Крим

Водночас Крим пережив не одну російську окупацію. Після анексії 1783 року Російська імперія провела масові депортації кримських татар, а у 1944 році радянська влада вигнала понад 180 000 людей — це була етнічна чистка, наслідки якої відчуваються й сьогодні. Попри це, кримці зберегли мову, віру й традиції та повернулися на рідну землю після відновлення незалежності України.

Після 1991 року Крим розвивався як Автономна Республіка у складі України — регіон туризму, культури й співжиття народів. Але з 2014 року він перебуває під російською окупацією, що супроводжується переслідуваннями, мілітаризацією та знищенням української ідентичності. Попри все, Крим залишається українським — юридично, історично й морально.

Історія Криму

Крим — один із найдавніших і найскладніших регіонів Європи. Його історія — це тисячолітній шлях від античних колоній до сучасної боротьби за свободу. За ці століття півострів неодноразово змінював політичну належність, але завжди залишався простором перетину культур, мов і традицій.

Ще у I тисячолітті до нашої ери на території Криму жили таври, кімерійці та скіфи. Греки, прибувши сюди з Малої Азії, заснували міста-колонії — Херсонес Таврійський, Пантікапей (нинішня Керч), Феодосію та Харакс. Вони принесли з собою європейську традицію міського життя, ремесел і торгівлі, перетворивши півострів на важливий торговий вузол між античним світом та степами Північного Причорномор’я.

У добу Київської Русі Крим мав тісні зв’язки з українськими землями. Саме в Херсонесі, за літописами, хрестився князь Володимир Великий — подія, яка стала ключовою для прийняття християнства на Русі. Це закріпило духовний зв’язок між Києвом і Кримом, який триває понад тисячу років.

У XIII столітті після розпаду Київської держави Крим потрапив під вплив Золотої Орди, а згодом на його землях постало Кримське ханство — держава кримських татар, що стала потужним політичним і культурним центром. Його столиця — Бахчисарай — славилася палацами, поезією, ремеслами та високим рівнем освіти.

У 1783 році Російська імперія анексувала Крим, порушивши договір з Османською імперією. Для кримських татар це стало трагедією: почалася масова еміграція, насильницьке вилучення земель, руйнування мечетей і шкіл. За наступне століття з рідної землі були вигнані сотні тисяч кримців. Імперська влада переселяла на півострів російських військових, чиновників і селян, намагаючись знищити автентичну культуру.

Протягом XIX століття Крим неодноразово ставав ареною воєн: саме тут у 1853–1856 роках відбулася Кримська війна, під час якої союзні війська Франції, Британії та Османської імперії воювали проти росії. Величезні втрати, зруйновані міста й фортеці лише підкреслили стратегічну вразливість півострова, який Москва прагнула утримати за будь-яку ціну.

У XX столітті Крим пережив низку потрясінь. Після революції 1917 року тут по черзі встановлювали владу більшовики, німці, білі та червоні армії. У 1921 році більшовики створили Кримську Автономну Соціалістичну Радянську Республіку у складі РРФСР, але автономія проіснувала недовго: репресії проти інтелігенції, колективізація й голод знищили сотні тисяч людей.

Найстрашнішим злочином радянської влади стала депортація кримських татар 1944 року. Під приводом «співпраці з нацистами» радянська влада насильно вивезла понад 180 000 кримців у Середню Азію. Їхні домівки були зруйновані, мечеті — спалені, а топоніми з кримськотатарськими назвами замінені російськими. За офіційними даними, до 46% депортованих не пережили перші роки вигнання. Це була етнічна чистка, яку Україна сьогодні офіційно визнає геноцидом кримськотатарського народу.

У 1954 році, до 300-річчя Переяславської ради, Крим передали з РРФСР до складу Української РСР. Це рішення мало логічне господарське підґрунтя: півострів був економічно прив’язаний до українських комунікацій, зокрема водопостачання, енергетики й транспортних шляхів.

Після розпаду СРСР у 1991 році Крим увійшов до складу незалежної України як Автономна Республіка Крим. Українська влада закріпила його статус у Конституції (статті 134–139), забезпечивши широке самоврядування. У 1990-х на півострів повернулися десятки тисяч кримських татар, які почали відновлювати зруйновані села, відкривати школи, мечеті, газети.

