Хрещення Русі

Князь Володимир Великий і Хрещення Русі

Володимир Святославич, якого пізніше назвали Великим і канонізували як рівноапостольного святого, був сином київського князя Святослава Ігоревича та Малуші. Це ми знаємо з літописів. Рік його народження достеменно невідомий. За життя батька Володимир отримав під керування Новгород, Київ дістався його старшому братові Ярополку. Після загибелі Святослава між його синами розпочалася боротьба за владу: Олег загинув у війні з Ярополком, Володимир утік за море, а згодом повернувся з варязьким військом. Наприкінці 970-х років він переміг Ярополка і став київським князем. Точна дата початку його київського правління дискусійна — у літературі можна зустріти 978 і 980 роки.

До хрещення Володимир був язичником, причому літопис малює цю частину його біографії максимально контрастною до подальшого образу християнського правителя. «Повість временних літ» розповідає, що на початку князювання він установив у Києві ідолів Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла та Мокоші. Цей епізод часто називають «язичницькою реформою Володимира» і трактують як спробу впорядкувати різні культи та створити спільний для держави пантеон на чолі з Перуном. Однак тут варто бути обережними: сам літопис був укладений більш ніж через століття після подій, тому ми не можемо точно знати ні задуму князя, ні того, наскільки системною була ця реформа. До того ж, «Повість временних літ» це літературний твір, який багато в чому подає події не так, як вони відбувались, а так, як потрібно було про них розповісти на той момент. Це, грубо кажучи, ідеологічна пропаганда XII сторіччя, яку після того, як написали, ще редагували під кожного нового князя. Варто тримати це в памʼяті, а ще те, що між подіями та літописом 120 років.

Русь кінця X століття не була однорідною державою в сучасному розумінні. Київські князі контролювали великі території з різними місцевими елітами, традиціями та культами, збирали данину й постійно мусили підтверджувати свою владу військовою силою. Сам Володимир у перші роки князювання воював, приєднував і повертав під контроль Києва землі, а згодом розміщував своїх синів у головних центрах держави. Спільна релігія могла дати князівській владі ще один спосіб об'єднати цей простір.

Найвідоміша частина цієї історії — літописна розповідь з «Повісті временних літ», де до Володимира приходили представники різних релігій: мусульмани з Волзької Булгарії, юдеї, християни західного обряду та візантійські християни. Потім князь нібито відправив власних послів подивитися на богослужіння різних народів. Найсильніше їх вразила служба в константинопольському соборі Святої Софії: посли, згідно з літописним переказом, не могли зрозуміти, «чи вони на небі, чи на землі». Це красивий і дуже впізнаваний сюжет, але історики не сприймають його буквально як звіт про проведений Володимиром «кастинг». Подібний сюжет зустрічається, наприклад, у хозарських легендах X–XII століть, де каган Булан обирав віру між християнством, ісламом та юдаїзмом, і хитрощами змусив опонентів обрати останній. Схожий сюжет побутував і в Дунайській Болгарії, де хан Борис вагався між Римом та Константинополем, а вирішальним чинником стала візантійська ікона Страшного суду, яка вразила хана так само, як посли Володимира були вражені службою в Софії.

За ще однією легендою, перед хрещенням Володимир осліп, а після здійснення таїнства прозрів — це теж типовий для середньовічної християнської літератури мотив духовного прозріння, підсилений буквальним поверненням зору. Основні руські джерела про хрещення мають значне легендарне нашарування.

Якщо подивитись на міжнародний контекст, то у другій половині 980-х років візантійський імператор Василій II опинився у серйозній внутрішній кризі. Проти нього виступила впливова військова знать, і імператор потребував додаткового війська. У 987 році між Василієм II та Володимиром була укладена угода: київський князь мав надати військову допомогу, а імператор погоджувався на шлюб Володимира зі своєю сестрою Анною за умови хрещення князя. Руський загін, за даними джерел, справді взяв участь у боротьбі Василія II з його противниками.

Шлюб з Анною мав для Володимира величезне політичне значення, вона була сестрою чинного імператора та дочкою імператора Романа II. Візантійський двір надзвичайно ревно ставився до шлюбів власних принцес з іноземними правителями, тому союз із нею різко піднімав статус київського князя. Володимир перестав бути для Константинополя лише правителем сусідньої військово небезпечної країни, він тепер був у родинному зв'язку з імператорською династією.

