Волинська трагедія

З українського боку в протистоянні брали участь загони УПА (Української повстанської армії), члени ОУН (Організації українських націоналістів) та частина цивільного населення, з польського — АК (Армія Крайова), батальйони шуцманшафту (місцеві цивільні та полонені, які увійшли до складу поліції Третього рейху, що підпорядковувалась безпосередньо німцям), радянські партизанські угрупування, цивільне населення. До Волинської трагедії відносять період 1943–1944 років, хоча територіальні конфлікти за ці землі між українцями та поляками точились століттями.

Основною метою української сторони був захист населення та територіях Волині та Холмщини від зазіхань з боку польської влади. Причиною стали дії поляків наприкінці Першої світової війни. Тоді частина Легіонів польських об’єдналась із росіянами та здійснила низку нападів на українських селян. Ці дії відрізнялись особливою жорстокістю, адже вояки грабували та вбивали мирних жителів.

Ще одним приводом до активних дій стали так звані пацифікації у Галичині в 1930-х роках на чолі з Юзефом Пілсудським. У процесі цих «втихомирень» тисячі мирних українців були вбиті або скалічені, також зазнали руйнувань церкви та деякі державні установи.

Дискусії щодо винних у трагедії точаться між українською та польською сторонами до сьогодні. Історики продовжують досліджувати наявні свідчення очевидців тих подій, а також нові дані, що періодично з’являються. Одним із таких прецедентів є розсекречення архівів радянських репресивних органів, що зберігались під грифом «Секретно» на території України. Вони стали доступними для широкого загалу у 2015 році — після Революції гідності.

Для кращого розуміння ситуації ми зібрали короткий опис основних подій, які прямо або опосередковано вплинули на загострення протистояння між українцями та поляками у 1943–1944 роках.

Які причини Волинської різні?

Попри те, що основні події трагедії розгорталися в 1943–1944 роках, одним із рішень, які призвели до Волинської різні, стала передача територій Холмщини та Підляшшя до складу Української Народної Республіки. Це відбулось наприкінці Першої світової війни, рішення про передачу земель ухвалив військово-політичний блок Австро-Угорщини, Німеччини, Османської імперії та Болгарського царства. Цим рішенням була вкрай незадоволена частина польських військових, які вбачали в передачі цих земель УНР загрозу польській державності.

Це призвело до подій 15 лютого 1918 року, коли частина Легіону польського дезертувала та об’єдналася з росіянами. Саме з цих вояків у подальшому було створено польські корпуси російської імператорської армії.

У квітні 1918 року частини 3-го Польського корпусу базувалися на території сучасної Вінниччини. Через перебої у постачанні солдати корпусу часто здійснювали напади на селян, забираючи у них коней і провізію. Це спричинило протистояння та подальше погіршення українсько-польських відносин.

Особливого загострення ситуація набула у 20–30-х роках XX століття. На той момент вже було створено Другу Польську Республіку, до якої, за результатами Паризької мирної конференції та Ризького мирного договору 1919–1921 років, було приєднано Галичину. Через незадоволення таким рішенням української частини населення почав набирати обертів визвольний рух.

Головою Польської держави в 1920–1930-х роках був Юзеф Пілсудський, який мав авторитарні погляди та прагнув збільшити вплив Польщі не лише на Галичині, а й на Волині. Для цього він вдався до радикальних методів — переселення польських селян на території, які належали українцям. Це супроводжувалось опором з боку останніх, що призводило до постійних збройних сутичок. У процесі переселення в українців відбирали житло та землю, обмежували їх у правах. Також активно руйнувались православні храми та створювались концентраційні табори для політичних в’язнів, зокрема «Береза-Картузька» та «Білі Сарни». Паралельно активно проводились масові «пацифікації» — побиття, вбивства та переселення в концтабори тих українців, які висловлювали активну незгоду з політикою Пілсудського.

Це робилося для того, щоб «упокорити» українців, які проживали на західноукраїнських землях, примусити прийняти католицьку віру та визнати Волинь польською землею. Низка таких рішень польського керівництва спричинила загострення українсько-польських відносин і радикалізацію дій ОУН. Організація отримала підтримку невдоволених етнічних українців на підконтрольних Польщі землях, що сприяло її масштабуванню та готовності до більш рішучих дій. До таких можна віднести вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького у Варшаві. Це був так званий атентат, або політична страта. Наказ про підготовку віддав особисто Степан Бандера.