Крим став туристичним і культурним центром України. Щоліта сюди приїздили мільйони відпочивальників із різних регіонів — до Ялти, Євпаторії, Судака, Коктебеля. Розвивалася освіта, зокрема Таврійський національний університет у Сімферополі. Українська держава інвестувала у дороги, порти, енергетику, і Крим поступово ставав прикладом міжетнічного миру.

Однак у цей самий час росія системно використовувала інформаційний вплив і пропаганду, культивуючи ідею «особливого статусу» півострова й проросійських настроїв. Саме ці механізми згодом стали підґрунтям для окупації.

У лютому-березні 2014 року росія почала збройну агресію проти України, захопивши Крим. Під прикриттям так званих «зелених чоловічків» російські війська окупували адміністративні будівлі, а під дулами автоматів провели незаконний «референдум». Його не визнала жодна демократична держава світу.

З того часу Крим перебуває під російською окупацією. Тут переслідують проукраїнських активістів, заборонено Меджліс кримськотатарського народу, українські школи закриті, а півострів перетворено на військову базу. Сотні тисяч українців і кримців змушені були покинути свої домівки.

Попри окупацію, міжнародне право чітко визначає: Крим є частиною суверенної території України. Це підтверджено резолюціями Генеральної Асамблеї ООН, Європейського Союзу, Ради Європи та численними державами світу.

Україна не відмовилася від Криму — ані юридично, ані морально. Автономна Республіка Крим продовжує існувати в правовому полі України: її органи влади діють у вигнанні, а питання деокупації є неодмінним компонентом української державної політики.

Крим залишається домом для багатьох народів — українців, кримських татар, караїмів, кримчаків — і саме в межах незалежної України він матиме майбутнє як демократичний, вільний та багатокультурний регіон. Крим — це Україна, це земля, де корінні народи мають право на самовизначення, а держава Україна — захистити їхнє майбутнє.

Крим до окупації

Період із 1991 до 2014 року — це час, коли Крим розвивався в межах незалежної України як Автономна Республіка з власним парламентом, урядом і широкими повноваженнями. Україна забезпечила півострову стабільність, інвестиції в інфраструктуру й відродження культурної спадщини, а Крим став одним із найвідоміших курортних і багатонаціональних регіонів держави.

У 1990–2000-х роках Крим перетворився на туристичний центр Чорноморського узбережжя. Щороку сюди приїжджали понад 5 мільйонів туристів, зокрема з України, Польщі, Німеччини, Туреччини та країн Балтії. Головними курортами були Ялта, Євпаторія, Алушта, Судак, Коктебель і Феодосія. Розвивалися санаторії, приватні готелі, дитячі табори — найвідоміший серед них, звісно, «Артек» у Гурзуфі, який після відновлення фінансування у 2000-х став символом дитячого відпочинку в незалежній Україні.

Важливу роль відігравали також порти — у Севастополі, Керчі, Феодосії, Євпаторії — які забезпечували експорт українських товарів і приймання іноземних суден. Розвивалося сільське господарство: північні райони постачали овочі, зернові та рис, а Південне узбережжя спеціалізувалося на виноробстві, вирощуванні фруктів і ефіроолійних культур.

Україна інвестувала в інфраструктуру — відновлення доріг, мостів, енергетичних ліній, а головне — Північнокримський канал, який забезпечував до 85% потреб півострова у прісній воді.

Крим у складі України став прикладом міжетнічного співіснування. Тут мирно жили українці, росіяни, кримські татари, вірмени, болгари, караїми, євреї. Відновлювалася кримськотатарська мова, відкривалися мечеті, школи, культурні центри.

У 1991 році в Сімферополі відбувся перший Курултай кримськотатарського народу — історична подія, що відновила самоврядування кримців після десятиліть вигнання. Україна офіційно визнала їх корінним народом і створила правові умови для повернення депортованих.

На телебаченні, у пресі та культурі дедалі більше звучали українська та кримськотатарська мови. Виходили видання «Кримська світлиця», «Голос Криму», працював телеканал ATR, який став першим кримськотатарським телеканалом у світі.

