АТО

Ця коротка абревіатура увійшла в новітню українську історію як вічне нагадування про трагічні та героїчні події, що відбувалися впродовж 4 років у південно-східній частині нашої держави. Наприкінці лютого 2014 р., коли Київ оговтувався після важких подій Євромайдану, на території Криму набирали обертів події, які призвели до початку АТО, а згодом і повномасштабної війни. Як усе відбувалося і чим закінчилося, згадуємо та аналізуємо через призму часу, що минув відтоді.

АТО, або Антитерористична операція, — це комплекс військових і спецзаходів, застосованих українськими силовими структурами у відповідь на незаконну діяльність російських і проросійських збройних формувань на сході України. Розпочав АТО 14 квітня 2014 р. тодішній в. о. Президента Олександр Турчинов. Закінчив спецоперацію Президент Петро Порошенко 30 квітня 2018 р. Щоправда, «закінчення АТО» ознаменувало не завершення конфлікту на Донбасі, а його перехід на інший рівень. 30 квітня 2018 р. командування спецоперацією на сході України перейшло від СБУ до Об’єднаного оперативного штабу ЗСУ, відтак, АТО отримала нову назву: Операція Об’єднаних сил (ООС).

Таблиця з основними даними про АТО з 2014 року:

Передумови антитерористичної операції

Події на півдні та сході України і, як наслідок, АТО, не були спонтанними. Передумови до такої ситуації Росія, рухома ідеєю «збирання ісконно русских земель», готувала давно. Ключовим моментом стали події в Криму та на сході у 2014 р., які змусили керівництво України розпочати антитерористичну операцію.

Для України події весни 2014 р. ускладнилися тим, що в травні мали відбутися президентські вибори, що стало б неможливим із запровадженням воєнного стану. Відтак, Олександр Турчинов оголосив про початок АТО без воєнного стану.

У той час керівництво України малювало доволі оптимістичні перспективи щодо завершення АТО. Скажімо, Олександр Турчинов 13 квітня 2014 р. говорив:

«Ми готові дати відсіч всім спробам вторгнення, дестабілізації та терористичним діям зі зброєю в руках... Ми не дамо Росії повторити кримський сценарій у східному регіоні України».

Втішні заяви робив у травні того ж року й новообраний Президент Порошенко:

«Антитерористична операція не може i не триватиме два-три місяці. Вона повинна i триватиме години».

Щоправда, як далі показала історія, події розгорнулися за іншим сценарієм. Насамперед через те, що проросійські угруповання на Луганщині та Донеччині отримували стабільну підтримку з боку РФ.

Анексія Криму

Саме Крим став першим об’єктом російської агресії в Україні у 2014 р. Причому основу для цього РФ створила задовго до окупації. В Криму діяла розвинена агентурна мережа, яка дестабілізувала соціально-політичну ситуацію у регіоні. Ключовим моментом стала дата 20 лютого 2014 р. Того дня було зафіксовано перше вторгнення збройних сил РФ на територію України через Керченську протоку. Ця дата вважається початком анексії півострова.

Уже 23 лютого в Севастополі на мітингу за участю 20 тисяч осіб міським головою було «обрано» громадянина РФ Чалого. 26 лютого мітинг за севастопольським сценарієм на знак «невдоволення київською владою» відбувся в Сімферополі. На противагу цьому заходу в місті відбувся велелюдний мітинг кримських татар і українських патріотів. До речі, з 2020 р., відповідно до Указу Президента, 26 лютого відзначають як День спротиву окупації АР Крим і міста Севастополя.

27 лютого 2014 р. відбулося захоплення будівель Ради міністрів і Верховної Ради Криму спецпризначенцями й десантниками РФ. Над будівлями підняли російський прапор і «ухвалили» рішення про проведення референдуму щодо подальшого статусу півострова. Захід відбувся 16 березня за участі великої кількості російських військових, так званих зелених чоловічків. Меджліс кримськотатарського народу референдум бойкотував. А вже 18 березня в Москві відбулося підписання «договору» про прийняття Криму до складу РФ. 20 березня договір ратифікувала Держдума РФ, а наступного дня — і Рада Федерації.