У 1939 році польські диверсійні формування брали участь у захопленні Угорщиною гірських територій Закарпаття. Українських вояків, які боронили свої землі, переважно страчували на місці, не беручи в полон та не піддаючи суду. Це призводило до ще більш інтенсивного опору. Зменшити градус напруги дозволила так звана Польська кампанія. Об’єднані сили Словаччини, Німеччини та СРСР атакували Польщу та розгромили її війська. Уряд країни був змушений евакуюватись, тож вплив було втрачено, а протистояння перейшли на локальний рівень. Поляків у цей період почали сприймати як агресивну нацменшину, а не як повноцінного ворога, хоча напади на мирні українські села з їхнього боку продовжувались.

Коли Франція і Велика Британія оголосили війну гітлерівській Німеччині, евакуйований польський уряд не полишав надії на відродження Польської держави та відновлення впливу на західноукраїнських землях. З цією метою там активно розвивалась підпільна мережа, яка була практично знищена радянською держбезпекою перед нападом Німеччини на СРСР. Частково відновити свою діяльність підпілля змогло лише після захоплення німецькими військами західноукраїнських земель. У відповідь на це були створені бойові загони Української повстанської армії.

1942–1943 роки ознаменувалися активним розвитком та збільшенням чисельності УПА. В той час керівництво УПА на чолі з Романом Шухевичем вважало, що активне протистояння з поляками не на часі. Однак розбіжності у поглядах між етнічними волинянами та галичанами, що входили до складу ОУН, призвели до того, що частина партизанів на чолі з Дмитром Клячківським самовільно перейшла до активних дій на території Волині. До них також доєднались поліціянти-дезертири, які суттєво підсилили партизанський рух. Серед причин таких дій, що суперечили офіційній позиції керівництва ОУН та УПА щодо поляків, також називають провокації з боку радянських партизанів, які підбурювали українців почати протистояння з німцями на території Волині.

Хроніка подій

Основною метою Дмитра Клячківського та його партизанів, підсилених поліціянтами, була боротьба з німцями, які окупували волинські землі. В планах було знищити всіх, хто становив хоч мінімальну загрозу для руху опору. Це були не лише німці, а й поляки, які працювали в окупаційних адміністраціях, українці з іншими політичними поглядами, комуністи тощо. Особлива недовіра була до поляків через попередні агресивні дії та територіальні претензії, тож саме вони найпершими прийняли удар. Це були працівники охорони лісів, сільського господарства тощо.

Антипольські акції поширювалися не лише на тих поляків, які переїхали на Волинь у результаті насильницьких переселень, а й тих, хто жив там здавна.

Події розвивались за такою хронологією:

• Лютий 1943 року — антипольські акції в селах Паросля та Янова Долина, які тоді перебували під владою поляків. Також були атаковані Сарненський, Здолбунівський, Костопільський та Рівненський повіти.
• 29–30 червня 1943 року — нові напади на невеликі села, зокрема в Луцькому, Дубенському та Кременецькому повітах.
• 11–12 липня 1943 року — атака на південну частину Володимирського повіту. Щодо цих дат досі тривають суперечки: в той час, як польські історики говорять про атаку на понад 100 польських поселень, українські заперечують таку масштабність, адже за їхніми даними в УПА не було достатньо ресурсів для цього.
• Липень–серпень 1943 року — атак українських повстанців зазнали села Володимирського, Горохівського, Ковельського та Любомльського повітів.

Географічно ці атаки поступово переміщались зі східної частини на західну. У серпні 1943 року відбувся ІІІ з’їзд ОУН, який мав на меті залагодити протистояння між двома частинами організації, на які вона розділилась внаслідок різного ставлення до антипольських акцій.

Галичани негативно поставились до радикальних рішень волинян щодо поляків, Роман Шухевич також був проти такого підходу, хоча згодом визнав його ефективність. Через це в 1944 році антипольські акції почали відбуватись і на Галичині. Попри меншу інтенсивність і жорстокість, на цій території також було вбито велику кількість поляків. Поодинокі ліквідації почали відбуватись ще з 1943 року, а вже навесні 1944 акції набули масовості. Загалом за період 1943–1944 років було скоєно понад 900 нападів на польські поселення. Орієнтовна кількість вбитих становила від 20 до 30 тисяч осіб. Також понад 290 тисяч поляків були змушені тікати вглиб Польщі.