Вищу освіту забезпечували Таврійський національний університет імені Вернадського, Кримський інженерно-педагогічний університет, Севастопольський національний технічний університет. Саме в Криму зосереджувалися фахівці з морської справи, біології, археології, туризму. Науковці проводили експедиції до античних пам’яток — Херсонеса, Пантікапея, Керченського півострова — та досліджували унікальні природні екосистеми Карадагу, Тарханкуту й Чатир-Дагу.

Україна зберігала політичний баланс на півострові, де проживала значна кількість громадян із проросійськими симпатіями. Проте всі вибори, включно з місцевими, проходили відповідно до українського законодавства, а Автономна Республіка Крим мала власний парламент — Верховну Раду АРК.

У Севастополі базувалися українські ВМС, поруч із якими на умовах тимчасової оренди перебував російський Чорноморський флот — із чітко визначеними межами та термінами перебування (договір 1997 року).

Російська Федерація ще з 1990-х активно впливала на інформаційне поле Криму: фінансувала проросійські партії, ЗМІ та культурні проєкти, поширюючи ідеї «особливого статусу» півострова. Саме ці механізми стали інструментом майбутньої окупації.

До 2014 року Крим залишався мирним домом для понад двох мільйонів людей. Українці їздили сюди на море, кримці будували готелі, ферми й нові школи. На півострові розвивалися фестивалі, музика, кінематограф, зокрема Ялтинська кіностудія, де знімали популярні українські фільми. Саме тоді сформувався сучасний образ Криму — не лише як курорту, а як простору життя, де можна було відчути Україну в її південному, сонячному вимірі.

До окупації 2014 року Крим був мирною, відкритою та культурно багатою автономною республікою у складі України. Його розвиток доводив, що багатонаціональність може бути силою, а не загрозою, а співжиття народів — основою стабільності. Саме тому російська агресія проти Криму стала не лише політичним злочином, а й ударом по унікальній моделі миру, яку будувала Україна понад два десятиліття.

Окупація Криму

Події лютого-березня 2014 року стали однією з найчорніших сторінок новітньої історії України. Росія, скориставшись політичною нестабільністю після Революції Гідності, здійснила збройне вторгнення й окупацію Автономної Республіки Крим. Це був перший випадок у Європі після Другої світової війни, коли одна держава силою анексувала територію іншої.

У ніч з 26 на 27 лютого 2014 року російські військові без розпізнавальних знаків — так звані «зелені чоловічки» — захопили будівлі Верховної Ради Криму та Ради міністрів у Сімферополі. Одночасно вони блокували українські військові частини, аеропорти та пункти зв’язку.

Москва спершу заперечувала свою причетність, проте згодом президент РФ Володимир Путін публічно визнав, що операцію проводили саме російські війська. Ці дії грубо порушили Статут ООН, Гельсінський акт і Будапештський меморандум 1994 року, яким Росія гарантувала територіальну цілісність України.

16 березня 2014 року окупаційна влада провела незаконний «референдум» під дулами автоматів, без незалежних спостерігачів і з фальсифікованими результатами. За офіційними українськими й міжнародними даними, реальної участі громадян у цьому голосуванні не було — воно суперечило Конституції України, яка передбачає, що зміни території можуть ухвалюватися лише всеукраїнським референдумом.

Через два дні росія оголосила про «приєднання» Криму. Це рішення не визнала жодна демократична держава світу, а Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію №68/262, яка підтвердила територіальну цілісність України й засудила окупацію.

Україна розірвала низку військових угод із росією, звернулася до міжнародних судів і почала системну дипломатичну кампанію на підтримку політики невизнання анексії. У відповідь світова спільнота запровадила санкції проти росії, які діють і сьогодні: заборона на інвестиції, обмеження фінансових операцій, заборона на експорт технологій, авіаційні та морські санкції.

Європейський Союз, США, Велика Британія, Канада, Японія, Австралія, а також десятки інших країн послідовно підтверджують: Крим — це Україна, а будь-які російські дії на півострові є незаконними.

Після захоплення півострова росія створила окупаційні органи влади — так звану «Республіку Крим» і «федеральне місто Севастополь». Відбулася тотальна зачистка українських інституцій: ліквідовано прокуратуру, суди, органи місцевого самоврядування. На державному рівні почалася русифікація — запровадження російської освіти, мови та законодавства.

