аналізував особливості «Ісламської держави», причини її успіху та відмінності від інших радикальних ісламістських угруповань. До рубрики також належав текст «Забутий герой Реконкісти».

Через досвід інших країн і культур редакція намагалася пояснювати власне бачення націоналізму, традиції, державності та цивілізаційних конфліктів.

Дороговказ

Розділ виконував роль світоглядної та історико-політичної бібліотеки. Тут публікували або передруковували праці авторів, яких редакція вважала важливими для української консервативної, націоналістичної та державницької думки.

Матеріал «За яку Україну?» порушував питання про зміст майбутньої української державності. Автор розмірковував, якою має бути Україна після світової катастрофи та на яких принципах необхідно відбудовувати її політичне життя.

«З приводу статті ґенерала Залєсського» відтворювала давнішу дискусію з видання «Хліборобська Україна» про практичні проблеми майбутнього державного устрою. У тексті згадувався генерал Донської армії Петро Залєсський, до якого редактори «Хліборобської України» звернулися з проханням викласти свої погляди.

«Радість творчого життя» була філософським текстом про внутрішню силу, характер і здатність людини зберігати життєву енергію за складних обставин. «Природа большевицького режиму і системи» аналізувала більшовизм і боротьбу поневолених народів проти радянської влади. В архіві також є матеріал «Італійський фашизм як національна й універсальна ідея», що показує: рубрика містила не лише українську державницьку класику, а й тексти про суперечливі європейські політичні доктрини ХХ століття.

Реванш

«Реванш» був рубрикою гострої авторської публіцистики. У ній обговорювали український націоналізм, патріотизм, наслідки Революції гідності, традицію, глобалізацію, культурну політику й внутрішні конфлікти націоналістичного середовища.

У «Поколінні перефарбованих» автор критикував людей, які почали називати себе патріотами та націоналістами після Революції гідності, але, на його думку, використовували нову риторику заради посад і суспільного схвалення. «Маємо прийняти реальність» було спрямоване проти нескінченних міркувань про те, як «мало б бути», і закликало виходити з реального стану країни.

У статті «Традиції понад усе!» автор виступав за захист національної та культурної ідентичності від глобалізації й чужих культурних впливів. «Бути націоналістом по-справжньому» критикувало пасивність і залежність українських націоналістів від дій іноземних політичних лідерів.

Окремі матеріали рубрики, зокрема «Програний патріотизм», виходили за межі консервативної чи націоналістичної публіцистики і містили відверто ексклюзивну, дискримінаційну риторику щодо раси та сексуальної орієнтації. Це показує, що редакційна політика «Січовика» допускала не лише традиціоналістські, а й радикально-праві позиції. Тому «Реванш» варто розглядати як ідеологічну колонку, де автори висловлювали суб’єктивні, часто різкі й полемічні погляди.

Оглядач

Мультимедійна рубрика «Січовика», яка доповнювала письмові матеріали сайту відео та записами радіоефірів. Їх і досі можна прослухати та подивитись на ОГЛЯДАЧ.

Більшість випусків мали формат тематичної розмови на обласному радіо в Січеславі: представники редакції розповідали про українську й світову історію, національно-визвольні рухи, політичні репресії та різні моделі державного устрою. Відео публікували на YouTube-каналі Дениса Ковальова.

Окремий YouTube-плейлист «Оглядача» показує, що проєкт був значно ширшим за кілька випусків, збережених в архіві сайту. У ньому можна виділити кілька тематичних напрямів. Перший охоплює українську історію та державотворення. До нього належать випуски: «ДНК Української Нації», «Україна у складі Великого Князівства Литовського», «Війни Соборної України», «Крути як українські Термопіли», «Чечелівська республіка», «Проблеми історії України» та «Бій під Бродами». У цих програмах ідеться про походження українців, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського, збройну боротьбу доби Української революції, бій під Крутами, робітниче повстання на Чечелівці та події Другої світової війни.