Втім, після того як військо Володимира допомогло Василію II, імператор не поспішав виконувати домовленість про шлюб. Тоді князь Володимир ударив по візантійських володіннях у Криму й взяв в облогу Херсонес — місто, яке руські літописи називають Корсунем (зараз це біля Севастополя). Навесні 989 року військо здобуло місто, після цього Анну відправили до Херсонеса, де восени того ж року вони з Володимиром побрались. Згодом Володимир повернув місто до Візантії.

Із Корсунем літопис пов'язує і хрещення самого князя, хоча достовірно встановити, чи хрестився Володимир саме в Корсуні, сьогодні неможливо. Різні давньоруські джерела давали різні версії місця й обставин його хрещення, а частина реконструкцій припускає, що він міг прийняти християнство ще до кримського походу.

Після хрещення Володимир отримав християнське ім'я Василій — те саме ім'я, яке мав його новий родич, імператор Василій II. Шлюб з Анною остаточно вписав київського князя у християнську систему династичних відносин тогочасної Європи, але для історії Русі значно важливішим стало те, що Володимир не обмежився особистою зміною віри. Християнство отримало підтримку князівської влади й почало поширюватись у масштабах держави.

За літописом у Києві Володимир наказав повалити язичницьких ідолів. Центрального Перуна прив'язали до коня, волокли до Дніпра, а потім скинули у воду. Ця сцена настільки міцно увійшла в популярні оповіді про Хрещення Русі, що іноді саме її й уявляють як момент остаточного знищення язичництва, хоча це скоріше символічний жест. Зникнення ідолів із князівського центру зовсім не означало, що одночасно і одномоментно змінилися вірування всього населення Русі. Далі, за літописами, було масове хрещення киян — початок, а не завершення християнізації. За межами Києва нову релігію поширювали поступово: спочатку в найбільших політичних центрах, а потім далі на периферію. У деяких регіонах цей процес зустрічав спротив, особливо там, де сильними залишалися місцеві язичницькі культи.

У Києві невдовзі після хрещення почалося будівництво церкви Богородиці, більш відомої як Десятинна. Поруч із Десятинною церквою формувався новий князівський центр із мурованими спорудами, а християнський храм ставав одним із головних символів влади.

Передумови

До Хрещення Русі її населення не мало єдиної релігії. На різних землях існували місцеві культи, обряди та уявлення про богів, пов’язані з природними силами, родючістю, війною, добробутом і захистом роду. Серед найвідоміших божеств давньоруського пантеону були Перун і Велес. Перун, пов’язаний із громом, блискавкою та військовою силою, мав особливе значення для князя та дружини, Велеса пов’язували з багатством, худобою і торгівлею. Реконструювати язичницьку релігію Русі складно: майже всі докладні письмові відомості про неї залишили вже християнські автори, які дивилися на старі культи з позицій своєї віри. Навіть відомий літописний перелік шести богів, чиї ідоли Володимир нібито поставив у Києві близько 980 року, сучасні дослідники трактують обережно: існує версія, що літописець частково реконструював цей пантеон уже заднім числом.

Як князь Володимир успадкував не компактну державу з чіткими кордонами та єдиною системою управління, а великий політичний простір, у якому Київ мусив постійно втримувати контроль над різними землями. На початку князювання Володимир здійснював військові походи, повертав або приєднував території та розширював сферу своєї влади на захід. При ньому Русь вже безпосередньо межувала з Польщею, і Володимир мусив будувати відносини не тільки зі степовими сусідами та Візантією, а й із християнськими державами Центральної Європи.

Християнство в ті часи не було для руської еліти чимось новим або екзотичним, контакти з християнським світом тривали щонайменше кілька поколінь. Особливо важливими були відносини з Візантією, через територію якої проходили торговельні та військові маршрути русів. Найвідомішою християнкою з династії Рюриковичів до Володимира була його бабуся Ольга. Вона відвідала Константинополь у середині X століття та прийняла християнство. Відомо, однак, що її син Святослав християнином не став, за його правління язичницька традиція збереглась, особисте хрещення княгині Ольги не перетворилося на хрещення держави.