Дестабілізація суспільства на сході та півдні

Як і в Криму, на сході України дестабілізація суспільства також готувалася завчасно. Апогеєм стало 1 березня 2014 р., коли Рада Федерації Росії підтримала ініціативу Путіна щодо застосування збройних сил РФ на території України. Після цього військові та парамілітарні формування захопили паромну переправу в Керчі, заблокували військові частини, бази, де перебували кораблі ВМС, летовища, установи зв’язку, транспортні магістралі, адміністративні будівлі.

Упродовж березня-квітня не без втручання російських спецслужб була сформована «Новоросія». Процес відбувався за участі завезених найманців із РФ та інших країн, професійних провокаторів, диверсантів, безробітної молоді, працівників правоохоронних органів. Незаконні збройні формування розпочали захоплення адмінбудівель, знищення української державної символіки, напади на військові об’єкти. В той самий час під прикриттям «загрози вторгнення» вздовж українсько-російського кордону РФ зібрала потужні військові сили.

У відповідь на ситуацію, що склалася, Україна 2 березня привела в бойову готовність ЗСУ, а 17 березня в країні було оголошено часткову мобілізацію. Почався процес створення нових силових структур із добровольців, значна частина яких брала участь у Євромайдані.

Так було створено Національну гвардію, підрозділи патрульної служби поліції особливого призначення. Загалом у квітні було вже 38 таких підрозділів.

На початку квітня 2014 р. дестабілізація суспільства поширилася з Донбасу на Запорізьку, Миколаївську, Херсонську, Одеську, Дніпропетровську області. Так, 6 квітня російські спецслужби захопили адмінбудівлі в Донецьку та Харкові, а також СБУ з арсеналом стрілецької зброї у Луганську. Наступного дня вони проголосили створення так званих Донецької та Харківської народних республік. У Луганську в той час сформували штаб Південно-східного спротиву, а 27 квітня — Луганську народну республіку.

8 квітня спецпідрозділам українського МВС вдалося звільнити адмінбудівлі Харкова, однак на Луганщині і Донеччині ситуація продовжувала загострюватися. В той час у регіоні сформувалися терористичні угрупування, очолювані російськими офіцерами Гіркіним, Сисенком та Безлером. Вони нападали на окремі групи українських військових, захоплювали заручників, убивали місцевих цивільних. За два дні до початку АТО в засідку терористів потрапила група з офіцерів СБУ та підрозділу «Альфа». До початку АТО під контролем терористів перебували Луганськ, Донецьк, Єнакієве, Маріуполь, Макіївка, Жданівка, Горлівка, Кіровське та інші населені пункти регіону.

Хоча офіційна дата початку Антитерористичної операції — 14 квітня 2014 р., проте багато хто вважає, що фактичним моментом початку АТО є 8 квітня, коли відбулося звільнення Харківської ОДА.

На початку АТО російські та проросійські пропагандисти просували думку, що, мовляв, на сході українським військовим протистоїть «рух опору» місцевого російськомовного населення. Говорячи про ті події, генерал-майор запасу Сергій Кривонос в одному з інтерв’ю про озброєння цих «самоорганізованих» угруповань згадував таке:

«Що стосується їхнього забезпечення, то на самому початку воно було не дуже, але з часом […] вони захопили певні військові частини і склади, […] перекинули з Криму. Крім того, активна робота російських спецслужб, які підігрівали фінансово і матеріально ці процеси. Все це дало той результат, який ми отримали навесні 2014 року».

Історія

Одним із перших завдань АТО було звільнення Слов’янська. Досягти цієї мети українським захисникам вдалося влітку. Перше серйозне зіткнення українських військових з окупантами відбулося 2 травня 2014 р. Того дня терористи з застосуванням переносного зенітно-ракетного комплексу збили в небі над Слов’янськом гелікоптер сил АТО. А вже 22 травня розгорілися запеклі регулярні бої.

Загін Гіркіна, який тривалий час перебував у Слов’янську, об’єднався з місцевими сепаратистами й передислокувався до Донецька. 23 травня відбувся перший масштабний бій за участю десантників та авіації за Донецький аеропорт. Того дня ЗСУ вдалося знищити більше сотні терористів.