Значну частину плейлиста займають матеріали про Фінляндію, Естонію та боротьбу малих народів за незалежність. Серед них — «Державна самостійність: фінський досвід», «Фінляндизація» та «Естонія у боротьбі за волю». У цих випусках Денис Ковальов розглядає здобуття і збереження незалежності, відносини з росією та СРСР, а також політичні компроміси, до яких змушені були вдаватися країни біля російського кордону.

До історико-військового напряму належать: «Перша світова війна», «Кубанська Народня Республіка», «Від Комп’єну до Іловайська» та «Московська отрута більшовизму». Випуск про Першу світову війну був інтерв’ю із шеф-редактором «Січовика» Олександром Писаревським, присвяченим сторіччю від початку війни. У програмі про Кубанську Народню Республіку Денис Ковальов розповідав про спробу створення самостійної держави на Кубані та її зв’язки з Україною. Матеріали про більшовизм і шлях від Комп’єнського перемир’я до війни на Донбасі поєднують історичні події із сучасним для редакції російсько-українським протистоянням.

У межах «Оглядача» існував також цикл «Шлях Державника», присвячений політикам, які очолювали визвольні рухи, об’єднували країни або створювали нові державні системи. Героями окремих випусків були німецький канцлер Отто фон Бісмарк, лідер визвольної боротьби країн Південної Америки Сімон Болівар, грецький державний діяч Іоанніс Каподістрія, президент США Теодор Рузвельт, засновник Китайської Республіки Сунь Ятсен і гетьман Павло Скоропадський. У назвах випусків автори одразу визначали провідну рису кожного героя: Бісмарка називали «об’єднувачем», Болівара — «визволителем», Каподістрію — «революціонером», Рузвельта — «прогресистом», Сунь Ятсена — «республіканцем», а Скоропадського — «традиціоналістом».

Ще один напрям — програми про сучасну політику та політичні ідеології. В архіві «Січовика» збереглися випуски «Гетьманат як традиційна держава українців», «Політичні репресії», «Євромайдан чи Революція Гідності?», «Боротьба за гідність і свободу», «Тероризм як цивілізаційний виклик» і «Фінляндизація». До плейлиста входить матеріал «“Повстання Ідентичності” проти сучасного світу», назва якого відсилає до французького ультраправого руху Génération identitaire. Ці випуски мають виразно ідеологічний характер, це консервативне та націоналістичне бачення історичних і сучасних подій.

Значну частину випусків вів або коментував головний редактор «Січовика», історик Денис Ковальов, у ранніх програмах брав участь шеф-редактор Олександр Писаревський: зокрема, він був співрозмовником у випусках про Першу світову війну та «ДНК Української Нації».

Більшість випусків «Оглядача» були не стільки глибокими історичними дослідженнями, скільки публіцистичними розмовами, у яких історичний матеріал підпорядковувався ідеологічній меті авторів часопису.

Найвідоміші статті

До найпомітніших матеріалів «Січовика» належить стаття про участь українців у Зимовій війні між СРСР і Фінляндією. Вона показова для всього видання: автори звертаються до маловідомого історичного сюжету, протиставляють його радянській версії минулого та намагаються вписати український досвід у ширшу історію боротьби європейських народів проти Москви.

«Як українці зупинили сталінську агресію у Фінляндії»

Статтю «Як українці зупинили сталінську агресію у Фінляндії» опублікували в рубриці «Історична слава» 23 квітня 2016 року. Її авторами вказані головний редактор «Січовика» Денис Ковальов і Юрій Якуба. Матеріал присвячений Зимовій війні 1939–1940 років, поразці радянської 44-ї стрілецької дивізії поблизу Суомуссальмі та ймовірній участі українських добровольців у бойових діях на боці Фінляндії.