Тисячі державних службовців, журналістів, військових і звичайних громадян, які відмовилися присягати окупантам, змушені були залишити півострів. Українські телеканали, газети й радіо закрили, а замість них відкрили російські пропагандистські ресурси.

Окупаційна влада заборонила діяльність Меджлісу кримськотатарського народу, визнавши його «екстремістською організацією». Почалися масові арешти, обшуки, тортури й переслідування активістів. Серед найвідоміших політичних в’язнів — Олег Сенцов, Володимир Балух, Едем Бекіров, Наріман Джелял.

Крим, який колись був символом відпочинку, культури й міжнаціонального миру, перетворився на мілітаризовану базу. Росія розмістила тут десятки тисяч військових, зенітні комплекси С-400, кораблі Чорноморського флоту і ядерну інфраструктуру.

Після 2014 року з півострова виїхало понад 100 тисяч українських громадян, серед них — більшість кримськотатарської інтелігенції. Водночас росія масово переселяє на територію Криму своїх громадян, що є прямим порушенням Женевської конвенції.

Життя після окупації

Після 2014 року Крим перетворився з відкритого курортного регіону України на ізольований, мілітаризований і репресивний простір. Російська окупаційна влада запровадила політику страху, контроль над усіма сферами життя — від освіти до культури — та системно знищує українську ідентичність. Півострів, який колись уособлював багатонаціональну гармонію, тепер став символом несвободи й переслідувань.

Від перших місяців окупації почалися арешти активістів, журналістів, кримських татар і священників, які відкрито заявляли: «Крим — це Україна». Українські медіа були закриті, журналісти вигнані або ув’язнені. Єдиним «дозволеним» мовленням стала російська пропаганда.

Окупаційна влада заборонила діяльність Меджлісу кримськотатарського народу, визнавши його «екстремістською організацією». Його лідери — Мустафа Джемілєв і Рефат Чубаров — отримали заборону на в’їзд до Криму.

Сотні кримців стали політичними в’язнями. Їх катують, утримують без належних судів і використовувують як приклад «непокори режиму».

За даними правозахисних організацій, станом на 2025 рік понад 220 громадян України утримуються у в’язницях РФ або в окупованому Криму за політичними мотивами.

Кримськотатарський народ, який уже пережив депортацію 1944 року, знову став об’єктом репресій. Окупаційна адміністрація переслідує кримців за будь-які прояви громадянської активності:

• проводяться обшуки в мечетях, школах і домівках;
• заборонено проведення національних мітингів і пам’ятних заходів до річниці депортації;
• викладачів і студентів карають за відмову брати участь у пропагандистських заходах.

Понад 30 кримськотатарських ЗМІ, включно з телеканалом ATR, змушені були переїхати на материкову частину України. В окупованому Криму фактично знищено систему незалежної освіти кримськотатарською мовою.

Водночас кримці залишаються символом спротиву. Щороку 18 травня вони проводять жалобні заходи пам’яті депортації — навіть під загрозою арештів. Меджліс, працюючи у вигнанні, координує діяльність громади, а кримськотатарський прапор став символом незламності.

Росія насаджує власну історію, культуру й мову, намагаючись стерти українську присутність. У школах запроваджено російські програми, де Київ називають «іноземною державою», а росія — «визволителькою Криму».

Українська мова практично зникла з освіти: якщо до 2014 року українською навчалося понад 13 тисяч дітей, то нині — лише кілька сотень. Українські книги вилучають з бібліотек, музеї переписують експозиції, а навіть у побуті використання української може викликати підозри. Будь-який прояв проукраїнської позиції — злочин. Людей арештовують за пости у соцмережах, зйомки українських прапорів, навіть за фотографії у вишиванці. Працюють доноси — система, яку відновила ФСБ за зразком радянських часів.

Незалежних журналістів, таких як Владислав Єсипенко чи Айдер Кадиров, кидали до в’язниць після сфабрикованих звинувачень у «шпигунстві».

Релігійне життя теж зазнало тиску. Православна церква України позбавлена храмів і майна, священників виганяють або переслідують. Під забороною — греко-католицькі громади, які завжди були частиною української культурної присутності в Криму.