Упродовж червня-липня 2014 р. сили АТО звільнили від окупантів Лиман, Маріуполь, Слов’янськ, Краматорськ, Бахмут (тоді ще Артемівськ), Торецьк, Авдіївку, в перші дні серпня — Красногорівку та Мар’їнку. Крім Слов’янська, важливим стратегічним об’єктом був Краматорський аеродром. Окупанти прагнули його захопити, щоб отримати можливість для подальшого наступу на Харків і Дніпропетровськ.

Українським військовим цей об’єкт був потрібен, щоб зміцнити плацдарм для подальшого наступу. Далі епіцентр бойових дій змістився в південну частину Донбасу.

Серпень 2014 року увійшов в історію АТО під знаком боїв за Іловайськ. Там українські військові опинилися в оточенні. Впродовж 4 діб (з 24 до 29 серпня) йшли жорстокі бої з окупантами. Після переговорів під російські гарантії безпеки українські військові мали вийти з оточення 29 серпня двома колонами за двома маршрутами. Однак російські бойовики розстріляли одну колону. В результаті, 266 українських захисників загинуло, 429 отримали поранення, 158 зникло безвісти, від 128 до 300 (за різними даними) опинилися в полоні. Зрештою, сили АТО втратили фактичний контроль над частиною Донецької та Луганської областей, і Україна погодилася на умови перемир’я, відповідно до Мінських угод, підписаних 5 вересня.

Черговою гарячою точкою АТО стали території у районі Донецького аеропорту і Дебальцевого. В перші місяці 2015 р. саме тут відбувалися найдраматичніші бої. В той час терористи вже мали серйозну військову підтримку з боку РФ і всіма силами намагалися захопити Донецький аеропорт і Дебальцівський виступ, щоб отримати контроль над прилеглими територіями.

Оборона Донецького аеропорту тривала 242 дні — з 26 травня 2014 до 22 січня 2015 р. Військових, які боронили летовище, називали українськими кіборгами. Бій за Донецький аеропорт став найдовшою операцією за весь період АТО й ООС, в якій брали участь сили ЗСУ та добровольці. Противник систематично штурмував і новий, і старий термінали летовища. До кінця грудня 2014 р. старий термінал було зруйновано практично вщент. 13 січня було повністю зруйновано диспетчерську вежу летовища, яка стала одним із символів того бою. Упродовж 19–20 січня противник здійснив кілька підривів нового терміналу. В результаті, конструкція впала, поховавши під собою понад 50 українських захисників. Остання група українських військових покинула руїни летовища 22 та 23 січня 2015 р.

Бої за Дебальцівський плацдарм точилися близько місяця — з 25 січня до 18 лютого 2015 р. В операції з обох сторін загалом було задіяно тисячі бійців і сотні одиниць техніки. На початок лютого в ділянці Дебальцівського виступу близько 19 тисячам окупантів протистояло 4,7 тис. українських військових і 500 бійців із підрозділів Нацгвардії, МВС, СБУ. Переважав противник і за важким озброєнням. Після запеклих боїв українським військовим довелося залишити Дебальцеве, однак просунутися терористам далі по українській території вони не дали. За час цієї операції загинуло 136 українських захисників, 331 отримав поранення.

Активна фаза АТО припинилася в лютому 2015 р. після чергових Мінських домовленостей. Однак підписання документа не призвело до повного припинення бойових дій на сході України. Бої з російсько-сепаратистськими військовими силами продовжувалися, щоправда, здебільшого у форматі позиційних бойових зіткнень. Найгостріші бої у той час відбувалися на Світлодарській дузі та в Авдіївці, яка після Мінських угод залишалася під контролем України, проте російські війська порушили угоду. Авдіївська промзона стала місцем одних із найзапекліших боїв за часів АТО. Аналогічна ситуація збереглася й під час повномасштабної війни.