Давньоруська держава була оточена країнами та народами з різними релігіями. Візантія та значна частина Європи були християнськими, Волзька Булгарія прийняла іслам, Хозарський каганат був пов’язаний з юдаїзмом. 

Руські правителі контактували не лише з Константинополем. Відомо, що близько 959 року Ольга направила посольство до германського короля Оттона I, а в часи Ярополка Святославича до Києва прибували посланці Папи Римського. Чому ж зрештою Володимир обрав саме християнство в його візантійській традиції? Найпростіша відповідь — тому що саме з Візантією Русь на той час мала особливо давні й тісні політичні, торговельні та військові зв’язки. Константинополь був центром однієї з найбагатших і найвпливовіших держав середньовічного світу, а Чорне море фактично з’єднувало Київ із візантійським економічним простором. У Києві знаходять візантійські монети, амфори та інші імпортовані речі, письмові джерела підтверджують дипломатичні, торговельні й військові контакти двох держав.

Християнство пропонувало князю готову модель відносин між владою, церквою та суспільством, освячувало становище правителя й давало спільну систему релігійних норм, що і було необхідним для централізації Русі.

Як відбувалося Хрещення Русі

Про саме Хрещення Русі ми знаємо значно менше, ніж може здатися. «Повість временних літ» описує хрещення Володимира, повалення київських ідолів, масове хрещення містян і перші кроки князя з утвердження нової віри, але підтвердити чи це факти, чи інтерпретації, на даний момент неможливо.

Після власного навернення Володимир почав із Києва — столиці та головного центру своєї влади. За літописом, князь наказав знищити язичницьких ідолів, яких сам і встановив там на початку правління. «Енциклопедія історії України», спираючись на літописну традицію, зазначає, що масове хрещення киян відбулося не в Дніпрі, а у водах Почайни — річки, яка в середньовічному Києві була важливою частиною дніпровської водної системи.

Згідно з «Повістю временних літ», після повалення ідолів Володимир наказав киянам наступного дня прийти до річки разом із дітьми. Князь нібито попередив, що той, хто не з’явиться, буде його противником. У середньовічній державі рішення правителя щодо релігії значною мірою поширювалося і на його підданих, а відмова могла сприйматися як непокора князю. Водночас літопис натякає, що частина княжого двору та еліти прийняла християнство раніше, і їхній приклад міг полегшити поширення нової віри серед киян.

Точної кількості охрещених людей ми не знаємо. Немає також підстав уявляти, що в певний день абсолютно все населення Києва опинилося у воді. Літопис створює образ загальноміської події, але перевірити її масштаб неможливо. Відомо, що після Корсунського походу Володимир привіз до Києва церковне начиння, ікони та священнослужителів, які і займались хрещенням.

У великих містах нову віру поширювали представники князівської влади разом із духовенством. Літописи пов’язують із Володимиром заснування церков у містах та призначення там священників. Проте ми не знаємо точно, коли охрестилась більшість населення кожного окремого регіону, а пізніші церковні перекази часто намагалися заповнити ці прогалини легендами.

Відомо і те, що не всі на Русі хотіли переходити у християнство. Найвідоміший приклад спротиву новій вірі пов’язаний із Новгородом, за переказами, Володимир послав туди свого дядька Добриню разом із духовенством, але його зустріли вороже. Що не дивно, адже зміна релігії означає необхідність відмовлятися від звичних ритуалів, святинь і способу пояснювати світ. Давньоруські джерела ще довго скаржилися на збереження язичницьких звичаїв, а антихристиянські виступи фіксуються навіть у XI столітті. На околицях Русі традиційні культи могли існувати ще довше: у XII столітті, наприклад, відомо, що місіонер Кукша загинув під час проповіді серед в’ятичів, ізольованого племені на північному сході держави, що трималося за традиційне язичництво та владу власних волхвів.

Християнізацію Русі інколи описують поняттям «двовір’я» — тривалого співіснування християнських і дохристиянських уявлень. Старі звичаї переосмислювали, пристосовували до нового календаря і християнських свят, а частина традицій поступово втрачала первісний релігійний зміст. Прийняття хрещення ще не означало миттєвої зміни світогляду, деякі язичницькі звичаї є в нас і досі.

