Голокост в Україні

Що таке Голокост

Голокост (від грец. ὁλοκαύστος або holokauston — «всеспалення», також відомий як Шоа — «катастрофа» на івриті) — це державна політика нацистської Німеччини та її союзників, спрямована на повне фізичне винищення євреїв як народу. Термін широко використовується для позначення геноциду євреїв у 1941–1945 роках, хоча переслідування почалися раніше.

Нацистська ідеологія, заснована на расовій теорії, вважала євреїв «нижчою расою», загрозою для «арійської» нації. Євреїв зображували як «расову загрозу», «паразитів» і винуватців усіх проблем Німеччини (від поразки в Першій світовій війні до економічної кризи). Після приходу Адольфа Гітлера до влади у 1933 році антисемітизм еволюціонував дуже швидко.

Нюрнберзькі расові закони 1935 року позбавили євреїв громадянства, заборонили шлюби з «арійцями», вигнали з державних посад, бізнесу, освіти. Але це був тільки початок. У ніч з 9 на 10 листопада 1938 року відбулась «Кришталева ніч» — масові погроми єврейських будинків, арешти, спалення синагог. Далі — примусова еміграція та конфіскація майна.

Перехід до тотального винищення євреїв стався з початком Другої світової війни, після нападу Німеччини на Польщу у 1939 році. Почалась окупація територій, значна частина населення яких була євреями. Були сформовані айнзатцгрупи (мобільні каральні загони), гетто, побудовані табори смерті (Аушвіц, Треблінка, Белжець тощо) та примусової праці. Людей масштабно нищили через масові розстріли, голод, газові камери та медичні експерименти.

Після нападу на СРСР 22 червня 1941 року (операція «Барбаросса») почалася найкривавіша фаза — «Голокост від куль» на окупованих територіях Східної Європи. До відкриття таборів смерті в Польщі сотні тисяч євреїв уже були вбиті на місці.

У 1941–1942 роках нацисти перейшли до «Остаточного розв’язання єврейського питання» (Endlösung der Judenfrage) — плану тотального геноциду, повного фізичного винищення єврейського народу як раси.

Крім євреїв, жертвами нацистського терору стали мільйони інших людей: роми, особи з інвалідністю, політичні опоненти, гомосексуали, слов’яни тощо. Однак саме євреї були головною ціллю ідеологічного геноциду. Загалом у Європі загинуло близько 6 мільйонів євреїв — дві третини єврейського населення континенту.

Голокост на території України

До війни на території сучасної України проживало близько 2,4–2,7 мільйона євреїв — це була одна з найбільших єврейських спільнот Європи. Під час окупації 1941–1944 років нацисти та їхні пособники знищили від 850 тисяч до 1,6 мільйона (за різними оцінками, найчастіше називають близько 1,4–1,5 мільйона) українських євреїв. Це становить приблизно кожну четверту жертву Голокосту загалом.

Німецька окупація українських земель почалася влітку 1941 року після нападу на СРСР (операція «Барбаросса»). Західні регіони (Галичина) увійшли до складу Генеральної губернії, центральні та східні — до Рейхскомісаріату «Україна» на чолі з Еріхом Кохом. Частина південних та західних територій (Буковина, Бессарабія та створена румунами губернаторство Трансністрія) опинилися під румунським контролем.

На відміну від Західної Європи, де євреїв часто депортували до таборів, в Україні переважало те, що історики назвали «Голокост від куль» — масові розстріли на місці. Айнзатцгрупи C та D (зокрема зондеркоманда 4A), німецька поліція, румунські війська та місцева допоміжна поліція й охоронні загони (шуцманшафт) оточували міста та села, збирали євреїв під приводом «переселення», відбирали майно, а потім розстрілювали в ярах, лісах, кар’єрах. Багато гетто ліквідовували повністю.

Частина євреїв намагалися втекти на схід, ховатися в селах або приєднуватися до партизанів. Проте багато хто не встиг евакуюватися, оскільки радянська влада довго заперечувала масштаби загрози. Деякі українці ризикували життям, рятуючи сусідів (їх визнано Праведниками народів світу).