Хроніка АТО в датах

• 20 лютого 2014 р. — збройні сили РФ вторглися в Крим;
• 14 квітня 2014 р. — офіційний початок АТО;
• 17 квітня – 5 липня 2014 р. — бої за Карачун;
• кінець травня — сили АТО повернули з-під окупації Добропільський, Олександрівський, Великоновосілківський, Волноваський, Мар’їнський, Володарський, Старобешівський райони Донеччини;
• 26 травня 2014 р. – 21 січня 2015 р. — бої за Донецький аеропорт;
• кінець червня 2014 р. — сили АТО відновили контроль над 250 км кордону та ізолювали кризовий район (крім ділянки Ізварине — Сєверо-Гундорівський — Пархоменко);
• 14 червня 2014 р. — катастрофа Іл-76 в Луганську;
• 5 липня 2014 р. — звільнення Слов’янська, Краматорська, Дружківки, Костянтинівки;
• 7 липня 2014 р. — відновлено контроль над Бахмутівським (Артемівським), Слов’янським, Мар’їнським районами;

• 17 липня 2014 р. — катастрофа малайзійського «Боїнгу» 777 (МН-17);

• 19 липня – 10 серпня 2014 р. — проведення підрозділами 95-ї ОДШБ рейдів по контрольованих ворогом територіях, деблокування та виведення з оточення українських підрозділів на кордоні;
• 5 червня – 29 серпня 2014 р. — бої за Савур-Могилу (стратегічна висота на території Шахтарського району неподалік російського кордону);
• 28 липня 2014 – 18 лютого 2015 р. — бої за Дебальцеве;
• 6–29 серпня 2014 р. — бої за Іловайськ, оточення та відступ українських військових;
• 1 вересня 2014 р. — вихід українських військових з Луганського аеропорту;
• 5 вересня 2014 р. — підписання «Мінських угод»;
• 5 вересня 2014 р. – 12 січня 2015 р. — стабілізація лінії зіткнення на сході України;
• 13 січня 2015 р. — обстріл блокпоста під Волновахою;
• 15 січня – 20 лютого 2015 р. — відбиття другого наступу збройних сил РФ, обстріл Маріуполя (24 січня), Краматорська (10 лютого);
• 12 лютого 2015 р. — підписання «Мінських угод — 2»;
• 21 лютого 2015 р. – 20 вересня 2016 р. — зміцнення лінії оборони на сході України;
• 21 вересня 2016 р. – листопад 2017 р. — розведення сил і засобів сторін протистояння;
• 2017 р. — бойові дії у Пісках, Авдіївці, Широкиному, Красногорівці, Докучаєвську, Кримському, смт Станиця Луганська;
• 30 квітня 2018 р. — завершення АТО і початок Операції Об’єднаних сил, яка тривала до 23 лютого 2022 р.

Настрої населення

Ставлення місцевого населення сходу України до сил АТО впродовж усього періоду операції змінювалося. На початковому етапі фіксувалися непоодинокі випадки агресивного ставлення місцевого населення до українських військовослужбовців. Зокрема, траплялися ситуації, коли цивільні блокували дороги, щоб не пропускати військову техніку сил АТО. Згодом, як повідомляв тоді речник інформаційного центру РНБО Андрій Лисенко, настрої місцевого населення змінилися, й українських військових вони зустрічали як визволителів. І навіть більше — надавали інформацію про дії та розміщення терористів.

Такій зміні настроїв сприяли два фактори. З одного боку, частина місцевого населення піддалася провокаціям російських спецслужб, які роками проводили діяльність з дестабілізації ситуації у регіоні, нав’язували ідею «руського міра». З іншого боку, значна частина місцевого населення була залякана терористами й робила те, що від неї вимагали. Хоча були й інші випадки, коли роль місцевого населення, що нібито підтримує терористів, виконували підставні групи. Натомість, коли українські військові зустрічалися зі справжнім місцевим населенням, люди підтримували бійців АТО й всіляко сприяли їм.

Командування

Антитерористична операція в Україні тривала впродовж 4 років — з 2014 до 2018 рр. І за цей час командувачі змінювалися кілька разів. До 30 квітня 2018 р. антитерористичною операцією формально керувала СБУ. В той час командувачами були:

• генерал-лейтенант Олександр Локота — до 9 листопада 2017 р.;
• генерал-лейтенант Михайло Забродський — з 9 листопада 2017 р. до 30 квітня 2018 р.