Центральною постаттю матеріалу є Юрій Горліс-Горський — письменник, колишній старшина Армії УНР та учасник Холодноярського повстанського руху. За версією авторів, у грудні 1939 року він прибув до Гельсінкі та почав формувати український підрозділ із полонених червоноармійців українського походження і добровольців, пов’язаних з ОУН.

Найсміливіше й найбільш дискусійне твердження матеріалу винесене в його заголовок. Ковальов і Якуба припускають, що перехід українських військовополонених на фінський бік створював загрозу ширшої деморалізації Червоної армії. На їхню думку, побоювання масових переходів могло стати одним із чинників, які змусили Сталіна завершити війну. Однак у статті не наведено достатньої доказової бази, щоб установити прямий причинний зв’язок між діяльністю українських добровольців і рішенням радянського керівництва укласти мир із Фінляндією.

За стилем матеріал поєднує історичну розвідку, політичну публіцистику та героїчний наратив. Автори використовують емоційну лексику, протиставляють українців і фінів радянській імперії та прямо переносять події 1939–1940 років у контекст сучасного російсько-українського протистояння. Історичні публікації «Січовика» майже завжди мають полемічний і виховний характер. Автори рідко обмежувалися реконструкцією подій — вони свідомо використовували минуле як аргумент у сучасній політичній дискусії. Через це тексти часто містять емоційну лексику, героїзацію «своїх» і різке протиставлення «чужим» (передусім російській/радянській історіографії).

Стаття авторства Дениса Ковальова та Юрія Якуби

Весною 1939-го р. Сталін розробляв плани загарбання Фінляндії. З цією метою було ініційовано мирні переговори щодо обміну територіями, які протягом вересня-жовтня 1939 р. проходили у Москві і мали змусити Фінляндію поступитись Карельським перешийком та районом Петсамо на користь СССР. Однак фіни зайняли безкомпромісну позицію щодо не-можливості перегляду державних кордонів, побоюючись, що територіальні поступки Москві порушать внутрішню єдність країни. Тим паче, що подібні поступки призвели до зникнення з мапи Європи Чехословаччини та Польщі. До листопада 1939 р. мирні совєцько-фінські переговори про новий міждержавний кордон зайшли у глухий кут, вихід з якого був лише один – війна... І вона не забарилась!

В ніч з 26 на 27 листопада 1939 р. секретний підрозділ НКВД, таємно перейшовши державний кордон, здійснив артилерійський обстріл прикордонного селища Майніла з території Фінляндії. Ця вдала провокація була влаштована совєцькою стороною, щоб мати привід для денонсації договору із Фінляндією про ненапад з метою подальшого її загарбання... Маховик військової агресії було запущено – 30 листопада 1939 р. загони "Червоної Армії" отримали наказ переходити в наступ на Фінляндію. У той же день президент Фінляндії ого-лосив війну СССР, яку пізніше історики обох держав назвуть Зимовою Війною, що тривала героїчних 105 днів.

Проте, на нашу думку, неправомірно забутою сторінкою Зимової Війни стала участь українців на боці Фінської Армії під проводом колишнього холодноярського отамана, підполковника Армії УНР Юрія Горліса-Горського. Про чисельність та долю українських добровольців у Фінляндії збереглося дуже мало інформації, набагато більше відомо про командира українського військового загону – Юрія Городянина-Лісовського більш відомого на псевдо "Горліс-Горський". Після окупації України більшовиками колишній отаман холодноярських повстанців продовжував боротьбу у підпіллі. В грудні 1939-го р. після початку чергової совєцько-фінської війни Юрій Горліс-Горський їде у Гельсінкі, де формує військовий загін з українців, не тільки з тих, хто потрапив в полон на початку Зимової Війни, але й з членів ОУН, що зголосились стати добровольцями у боротьбі з більшовизмом. Але про це згодом...