Одним із способів закріпити нову віру стало будівництво храмів. У Києві Володимир розпочав спорудження церкви Богородиці, відомої сьогодні як Десятинна. Її будували після Хрещення Русі, а літопис датує завершення робіт 996 роком, це був перший відомий мурований християнський храм Русі. Назва «Десятинна» походить від того, що Володимир виділив на утримання церкви десяту частину своїх доходів. Сюди ж він передав святині та церковне начиння, привезені з Херсонеса.

Поширення нової релігії потребувало не тільки церков, а й людей, здатних читати богослужбові книги, навчати майбутніх священників і вести церковне життя. «Повість временних літ» приписує Володимиру організацію навчання дітей книжній грамоті. За літописом, дітей з заможних або знатних родин відправляли на навчання, а їхні матері плакали за ними, наче за померлими, бо ще не розуміли сенсу нової освіти. Потреба створювати школи після хрещення була очевидною: християнська релігія значною мірою спиралась на письмо, богослужбові книги та освічене духовенство.

Разом із християнством Русь перейняла церковну організацію візантійського типу. Імовірно, вже за Володимира виникла Київська митрополія, пов’язана з Константинопольським патріархатом. Але тут знову є прогалина в джерелах, точний рік створення митрополії невідомий, як невідоме достеменно й ім’я першого київського митрополита. Пізня церковна традиція називає ним грека Михаїла, який нібито прибув до Києва у 988 році, проте ранні джерела цього не підтверджують. Серед можливих перших ієрархів історики називають також Леонтія, а першим київським митрополитом, існування якого надійніше засвідчене джерелами, є грек Феопемпт у першій половині XI століття.

Не варто дивитись на 988 рік і крізь призму сучасних «православних» та «католиків», бо на момент Хрещення Русі формального розколу між західною і східною церквами 1054 року ще не сталося. Русь прийняла християнство через Константинополь і була включена передусім у візантійську церковну та культурну традицію, поділ між латинським Заходом і грецьким Сходом уже поглиблювався, однак остаточних конфесійних меж, які ми знаємо зараз, тоді ще не існувало.

Причини та наслідки Хрещення Русі

Пояснювати Хрещення Русі лише однією причиною було б неправильно, і ми не маємо тексту, в якому Володимир сам описував би свої мотиви. Історики відновлюють причини хрещення за політичною ситуацією кінця X століття, міжнародними зв’язками Русі та тим, як змінилася держава після прийняття християнства. Найімовірніше, рішення Володимира було результатом кількох чинників, які збіглися в один історичний момент.

Одним із них була внутрішня перебудова самої Русі. Володимир прагнув міцніше обʼєднати під владою князя в Києві різні землі, замінював місцевих правителів власними синами і поступово перетворював територію, де раніше значну роль відігравали племінні княжіння, на державу, керовану однією династією. Християнство добре вписувалося в цю модель, бо пропонувало спільну релігійну систему, єдину церковну ієрархію та уявлення про владу правителя, освячену Богом.

Не менш важливою була зовнішня політика. Наприкінці X століття практично всі великі держави, з якими Русь підтримувала постійні відносини на заході та півдні, уже належали до монотеїстичних релігійних світів. Польща прийняла християнство за Мешка I у 966 році, Угорщина християнізувалася приблизно в той самий період, Візантія була одним із головних центрів східного християнства. Збереження суто язичницького статусу не робило дипломатію неможливою, бо Русь і до Володимира укладала договори, торгувала та воювала з християнськими державами, проте належність правителя до християнського світу значно спрощувала династичні й політичні зв’язки із християнськими монархіями.

У середньовічній дипломатії родинні зв’язки між династіями мали політичне значення: вони підтверджували союз, підвищували престиж правителя й включали його родину до мережі європейських монархічних домів. За Ярослава Мудрого його доньки стали королевами Франції, Норвегії та Угорщини, а сини одружувалися з представницями правлячих домів Польщі, Візантії та німецьких земель. Християнський статус правлячої династії зробив такі союзи природною частиною європейської політики.