Масові розстріли

Нацисти застосовували швидку та жорстоку тактику «мобільного вбивства», або ж «Голокосту кулями». Після захоплення населеного пункту євреїв збирали під приводом «переселення» чи «реєстрації», відбирали цінності, змушували копати ями чи використовувати природні яри, а потім розстрілювали. Розстріли часто відбувалися публічно або напівпублічно, що мало залякувати місцеве населення.

«Голокост кулями» став першою масовою фазою геноциду в 1941–1942 роках. Ця тактика була надзвичайно ефективною для швидкого знищення великих громад. Головними її виконавцями були айнзатцгрупи (мобільні каральні загони СС) — особливо айнзатцгрупа C та її зондеркоманда 4A. Вони діяли разом з підрозділами СС, німецької поліції, румунськими військами, місцевими допоміжними поліцейськими загонами та колабораціоністами.

Найвідоміший приклад — це Бабин Яр у Києві, де 29–30 вересня 1941 року за два дні розстріляли 33 771 єврея. Загалом у Бабиному Яру та околицях протягом окупації загинуло близько 100 тисяч людей різних національностей.

Інші масштабні розстріли відбулися в Кам’янці-Подільському (понад 23 тисячі), Дробицькому Яру (Харків), Сосонках (біля Рівного), Богданівці (Миколаївська область) та сотнях менших міст і сіл.

Гетто в Україні

Гетто — це ізольовані міські квартали, куди окупанти примусово зганяли єврейське населення. Вони слугували місцем тимчасового утримання перед остаточним знищенням, джерелом безкоштовної робочої сили та пунктами нацистської «селекції». Умови проживання були нелюдськими: тотальний голод, відсутність опалення, катастрофічна антисанітарія, епідемії, відсутність медичної допомоги та постійний терор. Через це тисячі мешканців гетто гинули від виснаження та хвороб ще до початку масових акцій знищення.

Найбільші гетто на території України були створені в регіонах із численними єврейськими громадами: Львівське (одне з найбільших у Європі), Харківське, Чернівецьке, а також у Бродах, Станіславові (Івано-Франківську), Коломиї, Тернополі, Житомирі та сотнях інших міст. Паралельно діяли й табори примусової праці, як-от Янівський табір у Львові.

Більшість гетто на українських теренах нацисти ліквідовували шляхом масових розстрілів на околицях міст. Наприклад, Харківське гетто, створене у бараках тракторного заводу, проіснувало лише кілька тижнів і було повністю ліквідоване на початку січня 1942 року, коли його мешканців розстріляли в Дробицькому Яру.

Бабин Яр

Бабин Яр — урочище на північно-західній околиці Києва, яке стало одним із найтрагічніших символів Голокосту та нацистських злочинів на території України. Під час окупації Києва (1941–1943) тут відбувалися масові розстріли мирного населення. Загальна кількість жертв сягає близько 100 тисяч осіб різних національностей — євреїв, ромів, радянських військовополонених, українських націоналістів (в тому числі і Олену Телігу). Бабин Яр став символом «Голокосту кулями», однією з найбільших масових могил Європи.

Після захоплення Києва німецькими військами 19 вересня 1941 року нацисти швидко розпочали терор проти єврейського населення. Формальним приводом для масової акції стали вибухи на Хрещатику 24 вересня, в яких німці звинуватили євреїв.

28 вересня 1941 року по Києву було розклеєно оголошення, яке наказувало всім євреям міста з’явитися 29 вересня о 8 годині ранку на перехресті вулиць Юрія Іллєнка (тодішньої Мельникова) та Дегтярівської з документами, грошима, коштовностями та теплим одягом. Оголошення обіцяло «переселення». Багато хто повірив і прийшов.

29–30 вересня 1941 року в Бабиному Яру зондеркоманда 4А (підрозділ айнзатцгрупи C) разом із німецькою поліцією та місцевими колабораціоністами розстріляла 33 771 єврея — переважно жінок, дітей і людей похилого віку (багато чоловіків уже були мобілізовані або евакуйовані). Це стало одним із найбільших масових вбивств за весь період Голокосту.

Людей вели колонами до яру, змушували здавати речі, роздягатися, лягати в підготовлені траншеї або на тіла вже вбитих і розстрілювали з автоматів. Тіла засипали землею, часто люди були ще живі. Операцією керував штандартенфюрер СС Пауль Блобель.