У грудні 1939 р. 44-а Київська червонопрапорна стрілецька дивізія імені Щорса в повному складі була перекинута залізницею з українського Полісся у Східну Карелію, на станцію Кемь. Звідси українські червоноармійці мали наступати в напрямку міста Суомуссальмі разом із загонами 163-ї Тульської стрілецької дивізії. Військове командування "Червоної Армії" дало наказ йти у наступ у новорічну ніч, яка була однією з найморозніших за весь час Зимової Війни (до -45-50°С!). Учасники тих подій, що вижили і потрапили у полон до Фінської Армії, а згодом стали добровольцями в загоні Юрія Горліс-Горського, згадували: «Жахлива темрява карельских лісів, де зимовий час перетворюється в саму суцільну імлу без ранку і вечора, позбавила багатьох українців-червоноармійців розуму! Однак краса північного сяйва сприймалась нами як зловісні примарні вогні... Становище підсилювала повна непідготовленість нашої дивізії до ведення бойових дій в умовах суворої фінської зими». Як відомо, до грудня 1939 р. місцем постійного дислокування 44-ї Щорсівської дивізії була Житомирщина, а в Карелію вона була перекинута не маючи теплого зимового обмундирування. Зважаючи на допущення дивізійним та армійським командуванням совєцької 9-ї армії серйозних прорахунків в управлінні цим уславленим з’єднанням, 44-а Щорсівська дивізія чисельністю 17 тис. бійців опинилась в оточенні фінів і програла в боях впродовж 1-7 січня 1940 р. Було втрачено 70% особового складу, 1200 бійців і командирів опинилися в полоні, велика кількість бійців зазнали обморожень. Загалом загони "Червоної Армії" під Суомуссальмі втратили до 23 тис. бійців, у той час як Фінська Армія в цьому районі втратили всього лише 800 бійців.

Ось про що листувались кремлівські керманичи та військова верхівка "Червоної Армії" після трагічних подій під Суомуссальмі [цитуємо мовою оригіналу!]:

1. З телеграми від 5 січня 1940 р. командувачу 9-ї армії: «НЕМЕДЛЕННО по прямому проводу! Дело в Суомуссальми ухудшается. Приказываю принять все меры и срочно без промедления бросить все силы 44-й дивизии для того, чтобы не дать противнику окружить и взять в плен 2 полка 163-й стрелковой дивизии. Бросить всю авиацию... Непосредственное руководство и ответственность за проведение боевых действий по оказанию помощи возлагается лично на Вас. Будьте бдительны с личным составом. Имеется информация о вербовке украинских красноармейцев белофинскими шпионами! Предупреждаю, что за возможную катастрофу по захвату Суомуссальми лично будете отвечать вы. Немедленно донести о Ваших действиях и распоряжениях.
2. 2) З телеграми від 13 січня 1940 р. начальнику генерального штаба: «...Произошедшее в Суомуссальми показало неспособность оперативного реагирования командиров от-дельных военных соединений, в первую очередь 44-й дивизии, совершить контрнасту-пление. Неподготовленность личного состава к финской зиме сыграла с нами злую шутку... Информация о вербовке красноармейцев – уроженцев с Житомира, Киева и Новограда-Волынского потвердилась! Шпионажем, пропагандой, агитацией и вербовкой с белофинской стороны осуществляют буржуазные националисты, агенты некого Горлис-Горского. Разведка сообщает, что пленным красноармейцам с Украины разрешили сформировать свой полк. Трусость и позорно-предательское поведение командования 44-й дивизии в лице командира дивизии комбрига Виноградова, начальника политотдела дивизии полкового комиссара Пахоменко и начштаба дивизии полковника Волкова, которые вместо проявления командирской воли и энергии в руководстве частями и упорства в обороне, вместо того, чтобы принять меры к выводу частей, оружия и материальной части, подло бросили дивизию в самый ответственный период боя и первыми ушли в тыл, спасая свою шкуру. Рекомендую применить к трусам и изменникам Советской Родины высшую меру наказания! Кто-то должен компенси-ровать наши потери... КОМАНДУЮЩИЙ 9-Й АРМИЕЙ – В. ЧУЙКОВ».