Наслідки хрещення Давньоруської держави найшвидше стали помітними в державному й церковному житті. На Русі почала формуватися церковна структура, пов’язана з Константинополем, будували храми, з'явилось духовенство, церковні землі та окремі сфери церковного суду. Влада князя отримала нове релігійне обґрунтування, а християнська церква поступово стала впливовою суспільною інституцією. Уже в XI столітті церква відігравала значну роль не тільки в богослужінні, а й в освіті, книжності та політичній культурі.

Дуже помітно змінилося ставлення до писемності, хоча християнство і не принесло на Русь письмо «з нуля». Кирилиця проникала сюди з Болгарії ще до офіційного Хрещення Русі, а сама слов’янська писемна традиція виникла в IX столітті в колі Кирила і Мефодія та їхніх учнів. Але після запровадження християнства потреба в книгах різко зросла. Церкві були потрібні Євангелія, богослужбові тексти, житія святих, проповіді, переклади богословських творів, а отже — люди, які вміли читати, писати, перекладати й переписувати книги.

Основною мовою церковної книжності стала церковнослов’янська, яка прийшла на Русь з Болгарії. З часом у місцевих текстах зʼявились риси живої мови населення Русі, поруч із перекладними творами поступово виникла власна писемна культура. 

Змінювалась і архітектура: за Володимира в Києві побудували Десятинну церкву, у наступному поколінні з’явилися Софія Київська, Спасо-Преображенський собор у Чернігові та інші великі храми. Разом із кам’яним будівництвом на Русь прийшли нові техніки монументального живопису, мозаїки та фрески.

Церква поступово перебирала частину справ, пов’язаних зі шлюбом, сексуальною поведінкою, родинними відносинами та моральними порушеннями. Утвердилась християнська модель моногамного шлюбу, змінювалися норми щодо спорідненості та церковного вінчання. Змінилося уявлення про князівську владу: у язичницькому суспільстві князь був військовим ватажком, суддею і збирачем данини, християнська політична культура додавала до цього образ правителя, відповідального перед Богом за своїх підданих, захисника церкви та покровителя бідних.

День Хрещення Русі

В Україні День хрещення Київської Русі — України відзначають 15 липня. Ця дата є офіційною, хоча до 2023 року свято припадало на 28 липня.

Ми не знаємо, в який саме день відбулося масове хрещення киян, сучасний День Хрещення Русі є днем пам’яті про історичну подію, а не її документально встановленою річницею до дня. Чому ж спочатку обрали саме 28 липня? У церковному календарі, яким традиційно користувалися українські церкви східного обряду, пам’ять князя Володимира припадала на 15 липня за юліанським календарем. У XX–XXI століттях ця дата відповідала 28 липня за цивільним григоріанським календарем — між календарями накопичилася різниця у 13 днів. Саме тому в Україні багато років одночасно говорили про церковне 15 липня за старим стилем і цивільне 28 липня.

25 липня 2008 року президент Віктор Ющенко підписав указ № 668/2008 «Про День хрещення Київської Русі — України». Документ встановлював щорічне відзначення 28 липня — у день пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира, якого християнська традиція вшановує як хрестителя Русі. Ситуація змінилася після календарної реформи українських церков у 2023 році. Православна церква України та Українська греко-католицька церква перейшли для більшості нерухомих свят на новий календар, і день пам’яті князя Володимира почали відзначати 15 липня за сучасним цивільним календарем. Указом президента № 455/2023 від 28 липня 2023 року в указі про День хрещення Київської Русі — України слова «28 липня» замінили на «15 липня».

Із Хрещенням Русі сьогодні пов’язана ще одна державна дата — День Української Державності. Його запровадили указом президента Володимира Зеленського від 24 серпня 2021 року. Спочатку День Української Державності також відзначали 28 липня, оскільки його свідомо приурочили до Дня хрещення Київської Русі — України та пам’яті Володимира Великого, але після календарних змін 2023 року обидві дати перенесли на 15 липня. Український інститут національної пам’яті пов’язує цю дату з понад тисячолітньою традицією українського державотворення — від середньовічної Русі через наступні форми української політичної організації до сучасної України.