Окупація зруйнувала економіку півострова. Туризм, який колись давав до 60% доходів регіону, майже зник. Іноземні компанії пішли через санкції, а нові російські інвестори використовують Крим лише як військовий плацдарм. Ціни на продукти, енергію та пальне зросли у 2–3 рази, тоді як середня зарплата залишилася нижчою за російську.

Відкриття Кримського мосту у 2018 році тимчасово полегшило логістику, але водночас зробило півострів ще більш залежним від Росії. Натомість Північнокримський канал, перекритий Україною після окупації, позбавив регіон основного джерела прісної води, що призвело до посух, знищення врожаїв і деградації земель.

Росія активно мілітаризує Крим: розміщує десятки тисяч військових, системи С-400, авіацію, ракети та флот. Півострів став базою для агресії проти України під час повномасштабного вторгнення 2022 року.

Суспільство живе в атмосфері страху. Люди уникають розмов про політику, знищують українські документи, а деякі змушені брати російські паспорти, щоб отримати медичну допомогу чи роботу.

Після окупації Крим опинився в умовах системного придушення прав і свобод. Росія створила модель колоніального контролю, де репресії, цензура й пропаганда замінили свободу, культуру та розвиток. Але навіть під тиском тотального страху в Криму живе спротив — тихий, гідний, але незламний. І поки на півострові є ті, хто говорить українською, молиться кримськотатарською і вірить у справедливість — Крим залишається живим серцем української держави.

Крим під час повномасштабної війни

Після початку повномасштабного вторгнення росії 24 лютого 2022 року Крим став однією з ключових ланок російської військової машини. Півострів, який на той момент уже вісім років перебував під окупацією, перетворився на плацдарм для агресії — логістичний, командний і пропагандистський центр війни проти України.

Але водночас саме під час цієї війни Крим знову став символом українського спротиву: з кожним вибухом на військових базах, із кожною акцією підпілля зростає віра, що півострів невідворотно повертається додому — до України.

З перших днів вторгнення російські війська використовують Крим для наступу на південь України. Саме звідси відбувалися удари по Херсонщині, Миколаївщині й Запоріжжю, аеродроми Саки, Бельбек і Джанкой стали базами авіації, яка бомбардує українські міста.

З Севастополя виходять кораблі Чорноморського флоту, які запускають крилаті ракети «Калібр» по цивільній інфраструктурі. За оцінками українських аналітиків, у різні періоди на півострові розміщується від 30 до 40 тисяч російських військових, кілька десятків літаків та системи ППО С-400.

Окрему роль відіграє селище Гвардійське (АР Крим, Сімферопольський район) — одна з ключових баз, звідки росія здійснює обстріли території України. Саме звідси у 2025 році, за даними «Крим.Реалії» та супутникових знімків, фіксувалися запуски ударних безпілотників і ракет по материковій частині країни. Це підтверджує, що навіть глибокі тилові райони півострова активно залучені до ведення агресивної війни проти України.

Починаючи з 2022 року, українські сили регулярно завдають ударів по військових цілях у Криму. Серед найвідоміших — вибухи на авіабазі «Саки» (2022), у Джанкої (2023 та 2024), у Севастополі (2024 та 2025 років).

У червні 2025 року українські спецслужби здійснили чергову успішну операцію проти Кримського мосту, частково пошкодивши його опори.

За даними Головного управління розвідки України, десятки складів, штабів і баз окупантів у Криму знищено за останні півтора року, що суттєво ускладнило логістику ворога.

Росія у відповідь нарощує системи ППО, проте не може гарантувати безпеку навіть у Севастополі. Як визнають навіть прокремлівські джерела, українські атаки в Криму стали «постійним чинником війни».

Крим сьогодні — це величезна військова зона, такі реалії. Узбережжя перекриті для цивільного доступу, частина природоохоронних територій перетворена на полігони. Окупаційна влада продовжує мобілізацію місцевих жителів, зокрема кримських татар, попри міжнародну заборону примусу населення окупованих територій до служби в армії агресора.

За даними представництва Президента України в АР Крим, лише у 2025 році зафіксовано понад 500 нових випадків примусової мобілізації, а багато кримців були змушені тікати, щоб уникнути повісток.

Попри тотальний контроль ФСБ, у Криму діє активне українське та кримськотатарське підпілля. Громадянський рух «Жовта стрічка», ініціатива «АТЕШ», партизанські групи в Джанкої, Сімферополі та Севастополі проводять мирні акції, поширюють українську символіку, позначають військові об’єкти для ЗСУ.