Варто зауважити, що командувач однієї з слабких і мало оснащених технічно фінських дивізій генерал Г’ялмар Сііласвуо, бійці якого розбили совєцьку 44-у Щорсівську дивізію поблизу Суомуссальмі, був неймовірно вражений стійкістю взятих у полон вояків з совєцької України. На відміну від москалів, які ідейно були просякнуті більшовизмом та гниллю імперського шовінізму, полонені українські червоноармійці навпаки були вільними у своїх думках і "на ура" сприйняли звістку про добровільне входження у загони Юрія Горліс-Горського. А от сучасний український дослідник Антон Макаренко у своїй статті наголошує на тому, що до сьогодні збереглися свідчення кількох бійців 44-ї Щорсівської дивізії, в яких вони висловлюють своє нерозуміння цілей війни проти Фінляндії, небажання воювати за більшовицьку владу та даремність таких значних жертв серед червоноармійців. Героїчний опір фінів, небажання ставати черговою "союзною республікою", на думку багатьох полонених українців, були зумовлені тим, що фінський народ добре знав, до чого призвела масова колективізація в СССР та Україні зокрема.

Український підрозділ Юрія Горліс-Горського був створений у кінці січня 1940 р., його чисельність сягала майже полку (за різними оцінками чисельний склад нараховував від 450 бійців в січні 1940 р., до 850 в березні того ж року, хоча в будь якому випадку очевидно, що чисельність українського підрозділу стрімко зросла всього за 2 останні місяці Зимової Війни). Відомо, що українці були вдягнені у фінський однострій та відрізнялись від інших формувань українськими мазепинками, на які кріпився металевий знак Володимирового Тризуба, а деякі українські вояки мали круглі значки діагонально розділені на синю та жовту смужки. Синьо-жовті армійські відзнаки не вживалися, оскільки такі мали добровольці зі Швеції, які сформували цілий полк. Українські червоноармійці, потрапивши до фінів в полон не одразу зізнавались у тому, що вони не москалі, а саме українці. Проходячи своєрідний відбір у загін Юрія Горліс-Горського, українські полонені-добровольці розповідали про жахливий стан речей не тільки в совєцькій Україні, але й в рядах "Червоної Армії".

Достамено відомо, що ефективний український полк на чолі із Юрієм Горліс-Горським був задіяний на Карельському перешийку, поблизу озера Вуоксаярві між селами Ківініємі та Ріітасаарі, на початку березня 1940-го р. Його бійці нищіли більшовицьких окупантів методами запорозького козацтва та холодноярських повстанців – із заздалегідь приготовлених засідок бійці здійснювали атаку "лавою", головною метою бою було виснаження супротивника та його деморалізація, тож з цією метою в таборі створювавався резерв, який у вирішальний момент мав завдати раптового удару. Навальний обхват ворога з флангів, вихід йому в тил попри відмінність карельського ландшафту від українського, створення резерву та засідки, раптовість удару та вміле використання рельєфу болотистої та лісистої місцевості фінської Карелії стали характерними ознаками військового мистецтва українських добровольців.

Тут нам видається вдалим навести здивований подив командарма совєцької 7-ї армії, яка штурмувала Карельський перешийок в лютом-березні 1940 р., командувача військами Ленінградської військової округи Кірілла Мєрєцкова [цитуємо мовою оригіналу!]: «...К 12 декабря 1939 г. была преодолена полоса обеспечения, прикрывавшая главную полосу линии Маннергейма. После короткой разведки боем войска попытались прорвать ее с ходу, но не сумели сделать это... Момент был временно упущен! Но вскоре, мощная артиллерийская подготовка 11 февраля 1940 г. ознаменовала начало нового этапа кампании. Через 6 дней отчаянное сопротивление финнов на главной полосе обороны было преодолено. Прорвав главную полосу к концу февраля, мы преодолевали на протяжении нескольких километров отсечные позиции, за которыми натолкнулись на новую оборонительную полосу. В начале марта 1940 г., я получил донесение о крахе 9-й армии в центральной Карелии, где 44-я дивизия, напрочь состоявшая из выходцев с Советской Украины, была не столько уничтожена, сколько взята вплен». Підтверджують слова совєцького командарма і спогади українських полонених-добровольців, які занотував оунівець Богдан Кентржинський перебуваючи з весни 1940 р. на завданні у Гельсінкі. Багато українців, військових 44-ї Щорсівської дивізії, які нещодавно пережили Голодомор і ненавиділи більшовиків, але змушені були під примусом воювати проти фінів, проте за ліпшої нагоди ладні були повернути багнета у бік Москви...