Історія Русі та Володимирового хрещення давно є предметом суперечки між українською та російською історичними традиціями. Російська державна історіографія послідовно намагається представити Русь як початковий етап російської державності, хоча політичний центр держави X–XI століть містився в Києві, а Москви в часи Володимира взагалі ще не існувало. День Державності та День хрещення Київської Русі наголошують на київському центрі руської державності та тяглості української політичної традиції. Релігійна складова свята також зберігається.

Українці вітають одне одного з Днем хрещення Київської Русі, проте такі привітання не такі популярні, як з Днем Української Державності.

Пам'ятки, пов'язані з Хрещенням Русі

За понад тисячу років багато пам’яток, пов’язаних із Володимиром і першими десятиліттями християнізації, було зруйновано. Частину з них знищили ще в середньовіччі, а інші з’явилися значно пізніше вже як місця історичної пам’яті. Найбільш прямо з історією хрещення Володимира пов’язаний Херсонес Таврійський у Криму, давній Херсон, який руські літописи називають Корсунем. Це античне місто на території сучасного Севастополя виникло ще у V столітті до н. е. і задовго до Володимира було важливим політичним, торговельним, а пізніше й християнським центром Північного Причорномор’я. У 2013 році «Стародавнє місто Херсонес Таврійський та його хора» внесли від України до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Ситуація навколо Херсонеса Таврійського в окупованому Криму критична: пам’ятка зазнає катастрофічних руйнувань з боку російської окупаційної влади. Під керівництвом представників РПЦ на території давньої цитаделі звели відкритий амфітеатр, який створює величезне навантаження на античні споруди. За оцінками українських археологів, будівельники знищили оригінальний археологічний контекст, знімаючи унікальні пласти ґрунту екскаваторами. Окупанти пошкоджують античні та християнські об’єкти (зокрема базиліку Крузе) і масово вивозять знахідки до російських музеїв. Замість автентичних руїн з’являються штучні декорації та пропагандистські інсталяції. Через масштабні загрози 23 липня 2026 року ЮНЕСКО внесла «Стародавнє місто Херсонес Таврійський та його хора» до Списку всесвітньої спадщини під загрозою.

З подіями Хрещення Русі Херсонес пов’язаний через Корсунський похід Володимира. Проте довести, що князь хрестився саме тут, історики та археологи не можуть. Це стосується і Володимирського собору: його часто сприймають майже як безпосередню пам’ятку 988 року, хоча насправді храм збудували лише в XIX столітті на місці, яке тоді вважали можливим місцем хрещення. Тобто це пам’ятник історичній традиції, а не храм доби Русі.

Сьогодні Свято-Володимирський кафедральний собор у Херсонесі теж перебуває в критичному стані й використовується російською окупаційною владою для ідеологічної пропаганди. Окупаційна адміністрація спільно з РПЦ передала будівлі собору та заповідника під створення російського чоловічого монастиря. Росія просуває через нього концепцію «сакрального Корсуня» як «колиски російського православ’я», повністю перекручуючи українську та візантійську історію цього місця.

З Києвом пов’язана низка пам’яток, серед яких найважливіша — Десятинна церква, або церква Богородиці Десятинна. Перший храм спорудили за князя Володимира невдовзі після Хрещення Русі (приблизно 989–996 роки). Це був перший відомий мурований християнський храм на руських землях, зведений у центрі на Старокиївській горі. Для Києва кінця X століття така велика кам’яна споруда поруч із князівськими палацами стала потужним символом того, що християнство стало частиною державного устрою.

До наших днів автентична будівля не дійшла: у 1240 році, під час взяття Києва військами Батия, церкву зруйнували. У XIX столітті на її місці з’явилася нова Десятинна церква, яку згодом знищили вже за радянської влади. Сьогодні пам’яткою X століття залишаються головним чином археологічні залишки фундаментів первісного храму на Старокиївській горі.

Сама Старокиївська гора — територія давнього князівського центру, тут у X столітті містився дитинець Володимира з палацовими спорудами та Десятинною церквою. Це один із небагатьох районів сучасного Києва, де археологічний шар дозволяє побачити простір столиці тієї доби, коли відбувалась християнізація Русі.