Бачення українців

Радикальні погляди певної частини УПА ще за часів Волинської трагедії поділяли далеко не всі українці. Навіть польські історики зазначають, що останні неодноразово допомагали полякам. Зокрема, в історичних архівах є інформація про понад 1200 українців, які були знищені загонами УПА за те, що вони підтримували поляків і допомагали їм урятуватись від повстанців. Цей факт став одним із містків до налагодження контакту з польською стороною, адже очевидці подій також активно свідчили про допомогу з боку українців.

Деякі українські історики схиляються до думки, що причиною настільки радикальних дій ОУН стала антиукраїнська політика з боку польського керівництва, намагання створити Велику Річ Посполиту та жорсткі обмеження прав етнічних українців. Пацифікації, руйнування храмів і примусове навернення в католицьку віру, обмеження прав на навчання, вилучення земель і господарств на користь поляків, а також масові переселення стали підґрунтям для ненависті українців до поляків. Ще однією причиною загострення українсько-польських стосунків деякі історики вважають те, що в перші роки Другої світової війни поляки провокували німців на агресію щодо українців, що призводило до частих нападів на цивільне населення, грабунків, вбивств і переселень.

По своїй суті, Волинська трагедія 1943 — це лише вершина айсберга, реакція українського руху опору на тривалу агресію щодо мирного населення, що значно посилилась у роки Другої світової війни. Саме тому знаний український історик, колишній директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович пропонує розглядати ці трагічні події у ширшому часовому діапазоні, адже це дає змогу краще оцінити картину подій та зрозуміти причини агресивних дій з боку українців. З ним також погоджуються інші історики, адже УПА ніколи не вирізнялась нацистськими поглядами щодо поляків або інших народів, основною метою повстанської армії було звільнення земель і захист української державності.

Також низка українських істориків вважає, що до деяких жорстоких нападів на польські поселення причетні загони НКВС. Оскільки радянські військові були переодягнені у форму партизанів УПА, значну частину сутичок помилково приписують саме Українській повстанській армії. Це виглядає цілком правдоподібно, адже радянські партизани вже намагалися знищити польське підпілля перед початком німецько-радянської війни. Такі кроки давали змогу не просто знищувати ворога в тилу, а й стимулювати його до співпраці та провокувати нові напади поляків на українські поселення, що слугували базами повстанської армії або підтримували повстанців.

Окрім енкаведистів, до таких загонів входили деякі колишні члени Української повстанської армії, які перейшли на бік ворога. Цим пояснюється обізнаність нападників з методами дій УПА, а також їхнє знання української мови, наявність форми тощо.

Про активну діяльність таких груп на західноукраїнських територіях також свідчать архівні документи, опубліковані Службою безпеки України у 2007 році.

Бачення поляків

На відміну від українських істориків, які для побудови версій і висновків використовують історичні документи та спогади очевидців подій, а також рекомендують не фокусувати увагу виключно на періоді 1943–1944 років, оскільки це не дає можливості правильно зрозуміти підґрунтя, їхні польські колеги часто звертаються виключно до цього періоду. Причиною збройних нападів поляків на українські поселення вони називають реакцію останніх на агресивні дії українських партизанів і колабораціонізм у період Другої світової війни.

Питання Волинської трагедії тут вивчається з особливою увагою, хоча, на думку українських істориків, у деяких випадках відбувається маніпулювання фактами. Поляки засуджують дії Української повстанської армії щодо мирного населення, яке на період подій проживало на території Волині. Маніпуляцією є те, що деякі історики розглядають Волинську трагедію як окремий історичний факт, без урахування контексту жорстких репресій щодо мирних українців у попередні роки. Це дає змогу інкримінувати УПА етнічні чистки, а не силові дії у відповідь на свавілля польського керівництва. На жаль, така версія є досить поширеною серед поляків, тому вони вимагають офіційного засудження дій бійців УПА з боку України.

Проте такої думки дотримуються далеко не всі. Сучасні польські історики, зокрема українського походження, послуговуються не лише спогадами сучасників трагедії та деякими документами тих років, а й матеріалами із розсекречених архівів останніх років. Їх вдається отримувати не лише з України, а й польських архівів. Хоча й досить стримано, але деякі дослідники схиляються до думки, що причини Волинської трагедії й нападу бійців УПА на польські поселення полягають в агресивній політиці польського керівництва та бажанні приєднати волинські землі до складу Другої Речі Посполитої без урахування інтересів етнічних українців, які проживали на тих територіях. Попри те, що вони не виправдовують дій повстанців, все ж намагаються оцінити ситуацію у ширшому часовому проміжку, простеживши низку подій, які передували початку антипольських акцій.