Інформацію про українців у складі Фінської Армії до військового командування "Червоної Армії" та партійного керівництва ВКП(б) доповідали завербовані агенти з числа фінських комуністів. Пропаганда Кремля знаючи про масову здачу у фінляндський полон українських червоноармійців вирішило припинити війну, адже масштабна втеча вояків зі зброєю на бік ворога могла зіграти поганий жарт з дисципліною у всіх інших боєздатних підрозділах "Червоної Армії". Як відомо, українські червоноармійці з 44-ї Щорсівської дивізії воювали проти фінів без всілякого ентузіазму, але фінські листівки та агітація ідеологічного загону Юрія Горліс-Горського зробили свою справу – багнета з рештою повернулись у бік ненависного Кремля. Юрій Горліс-Горський, як вмілий провідник та інструктор, з безідейних полонених українських червоноармійців за кілька тижнів ідеологічного та військового вишколу зробив справжній боєздатний полк, рівнозначний загонам шведських добровольців, бійці якого тепер мали ідею – повалення більшовизму!

Легалізації полонених українців та добровольців з полку Юрія Горліс-Горського у рядах Фінської Армії сприяла тісна співпраця підполковника Армії УНР з місцевими націоналістами. Налагоджувати контакт з фінськими урядовцями та штабом Фінської Армії Юрію Горліс-Горському допомагав Герман Ґуммерус – посол Фінляндії у Києві в часи ІІ-го Гетьманату та Директорії УНР. В поміч підполковнику Армії УНР став і член ОУН – Богдан Кентржинський, який у березні 1940-го р. організував Комітет допомоги совєцьким українським військовополоненим, учасники якого мали скласти кістяк полку Юрія Горліс-Горського, а пізніше стали основою української діяспори у Гельсінкі та Стокгольмі. Подорож до країни озер – Суомі – Юрій Горліс-Горський відобразив у 2-х чудових статтях "Фінляндія" та "Подорожні зиґзаґи", в яких оспівав велич фінської нації, що повстала на захист своєї ідентичності, буття та державної самостійності.

Відчайдушна спроба холодноярського отамана і підполковника Армії УНР Юрія Горліс-Горського створити українські загони у складі Фінської Армії дала свої надзвичайно корисні плоди... Постала унікальність ситуації – українці опинились по обидва боки фронту. І саме українці стали тим небезпечним каталізатором падіння морального і бойового духу в рядах "Червоної Армії". Продуктивна діяльність українського полку під проводом Юрія Горліс-Горського стала загрозою для подальшої військової ескалації Кремля напередодні справжної м’ясорубки Другої світової війни у Європі. Співпраця Юрія Горліс-Горського з фінськими націоналістами довела урядовцям в Гельсінкі, що попри совєцьку окупацію бойовий дух української нації залишається незламним. Зимова Війна закінчилась 12 березня 1940 р. підписанням у Москві мирної угоди: попри тактичну перемогу СССР, стратегічно перемогла Фінляндія, хоч і вимушена була поступитись власними територіями – Карельським перешийком, кількома островами у Фінській затоці і частиною північних півостровів (Рибачий та Середній).