Бабин Яр не обмежився двома вересневими днями. Розстріли продовжувалися майже до самого звільнення Києва в листопаді 1943 року. Наприкінці 1943 року, перед відступом, нацисти намагалися приховати сліди злочинів: викопували тіла, спалювали їх і навіть перемелювали кістки (операція «1005»).

Протягом десятиліть радянський режим намагався замовчати або спотворити єврейський контекст трагедії Бабиного Яру. Проте в незалежній Україні урочище перетворилося на Національний історико-меморіальний заповідник. Тут встановлено пам'ятну Менору, монументи загиблим ромам, розстріляним українським націоналістам та жертвам Куренівської катастрофи 1961 року. На базі заповідника також розвиваються сучасні архітектурні об'єкти, як-от Символічна синагога та інсталяція «Кришталева стіна плачу».

Історія Бабиного Яру отримала новий трагічний оберт під час повномасштабного російського вторгнення в Україну. 1 березня 2022 року під час ракетного удару РФ по Київській телевежі одна з ракет влучила в територію меморіального комплексу. Вибухи пошкодили будівлю майбутнього музею Голокосту та територію старого єврейського цвинтаря, обірвавши життя п'ятьох цивільних киян. Цей акт агресії продемонстрував світові, що сучасні тоталітарні режими несуть пряму загрозу як людству, так і історичній пам'яті. Через ризики нових ударів наприкінці 2024 року ЮНЕСКО оголосило про внесення заповідника «Бабин Яр» під тимчасовий посилений міжнародний захист.

Щороку 29 вересня Україна та світ на державному рівні вшановують пам’ять жертв Бабиного Яру. Сьогодні цей меморіал є не лише символом скорботи за минулим, а й нагадуванням про важливість боротьби з будь-якими проявами ксенофобії, расизму та агресивного тоталітаризму в сучасному світі.

Праведники народів світу в Україні

Праведники народів світу — це почесне звання, яке ізраїльський національний меморіал Яд Вашем присуджує неєвреям, котрі, ризикували власним життям заради порятунку євреїв від нацистського геноциду. Станом на сьогодні це високе звання офіційно присвоєно 2 713 громадянину України. За кількістю Праведників Україна посідає четверте місце у світі — після Польщі, Нідерландів та Франції. Крім того, з 2021 року в нашій державі на офіційному рівні 14 травня відзначають День пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни.

Українці діяли в умовах смертельного ризику: на окупованих нацистами територіях Східної Європи за переховування євреїв страчували не лише самого рятівника, а й усю його родину. Попри цей терор, тисячі людей обирали людяність. Вони ховали втікачів у будинках та підвалах, діставали для них фальшиві документи, допомагали дістатися лісів чи партизанських загонів.

В Україні також існує внутрішнє почесне звання «Праведник України», засноване громадськими організаціями (зокрема Єврейською конфедерацією України) для вшанування тих рятівників, чиї подвиги з різних причин не встигли чи не змогли задокументувати за суворими критеріями Яд Вашем.

Історії порятунку

Ось кілька конкретних, глибоко задокументованих історій:

Родина Глаголєвих (Київ)

Православний священник Олексій Глаголєв, його дружина Тетяна та діти Магдалина і Микола організували масштабну мережу допомоги євреям в окупованому Києві. Вони надавали притулок у своєму помешканні та на горищі Покровської церкви, видавали фальшиві метричні свідоцтва про хрещення, ділилися картками на хліб. Завдяки їхній відвазі десятки людей уникли розстрілів у Бабиному Яру. У 1991 році Олексій та Тетяна Глаголєви були посмертно визнані Праведниками народів світу.

Ніна Гудкова (Київ)

Директорка дитячого будинку на Печерську. Під час німецької окупації вона свідомо й щодня ризикувала життям, переховуючи єврейських дітей серед інших вихованців сиротинця. Вона змінювала їм імена та за потреби підробляла документи про національність. Ніна Гудкова врятувала від смерті щонайменше 12 єврейських хлопчиків, серед яких був і Цезар Кац, який згодом залишив детальні свідчення про її подвиг.