Ще один добре відомий символ — пам’ятник князю Володимиру на Володимирській гірці. До подій X століття він, звичайно, безпосереднього стосунку не має: монумент встановили в 1853 році. Але це найстаріший скульптурний пам’ятник Києва, що зберігся. Над ним працювали скульптори Василь Демут-Малиновський і Петро Клодт та архітектор Олександр Тон. Володимир стоїть із великим хрестом у правій руці, повернений у бік Дніпра, на постаменті пам’ятника є барельєф зі сценою хрещення киян. У XIX–XX століттях цей памʼятник значною мірою сформував популярний візуальний образ Хрещення Русі.

З наслідками Хрещення Русі безпосередньо пов’язана і Софія Київська. Собор виник уже в XI столітті за правління Ярослава Мудрого, сина Володимира. ЮНЕСКО визначає Софійський собор як одну з головних пам’яток архітектури та монументального мистецтва початку XI століття, споруджену за участі місцевих і візантійських майстрів, головну християнську церкву столиці Русі. Особливо цінні її мозаїки та фрески XI століття — один із найповніше збережених комплексів монументального живопису тієї доби. У 1990 році Софію Київську разом із Києво-Печерською лаврою внесли до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Через загрозу, спричинену повномасштабною російською війною проти України, з 2023 року цей об’єкт також перебуває у Списку всесвітньої спадщини під загрозою.

До ширшого кола пам’яток християнізації Русі належить і Києво-Печерська лавра. Вона виникла приблизно через пів століття після Володимирового хрещення, у XI столітті і показує, наскільки глибоко християнська культура вкоренилася на Русі вже в наступному поколінні. Лавра перетворилася на великий релігійний та культурний центр, пов’язаний із чернецтвом, книжністю, освітою і формуванням власної руської християнської традиції. ЮНЕСКО датує заснування монастиря XI століттям і пов’язує його початки з Антонієм та Феодосієм Печерськими.

Цікаві факти про Хрещення Русі

1. Термін «Київська Русь» з’явився у 1837 році, український історик, філолог та перший ректор Київського університету Михайло Максимович у своїй праці «Звідки йде руська земля» вперше вжив це словосполучення, як географічний маркер. Згодом російські імперські історики підхопили цей термін, але повністю перекрутили суть: перетворили його з географічного на хронологічний етап. У джерелах княжої доби державу називали просто «Руссю» або «Руською землею».
2. Розповідь літопису про те, як Володимир послідовно приймав послів різних релігій, належить до мандрівних сюжетів середньовічної літератури. Подібні легенди про вибір віри раніше існували в Хозарському каганаті та Дунайській Болгарії.
3. Історики досі не дійшли спільної думки, де і коли саме Володимир прийняв християнство. «Повість временних літ» вказує на Корсунь 988 року, натомість інші джерела допускають, що князь міг охреститися в Києві або Василькові ще 987 року.
4. Матеріальні свідчення хрещення збереглися на ранніх монетах Володимира: на одному боці зображений сам князь із тризубом, на другому — Христос Пантократор.
5. При дворі вже християнського Володимира бував західноєвропейський місіонер Бруно Кверфуртський. Він відвідав Київ у 1007–1008 роках по дорозі до печенігів. Його лист до германського короля Генріха II вважається найдавнішою збереженою німецькою письмовою згадкою про Русь.
6. Перший великий місцевий культ святих на Русі виник не навколо Володимира. Найраніше канонізували його синів — Бориса і Гліба, убитих 1015 року під час боротьби за владу після смерті батька.
7. Самого Володимира офіційно прославили як святого значно пізніше. Від його смерті в 1015 році до церковного визнання минуло щонайменше понад два століття.
8. Однією з головних святинь ранньохристиянського Києва стали мощі римського папи Климента I. За давньою традицією Володимир привіз їхню частину з Корсуня і розмістив у Десятинній церкві.
9. Найдавніша відома руська розповідь про значення хрещення — не «Повість временних літ». Приблизно через пів століття після часів Володимира з’явилося «Слово про закон і благодать», яке традиційно приписують митрополиту Іларіону.
10. Середньовічні книжники поступово доповнювали історію Хрещення Русі. Дослідження історика Ярослава Затилюка показує, що впродовж XII–XVI століть до літописної оповіді додавали нові імена, дати та подробиці. Частина відомостей, які в пізніших текстах виглядають як точні факти про X століття, насправді могла бути спробою заповнити прогалини в давніх джерелах.

Часті питання