З наведених вище фактичних обставин, є всі підстави вважати, що саме український чинник призвів до ризику повної деморалізації совєцьких військ у Фінляндії. Ситуація, за якої одні українці, по суті уникали активної завзятої війни проти Фінської Армії, а інші, з протилежного фронту надавали їм приклад і можливість воювати на стороні справедливості, могла в наступний момент перерости в тотально катастрофу сталінської воєнщини. Через усвідомленя навислої над більшовицьким військом загрози повної деморалізації, й змусила Сталіна зупини війну в Фінляндії! Адже йому було байдуже до чисельних втрат особового складу, він би міг покласти стільки життів, скільки було б потрібно, для окупації всієї країни, але Сталін, побоявся ризикнути морально-бойовим духом своїх військ, перед запланованою на наступний рік великою європейською кампанією. І саме українські воїни, по обидва боки фінського фронту створили ці ризики для Московії, й тим самим захистили, можливо не тільки Фінляндію, а й інші Скандинавські країни, й тим самим запобігли домінуванню радянської імперії у всьому Балто-Скадинавському регіоні! Внесок українського полку під проводом Юрія Горліс-Горського у Зимовій Війні важко переоцінити, адже тривалий час кремлівської пропагандивної тиші та навмисного забуття зробили свою справу – про українських добровольців забули на довгих півстоліття. Однак, совєцька доба скінчилась, незалежна Україна існує так само як і самостійна Фінляндія, а от московський Колосс на глиняних ногах все ж зазнав краху, про що свідчить і сьогоднішня путінська агонія. Сталінська агітація та партійна пропаганда не згадували про українських добровольців у Фінській Армії, бо совєцькі урядовці не хотіли розголосу і боялись, що "раби-хохли" почнуть не стільки здіймати нові національні бунти і повстання, скільки здаватись у полон ворогам Москви і повертати багнети в бік більшовиків. Так само й історики по обидва боки кордону не наважуються говорити правду про участь українців на боці Гельсінкі, а не тільки Москви, це стає зрозумілим з погляду на сучасну геополітичну ситуацію у Європі. Але українці пам’ятають героячний чин своїх предків, Європа невдовзі дізнається і згадає своїх відчайдушних українських рятівників!

Слава Герою України і Фінляндії Юрію Горлісу-Горському! Слава українському полку Фінської Армії!

P.S. Влітку 2010 р. нащадки українських полонених-добровольців з полку Юрія Горліс-Горського за ініціативи онука загиблого у Зимовій Війні, мешканця Коростишева, голови благодійної організації "Пам'ять" Леоніда Костюка, за сприяння Посольства України у Фінляндській Республіці, на місці загибелі українських воїнів під Суомуссальмі встановили пам’ятник на згадку про їхній героїчний чин. Нині представники української діяспори у Фінляндії раз на рік відвідують це місце з квітами та співом національного славня вшановують незабутих полеглих українських героїв.

«Як світ дізнався про УПА»

Матеріал «Як світ дізнався про УПА» був опублікований у рубриці «Історична слава» й розповідав про міжнародні рейди Української повстанської армії після завершення Другої світової війни. У центрі тексту — спроби підрозділів УПА прорвати інформаційну блокаду, вийти на території Центральної та Західної Європи й повідомити іноземній пресі про продовження антирадянської боротьби в Україні.

Автор трактує договір, який СРСР, Польща та Чехословаччина уклали 6 травня 1947 року для спільної боротьби з УПА, як непряме визнання того, що український повстанський рух залишався проблемою міжнародного масштабу й вимагав координації сил трьох держав. Далі описано становище на Закерзонні, депортації українського населення, операцію «Вісла» та протистояння підрозділів УПА радянським, польським і чехословацьким силовим структурам.