Кримські татари залишаються у перших лавах опору. Лідери Меджлісу координують допомогу політв’язням і сім’ям переслідуваних, попри ризик арештів. За інформацією правозахисних організацій, у 2025 році понад 220 українських громадян із Криму вважаються політичними в’язнями.

З 2022 року життя на півострові радикально змінилося. Туризм майже зник: кількість туристів скоротилася у 5–6 разів, більшість готелів стоїть порожніми, а узбережжя перетворені на зони обмеженого доступу. Економіка деградує: санкції призвели до дефіциту товарів і падіння доходів, а ціни зросли у 2–3 рази. 

Молодь масово виїжджає, побоюючись мобілізації та репресій. Українська ідентичність не зникла — люди слухають українське радіо через VPN, святкують державні свята непублічно, підтримують українських військових.

Соціальні настрої поступово змінюються: навіть ті, хто колись вірив у російські обіцянки, сьогодні відчувають ізоляцію й втому від війни.

Кримський міст

Кримський міст — 19-кілометрова переправа через Керченську протоку, збудована росією у 2018 році без згоди України. Він став символом окупації та головною артерією постачання військ РФ на південь України. Через нього перевозять боєприпаси, техніку й паливо, тому міст має ключове стратегічне значення для російської логістики.

З 2022 року Кримський міст неодноразово зазнавав українських ударів, і нині — восени 2025 року — залишається однією з найуразливіших точок російської логістики.

• У жовтні 2022 року вибух зруйнував частину автодорожньої секції.
• У липні 2023 року міст знову пошкоджено — після атаки морських безпілотників.
• У червні 2024-го СБУ завдала точкового підриву, знищивши частину опор.
• У червні 2025 року Служба безпеки України підтвердила ще одну операцію — підводний вибух потужністю понад тонну тротилового еквівалента, який суттєво пошкодив конструкцію.

Росія регулярно заявляє про «ремонти» і «повне відновлення», однак рух через міст залишається нестабільним. Автотранспорт часто стоїть у чергах, залізничні перевезення обмежено, а рух військової техніки здійснюється під посиленою охороною.Окупаційна влада кілька разів повністю закривала міст після нових вибухів, що щоразу спричиняло логістичні кризи на півострові.

Для України цей міст — законна військова ціль і символ несправедливості. Для росії — болюче нагадування про вразливість окупації.

Кожен новий удар по мосту не лише порушує логістику ворога, а й підкреслює неминучість: окупація Криму не є вічною.

Крим зараз

Станом на листопад 2025 року Крим залишається тимчасово окупованою територією України, глибоко мілітаризованою і відрізаною від зовнішнього світу. Півострів, колись відомий своїми курортами, перетворився на опорний пункт російської армії та територію тотального контролю.

Після понад десяти років окупації економіка Криму фактично ізольована.

• Санкції ЄС, США та партнерів блокують міжнародні інвестиції, судноплавство й банківські операції.
• Туризм зник: за даними російських джерел, потік туристів у 2025 році зменшився більш ніж утричі, а більшість готелів стоїть порожніми.
• Інфляція перевищує середній показник по росії; зростають ціни на пальне, харчі й комунальні послуги.
• Через часті удари по енергетичній інфраструктурі спостерігаються відключення світла й води, а комунальні системи зношені.

Місцеве населення дедалі частіше стикається з безробіттям і дефіцитом товарів. За оцінками правозахисників, понад 100 тисяч кримців залишили півострів від початку повномасштабної війни, шукаючи безпечного життя на материку чи за кордоном.

Крим сьогодні — це фактично суцільна військова база. На півострові розміщено десятки військових частин, складів боєприпасів, ракетних систем С-400 і літаків. Узбережжя перекриті для цивільного доступу, багато природних зон перетворені на полігони. Окупаційна влада активно будує укріплення й бліндажі навіть біля житлових кварталів Севастополя та Джанкоя.

Місцеві жителі живуть під постійним контролем ФСБ: перевірки, обшуки, мобілізаційні повістки. Будь-який прояв антивоєнної позиції чи підтримки України може закінчитися арештом.