Після зміни правового статусу операції з АТО на ООС керування було передано військовим. Командувачами ООС в різні часи були:

• Сергій Наєв;
• Олександр Сирський;
• Володимир Кравченко;
• Олександр Павлюк.

Оцінки та наслідки

Події, що відбувалися на Донбасі впродовж 2014–2018 рр., увійшли в підручники з історії як АТО. Щоправда, багато хто воліє називати ті події не інакше як війною.

«Відбувалися повномасштабні бойові дії із застосуванням артилерії та бронетехніки, з захопленням і утриманням міст і сіл. І основне навантаження у війні 2014 року на себе взяло не МВС чи СБУ, а ЗСУ. То про яку АТО ми можемо говорити?», — висловив думку багатьох уже згадуваний генерал-майор запасу Кривонос.

Те, що події 2014–2018 рр. на Донбасі фактично були справжньою війною, визнав і тодішній президент Петро Порошенко:

«…діяв правовий режим під умовною назвою «Антитерористична операція». Де-факто, це була і є справжня війна. Юридичної форми АТО їй придали, бо саме такий підхід дозволив мінімізувати вплив на суспільство, забезпечити міжнародну легітимність влади шляхом проведення президентських, парламентських і місцевих виборів, які повністю відповідали європейським демократичним стандартам. Воюючи з Росією, ми зберегли демократію, основні права й свободи громадян, включно зі свободою слова і правом на критику влади».

Як би не називали події 2014–2018 рр., наслідки для України вони мали значні. За даними ООН на серпень 2017 р., за час АТО Україна втратила понад 10 тисяч осіб (загинули), 24,5 тис. отримали поранення різної важкості. Першим загиблим під час АТО (з офіційно зафіксованих даних) був капітан СБУ Геннадій Біліченко (поблизу Слов’янська). Перша відома смерть цивільної особи — депутат горлівської міськради Володимир Рибак, якого терористи викрали 17 квітня 2014 р.

До початку повномасштабної війни у 2022 р. втрати в АТО й ООС збільшилися до понад 13,3 тис. смертей. З них, лише за офіційними даними ООН, понад 4,2 тис. — українські військові. На момент «замороження» лінії фронту територіальні втрати разом з анексованим Кримом склали 45 тис. м2, а це близько 7,5% усієї території України.

До 24 лютого 2022 р. понад 400 тисяч українців мали статус учасника бойових дій АТО і ООС.

Фільми про АТО

Антитерористична операція на сході України широко висвітлюється в літературних творах, фотовиставках, музиці, кіно. Причому фільми про АТО є як документальні, так і художні. Серед них:

• «Іловайськ 2014. Батальйон Донбас» (2019 р., режисер Іван Тимченко);
• «Черкаси» (2019 р., режисер Тимур Ященко);
• «Кіборги. Герої не вмирають» (2017 р., режисер Атхем Сеїтаблаєв);
• «Віддалений гавкіт собак» (2017 р., режисер Сімон Леренг Вільмонт);
• «Позивний Бандерас» (2018 р., режисер Заза Буадзе);
• «Міф» (2018 р., режисери Леонід Кантер та Іван Ясній);
• «Донбас» (2018 р., режисер Сергій Лозниця);
• «Зошит війни» (2021 р., режисер Роман Любий);
• «Іній» (2017 р., режисер Шарунас Бартас).

У період АТО й ООС Україна не тільки протистояла агресору на своїй території, а й працювала на міжнародній дипломатичній арені в пошуках рішень донбаської проблеми. 19 лютого 2022 р. Президент України Володимир Зеленський взяв участь у Мюнхенській безпековій конференції, де закликав членів Будапештського меморандуму надати Україні гарантії безпеки та миру. 23 лютого ЄС ухвалив перший пакет санкцій щодо РФ. А вже наступного дня РФ розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Розпочалася нова фаза війни, що фактично триває з 2014 р.