Родина Вовкотрубів (Хмельниччина)

Селяни Григорій та Марія Вовкотруби із села Почапинці разом із сином Іваном протягом трьох років окупації переховували у своїй хаті, клуні та на віддаленому хуторі кілька єврейських родин. Вони забезпечували людей їжею, одягом та вчасно попереджали про нацистські облави. Завдяки їхній стійкості всі врятовані дочекалися визволення краю, а родина Вовкотрубів отримала заслужений статус Праведників народів світу.

Марія Бабич (Рівне)

Найперша українка, офіційно удостоєна звання Праведниці народів світу (ще у 1962 році). Під час окупації Рівного вона працювала служницею в єврейській родині Осіпових. Коли родину гнали на розстріл, мати встигла таємно передати їй згорток із немовлям. Марія врятувала маленьку дівчинку Ірит, видавши її за власну доньку та ділячись із нею останнім шматком хліба в найнапруженіші роки окупації.

Родина Дейнеко (Житомирщина)

Марк, Лідія та їхня донька Оксана Дейнеко (в заміжжі — Антипчук) під час війни переховували на Житомирщині єврейську родину Кесельманів. Оксана самовіддано видавала маленького сина врятованих, Наума, за власну дитину перед нацистськими патрулями. Наум Кесельман проніс вдячність крізь усе життя і з любов'ю називав Оксану своєю «другою мамою».

Стефанія Петрушка (Львівщина)

Разом зі своєю родиною в селі Трійця на Львівщині вона протягом тривалого часу переховувала й забезпечувала їжею чотирьох єврейських хлопчиків — братів Печеників.

Ніна Богорад (Суботенко) (Житомирщина)

Переховувала на Житомирщині пораненого бійця Якова Богорада, який втік із нацистського полону. Навіть дізнавшись, що він єврей, родина продовжувала його захищати. Після війни Ніна та Яків одружилися.

Митрополит Андрей Шептицький та його брат Климентій

Керівники Української греко-католицької церкви (УГКЦ) розгорнули безпрецедентну таємну мережу порятунку в Галичині. У монастирях та резиденціях вони сховали понад 150 єврейських дітей, забезпечуючи їх фальшивими документами та одягом. Климентій Шептицький офіційно визнаний Праведником, тоді як Андрею Шептицькому статус формально досі не присвоєно, попри тривалі дискусії.

Священник Омелян Ковч

Греко-католицький душпастир із Перемишлян (Львівщина). Він відкрито засуджував нацизм, масово хрестив євреїв, щоб надати їм документи для порятунку, та відмовився припинити допомогу навіть під загрозою арешту. За свою гуманітарну діяльність був депортований до концтабору Майданек, де й загинув у 1944 році.

Ці історії — лише вершина айсберга. Реальна кількість рятівників значно перевищує офіційну цифру у 2 691 Праведника народів світу з України. Тисячі героїчних актів милосердя залишилися незадокументованими через радянську політику замовчування Голокосту або тому, що люди просто робили те, що веліло їм серце, без думки про майбутні нагороди.

Подвиги українських Праведників демонструють: навіть у найнаочнішій пітьмі тотального терору та смертельного страху знаходилися ті, хто зберігав світло людяності. Їхня відвага є важливою частиною української національної пам’яті.

День пам’яті жертв Голокосту

Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту у всьому світі відзначають 27 січня. Цю дату обрали не випадково: саме 27 січня 1945 року було визволено найбільший нацистський табір смерті — Аушвіц-Біркенау в Освенцимі. Генеральна Асамблея ООН офіційно встановила цей День пам'яті у 2005 році.

В Україні на державному рівні цей день офіційно вшановують із 2012 року, у 2026 році 27 січня припадає на вівторок. Крім того, 14 травня відзначають День пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни.

Заходи пам’яті в Україні

Щороку 27 січня та 29 вересня в Україні проходять державні церемонії в Бабиному Яру, загальнонаціональні хвилини мовчання, тематичні уроки пам’яті у закладах освіти, наукові конференції та художні виставки.

Важливу роль у дослідженні теми та збереженні спогадів відіграють профільні наукові та громадські інституції: Український інститут вивчення Голокосту «Ткума», Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр», а також Український центр вивчення історії Голокосту. В місті Дніпро діє найбільший в країні Музей «Пам'ять єврейського народу та Голокост в Україні».