Наслідки

Щодо наслідків Волинської трагедії для кожної зі сторін, то вони продовжують бути одним із найбільш дискусійних питань в історичних колах. Основною причиною є не лише різний кут погляду та сприйняття тих подій, а й схильність деяких польських істориків до перебільшення кількості жертв серед поляків, ігнорування деяких історичних документів з нововідкритих радянських і польських архівів, а також бажання обмежити події трагедії виключно періодом Другої світової війни.

Польські історики Владислав та Ева Семашки називають кількість загиблих поляків за весь час протистояння близько 100 тис. осіб. На противагу їхнім підрахункам існує радянська оцінка — до 20 тисяч, а також оцінка польських партизанів — до 15 тис. осіб. Також цими цифрами досить часто маніпулюють польські політики, зараховуючи до жертв українців, убитих поляками, а також тих поляків, які були змушені тікати з Волині. Завдяки цьому іноді озвучують цифри до 200 або й 500 тисяч осіб. Предметом маніпуляцій також досить часто стає визначення поляками подій Волинської трагедії як «геноциду» польського народу. Водночас дії поляків щодо українських цивільних називаються «відплатою» або «превентивними акціями».

За підрахунками українських істориків, кількість вбитих на Волині українців становить близько 120 тисяч осіб. При цьому деякі з них, зокрема Степан Марчук, не звинувачують у цьому виключно польські загони. Ця цифра відбиває загальну кількість загиблих серед цивільних на Волині, при цьому досить складно визначити, хто з них постраждав від рук поляків, а кого вбили німці.

Акт примирення у 2006 році

Попри велику кількість суперечок і непорозумінь між сучасними поляками та українцями, з часом їм вдалося досягти відносного порозуміння щодо подій Волинської трагедії. Так, у 2006 році в польському селищі Павлокома було встановлено меморіал загиблим українцям. Трагедія тут сталася на початку березня 1945 року, коли польська армія знищила мирних жителів цього селища — етнічних українців. Встановлення меморіалу свідчило про визнання поляками своєї провини в трагедії.

Цій події передували визнання Польщею незалежності України в 1991 році та підписання в 1993 році угоди про військову співпрацю. Польща була першою країною, яка документально підтвердила визнання незалежності українського народу та створення окремої незалежної держави. В 1997 році президентами обох країн було зроблено спільну заяву про порозуміння та вшанування жертв збройних конфліктів. Подальші роки також супроводжувались офіційними відкриттями пам’яток і цвинтарів, переважно на українській території. Зокрема, це польський військовий цвинтар Биківня та могили польським військовим на Личаківському кладовищі. Також наразі тривають переговори щодо надання полякам права проводити ексгумаційні роботи на території Волині для ідентифікації та перепоховання загиблих співвітчизників.

Інформацію про примирення та співпрацю країн у різних галузях можна знайти не лише на українських ресурсах, а й на польських, зокрема на офіційних державних сайтах.

Також слід відзначити велику допомогу польської держави та народу українським біженцям, які були вимушені покинути свої домівки після початку повномасштабного вторгнення РФ 24 лютого 2024 року. Польський уряд запустив низку програм, спрямованих на забезпечення житлом, фінансовою допомогою і різними соціальними гарантіями українців. На сьогодні багато сервісів, якими щодня користуються поляки, доступні не лише польською та англійською, а й українською мовами.

Фільми та книги

Про Волинську трагедію було створено низку художніх і документальних творів як українською, так і польською сторонами. Дізнатися більше про ті події можна з мінісеріалів «Століття Якова» та «Чорна смуга», а також документального фільму «Лукаве людобуйство» українського виробництва.

Також у 2016 році вийшов польський військово-драматичний фільм «Волинь. Про любов у нелюдські часи». Попри те, що фільм вважається художнім, деякі українські історики та митці оцінили його вкрай негативно через яскраво виражені антиукраїнські настрої.

Вшанування пам’яті

11 липня у Польщі вшановують пам’ять жертв Волинської трагедії. Цей день відзначається на державному рівні та має велике значення для поляків. У 2023 році президенти двох країн Володимир Зеленський та Анджей Дуда зустрілись у Луцьку для спільного вшанування жертв трагедії на Волині.

У селі Мала Березовиця на Тернопільщині було встановлено хрест та дві гранітні таблиці з викарбуваним на них списком поляків, що загинули під час подій на Волині. Меморіал було відкрито у 2007 році у пам’ять про 130 мирних мешканців, яких було вбито тут 1944 року.

Також пам’ятний хрест загиблим полякам встановлено в селі Селець Волинської області, поблизу кордону з Польщею.