Окрему увагу приділено рейдам УПА територією Чехословаччини. За викладом статті, їхньою метою було не захоплення територій, а поширення інформації про український визвольний рух, викриття імперської політики СРСР і пошук контактів з антикомуністичними силами Центральної Європи. Повстанцям наказували уникати наступальних боїв із чехами та словаками, пояснювати їм цілі української боротьби й застосовувати зброю передусім для самооборони. Автор згадує публікації європейської преси, яка повідомляла про українських повстанців у Словаччині та про бої регулярних військ проти загонів, що намагалися дістатися західних окупаційних зон Німеччини. Саме цей медійний розголос у матеріалі подається як головний результат рейдів: УПА не змогла змінити військову ситуацію, але частково досягла мети — донесла інформацію про український спротив до західної аудиторії.

Цей матеріал не був оригінальною статтею редакції «Січовика», текст, підписаний Василем Коломійцем, був доступний в інтернеті щонайменше з березня 2011 року — тобто ще до заснування часопису.

«Гетьманат як ідея українського етатизму»

Стаття «Гетьманат як ідея українського етатизму» вийшла 13 лютого 2016 року в рубриці «За гетьманат». Її автором був Денис Ковальов. Це один із програмних матеріалів часопису, оскільки він не просто згадує Гетьманат як історичне явище, а пояснює, яким автори видання хотіли бачити майбутній державний устрій України.

На початку Ковальов критикує українську парламентську демократію та західноєвропейську республіканську модель. Сучасну Україну він називає постколоніальною спадкоємицею УРСР, у якій радянська номенклатура й олігархи пристосували демократичні інституції до власних інтересів. Альтернативою автор вважає не запозичену іноземну систему, а відродження української гетьманської традиції.

Гетьманат у статті пов’язано з етатизмом — політичною концепцією, яка надає державі центральну роль у суспільному житті. До українських представників державницької думки Ковальов зараховує Миколу Міхновського, В’ячеслава Липинського, Дмитра Донцова, Миколу Сціборського та Євгена Онацького. Історичними прикладами практичної реалізації державницької ідеї він називає козацьку добу, Гетьманат Павла Скоропадського та визвольні змагання 1917–1921 років.

Автор говорить про всенародно обраного гетьмана, який мав би поєднати законодавчі та виконавчі повноваження й особисто відповідати за результати державного управління. На час перебування при владі гетьман і його найближче оточення, за задумом Ковальова, мали б передавати власне майно в заставу державі. Після завершення каденції громадяни повинні були б на референдумі оцінити, чи виконав гетьман свої зобов’язання.

За жанром це не політологічне дослідження, а ідеологічний маніфест. Автор не порівнює докладно запропоновану систему з іншими моделями влади й майже не розглядає ризики концентрації повноважень в однієї особи.

«Московський похід українського козацтва»

Статтю опублікували в «Історичній славі» 29 лютого 2016 року. Матеріал підписаний псевдонімом Друг Арій і присвячений походу війська Петра Конашевича-Сагайдачного на Московське царство 1618 року.

На відміну від Івана Мазепи чи Івана Виговського, Сагайдачного, за логікою статті, неможливо звинуватити у порушенні присяги московському цареві. Головна теза матеріалу полягає в тому, що похід Сагайдачного навмисно применшувався або спотворювався російською історіографією. Автор намагається повернути його до української історичної пам’яті як приклад військової сили та самостійної ролі козацтва у міжнародній політиці початку XVII століття.

За стилем це радше емоційна популярно-історична колонка, ніж послідовне дослідження. У тексті багато іронії, зневажливих характеристик противника, перебільшень і тверджень без посилань на джерела. Наприклад, автор переказує історію про те, що Сагайдачний нібито власноруч проломив булавою череп московському воєначальнику Бутурліну, але одразу визнає, що не знає, чи це правда.

Ця суміш історичного матеріалу, героїзації українських діячів, антиросійської полеміки та розмовної іронії робить статтю характерною для «Січовика». Вона не тільки інформує читача про похід 1618 року, а й свідомо перетворює минуле на інструмент сучасного політичного й національного самоствердження.

Контакти та соціальні мережі

Facebook

X

Telegram