Сучасна українська держава послідовно підтримує інтеграцію історії Голокосту до національної пам'яті. Це важливо, оскільки тоталітарний режим СРСР десятиліттями зумисно замовчував специфічно єврейський контекст трагедії, розмиваючи його у знеособленому формулюванні «мирні радянські громадяни».

Фільми та книги про Голокост

Рекомендовані твори, які допомагають глибше зрозуміти трагедію.

Що подивитись:

1. «Список Шиндлера» (англ. Schindler's List, 1993)
   Епічна драма Стівена Спілберга, яка здобула 7 премій «Оскар». Фільм заснований на реальних подіях і розповідає про німецького бізнесмена Оскара Шиндлера, який врятував понад тисячу євреїв, наймаючи їх на свої фабрики.

   

2. «Піаніст» (англ. The Pianist, 2002)
   Режисер Роман Полянський екранізував автобіографію польсько-єврейського музиканта Владислава Шпільмана. Фільм детально та без прикрас показує історію виживання людини у Варшавському гетто.

   

3. «Життя прекрасне» (італ. La vita è bella, 1997)
   Унікальна трагікомедія Роберто Беніньї. Батько, опинившись із маленьким сином у концтаборі, перетворює все навколо на гру із суворими правилами, щоб захистити психіку дитини та врятувати їй життя.

   

4. «Зона інтересу» (англ. The Zone of Interest, 2023)
   Глибокий художній фільм, що здобув премію «Оскар». Він показує щоденне побутове та сімейне життя коменданта Аушвіца Рудольфа Гьосса, чий будинок із красивим садом розташований буквально за парканом від крематоріїв табору.

   

5. «В темряві» (пол. W ciemności, 2011)
   Фільм польської режисерки Агнешки Голланд, заснований на реальних подіях в окупованому Львові. Головний герой — польський колійовик і дрібний злодій Леопольд Соха — спочатку за гроші, а потім ризикуючи власним життям, понад рік переховував велику групу єврейських родин у каналізаційній системі міста під час ліквідації Львівського гетто. Фільм номінували на «Оскар» як найкращий іноземний фільм.

   

6. «Син Саула» (угор. Saul fia, 2015)
   Угорська драма режисера Ласло Немеша, яка здобула «Оскар» та Гран-прі Каннського кінофестивалю. Фільм вирізняється унікальною кіномовою і розповідає про Саула Ауслендера — члена зондеркоманди в Аушвіці (спеціальної групи єврейських в'язнів, яких нацисти змушували супроводжувати людей до газових камер і спалювати тіла). Посеред цього пекла Саул намагається врятувати від спалення тіло хлопчика, якого вважає своїм сином, щоб поховати його за єврейським релігійним обрядом.

   

7. «Бабин Яр. Контекст» (2021)
   Документальний фільм українського режисера Сергія Лозниці. Стрічка повністю побудована на унікальних архівних відеоматеріалах і показує передісторію, німецьку окупацію Києва, перші дні розстрілів у вересні 1941 року та наслідки цієї трагедії.

Що почитати:

1. «Чи це людина?» (італ. Se questo è un uomo), Прімо Леві

   Один із найважливіших автобіографічних творів про Голокост. Автор, італійський єврей і хімік, описує свій досвід виживання у таборі Аушвіц, аналізуючи межі людської жорстокості та гідності.

2. «Ніч» (англ. Night), Елі Візель

   Стисла, але неймовірно сильна автобіографічна повість лауреата Нобелівської премії миру. Візель описує підліткові роки, проведені в таборах Аушвіц та Бухенвальд, і важку кризу віри на тлі тотального зла.

3. «Маус. Сповідь уцілілого» (англ. Maus), Арт Шпігельман

   Єдиний комікс (графічний роман) в історії, який отримав престижну Пулітцерівську премію. Автор розповідає історію свого батька, який пройшов гетто й концтабори. У книзі євреї зображені як миші, а нацисти — як коти.

4. «Бабин Яр», Анатолій Кузнецов

   Головна книга про Голокост в Україні. Автор, будучи підлітком в окупованому Києві, став свідком трагедії. Це унікальний роман-документ, який радянська цензура тривалий час спотворювала через висвітлення правди про долі київських євреїв.