Попри пропаганду, дедалі більше кримців втомилися від війни. Люди побоюються мобілізації, економічної кризи й нових вибухів. Чимало жителів тихо співчувають Україні або просто прагнуть миру — навіть якщо не можуть про це говорити вголос.

У побуті зростає недовіра до окупаційної влади, а спроби росії «заспокоїти» населення грошовими виплатами чи обіцянками інфраструктурних проєктів не приносять результату. Молодь і освічені фахівці продовжують виїжджати. Водночас у суспільстві формується підпільна українська ідентичність — через символіку, музику, мовлення й спогади про довоєнний мирний Крим.

Міжнародна спільнота розглядає деокупацію Криму як умову сталого миру в Європі. Україна ж послідовно заявляє: повернення півострова — не предмет компромісу, а частина відновлення територіальної цілісності.

Після 2022 року питання Криму повернулося в центр міжнародного порядку денного. Україна запустила ініціативу «Кримська платформа», до якої приєдналися понад 65 держав. Її мета — консолідувати світові зусилля для деокупації півострова.

Міжнародні санкції проти росії залишаються чинними, а у 2025 році їх було розширено — зокрема проти судноплавних компаній, що постачають вантажі до Криму.

Станом на листопад 2025 року Крим залишається одним із ключових фронтів війни. Українські сили продовжують завдавати точкових ударів по військових об’єктах, а російські війська поступово відводять частину техніки вглиб півострова. Крим не є «тилом» росії — він став зоною бойових дій і символом майбутнього звільнення. 

Попри окупацію, Україна щороку відзначає День Автономної Республіки Крим як нагадування про приналежність півострова та вшанування його культурної спадщини. Символами довоєнного Криму залишаються Ластівчине гніздо (яке не дуже люблять самі кримці) і Воронцовський палац — архітектурні перлини, що нагадують про європейське обличчя регіону. В історичній пам’яті українців живе похід Петра Болбочана на Крим, описаний у численних книгах про Крим. 

Сучасні контрасти промовляють самі за себе: поки окупанти зводять пафосну «Мрію Крим» для своїх еліт, у Карпатах працює затишний готель «Крим» у Яремче — символ спокою, гостинності та справжньої України.

Для України повернення Криму — не лише стратегічна мета, а питання історичної справедливості. Крим — це Україна. І навіть під гуркіт ракет та пропаганду окупантів цей факт залишається незмінним — у міжнародному праві, у серцях людей і в кожному кроці, який наближає деокупацію.

Цікаві факти про Крим

1. Найстаріше місто України — Керч. Його історія сягає понад 2600 років: давньогрецький Пантікапей був столицею Боспорського царства.
2. Хрещення Русі відбулося в Криму — у Херсонесі (тепер Севастополь), де охрестився князь Володимир Великий.
3. Кримські татари (киримли) — корінний народ півострова, який має власну мову, культуру й традиції ісламу. Їхнє самовизначення офіційно визнане Україною.
4. Депортація 1944 року забрала понад 180 тисяч кримських татар. Багато з них загинули в дорозі або на засланні — це був акт геноциду, який Україна визнала на державному рівні.
5. Крим має понад 300 сонячних днів на рік, тому вважається одним із найтепліших регіонів Європи.
6. Найвища гора Криму — Роман-Кош (1545 м), розташована у Кримських горах поблизу Ялти.
7. «Артек» у Гурзуфі — дитячий табір, заснований у 1925 році. Після 1991-го він став міжнародним українським центром дитячого відпочинку.
8. Найбільша річка Криму — Салгир, яка бере початок у горах і протікає через Сімферополь.
9. Півострів має понад 200 печер, серед них — знаменита Мармурова печера, одна з найкрасивіших у Європі.
10. У 1918 році під командуванням Петра Болбочана українські війська визволили Крим від більшовиків — це був перший український похід на півострів.
11. Олександр Усик, чемпіон світу з боксу, народився у Сімферополі. Він неодноразово заявляв про те, що «Крим — це Україна, і крапка».
12. Крим — батьківщина караїмів і кримчаків, малих етнічних спільнот, які зберегли власні релігійні обряди та мови.
13. Прапор Автономної Республіки Крим складається з трьох смуг: синьої, білої та червоної — символів моря, миру та мужності.

Часті питання про Крим