5. «Бабин Яр. Голосами», Маріанна Кіяновська (2017)

   Збірка віршів сучасної української письменниці, яка стала одним із найважливіших явищ в осмисленні Голокосту в сучасній Україні. Книга написана у формі монологів — поетеса дає «голос» загиблим у Бабиному Яру євреям (дітям, жінкам, старим). За цю глибоку та психологічно сильну роботу авторка отримала найвищу державну нагороду — Національну премію України імені Тараса Шевченка (2020 рік).

6. «Сховище. Щоденник у листах», Анна Франк

   Всесвітньо відомі записи єврейської дівчинки, яка разом із родиною два роки переховувалася від нацистів у таємному притулку в Амстердамі. Щоденник обривається перед їхнім арештом.

7. «Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі» (нім. …trotzdem Ja zum Leben sagen), Віктор Франкл

   Одна з найвідоміших книг XX століття. Австрійський психіатр та єврей Віктор Франкл описує свій досвід виживання в Аушвіці та Дахау. Книга є унікальним науковим та людським документом: автор аналізує психологію в'язнів і доводить, що найбільші шанси вижити мали ті, хто мав заради чого жити.

8. «Голокост від куль. Слідами масових розстрілів євреїв, скоєних нацистами в Східній Європі» (фр. La Shoah par balles), Патрік Дебуа

   Книга-дослідження французького римо-католицького священника, який присвятив роки пошуку безіменних масових поховань в Україні та інших країнах колишнього СРСР. Саме отець Дебуа ввів у науковий та культурний обіг термін «Голокост від куль». Книга містить унікальні інтерв'ю зі свідками-українцями, які підлітками бачили ці розстріли у своїх селах.

Факти про Голокост в Україні

1. Саме в Україні, у Кам’янці-Подільському, 27–28 серпня 1941 року нацисти вперше перейшли від убивства окремих груп євреїв до тотального знищення цілих громад (включаючи жінок та дітей). За два дні там розстріляли 23 600 людей. Більшість із них були євреями, депортованими з Угорщини. Ця трагедія стала кривавим прецедентом перед Бабиним Яром.
2. В Одесі та її околицях (порохові склади на Люстдорфській дорозі) у жовтні 1941 року за наказом румунського диктатора Антонеску було спалено живцем та розстріляли понад 25 тисяч євреїв лише за кілька днів. Це стало найбільшим одномоментним воєнним злочином румунських військ під час Другої світової війни.
3. Одне з небагатьох успішних повстань у нацистських таборах смерті (Собібор, 14 жовтня 1943 року) організував і очолив уродженець Кременчука, молодший лейтенант Олександр Печерський. Спочатку він приховував своє єврейське походження, але після викриття був відправлений до Собібору. Усього за три тижні перебування в таборі Печерський згуртував навколо себе підпільну групу. За його планом в'язні поодинці заманювали офіцерів СС у майстерні під приводом примірки дорогоцінного одягу та ліквідовували їх за допомогою сокир. Під час повстання було знищено 11 ессівців, а близько 300 в'язнів змогли прорватися крізь кулеметний вогонь і мінні поля на волю. Сам Печерський успішно втік, воював у партизанському загоні, а після війни повернувся до України, де згодом виступав свідком на процесах проти нацистських злочинців.
4. На Тернопільщині родина Стермерів (38 людей) безперервно прожила в гіпсових печерах «Вертеба» та «Озерна» рекорді 511 днів, ховаючись від облав.
5. У Янівському таборі нацисти змушували оркестр із в'язнів-музикантів грати спеціальне танго під час розстрілів. Перед ліквідацією табору в листопаді 1943 року нацисти розстріляли і самих музикантів. Кожен із них виконував свій останній сольний номер, стоячи на краю могили.
6. Жіночі монастирі Студійського уставу в Галичині за наказом Шептицького сховали понад 100 єврейських дітей. Жодна черниця не видала таємницю під страхом смерті.
7. Директор Харківського зоопарку Олексій Бундас та його дружина переховували єврейську родину прямо в службових приміщеннях та спорожнілих вольєрах тварин.
8. На Житомирщині мешканці всього села Яблунець колективно переховували та підгодовували десятки єврейських втікачів. Німці так і не дізналися про це через солідарність селян.

Часті питання