Симон Петлюра

Основна інформація про Симона Петлюру

Біографія

Симон Петлюра був сильною і неординарною особистістю. Все своє життя він присвятив боротьбі за становлення та незалежність української держави.

Дитинство

Симон Васильович Петлюра народився 10 (22) травня 1879 року у Полтаві, у багатодітній сім'ї. Його батько був приватним візником, а мати походила зі стародавнього роду козаків Марченків.

У Симона було 8 братів і сестер, сам він був третім сином у родині. Сім’я була дуже релігійною, тож усі діти отримали відповідне виховання.

Освіта

Дитинство Симона минуло в Полтаві, там же він здобув початкову освіту в церковнопарафіяльній школі.

У 1895 році Петлюра почав навчатися у духовній семінарії Полтави, звідки його у 1901 році виключили за те, що він без дозволу керівництва запросив до навчального закладу відомого українського композитора Миколу Лисенка, виголосив промову на його честь і організував виступ хору, який виконав заборонену царською цензурою кантату композитора «Б'ють пороги».

У 1900 році Симон Петлюра познайомився з харківським адвокатом Миколою Міхновським, перейнявся ідеями революції та долучився до лав Революційної української партії, або РУП. Наступного року Симон поїхав на Всеукраїнський студентський з'їзд як представник Полтавської духовної семінарії, попри те, що він там уже не вчився.

У 1902 році Симон почав працювати журналістом у «Літературно-науковому віснику» — журналі, що випускався у Львові (Австро-Угорщина), а головним редактором видання був М.С. Грушевський. Першу свою статтю Петлюра присвятив стану народної освіти на Полтавщині.

У 1902 році Симон Петлюра став активним учасником протесту учнів семінарії, які виступали за скасування системи шпигунства, звільнення наглядачів та введення до навчальної програми українознавчих предметів. Незабаром ці ж активісти стали учасниками селянських виступів 1902 року. Був оголошений розшук «заколотників», тож Петлюра був змушений рятуватися від арешту і разом зі своїм другом та однодумцем Прокопом Понятенком виїхав на Кубань.

Кубань

На Кубані Симон Петлюра осів у Катеринодарі (нині Краснодар), де спочатку вчителював, а в 1903 році почав працювати в археографічній експедиції відомого науковця, члена-кореспондента РАН Федора Щербини, де допомагав упорядковувати та систематизувати архів Кубанського війська козацького. У той період він написав свою першу наукову статтю «Про мову народних шкіл Кубанської області».

На Кубані Симон почав активно співпрацювати з пресою. Він писав для «Літературно-наукового вісника» та «Записок Наукового товариства імені Шевченка», а також для РУПівських видань «Праця», «Добра новина» та місячника «Гасло».

Під час перебування на Кубані Симон Петлюра став організатором Чорноморської вільної громади (місцевого осередку РУП) та облаштував у своєму помешканні друкарню для виготовлення антиурядових листівок. Через свою активну революційну діяльність у грудні 1903 року він потрапив до Катеринодарської в'язниці. У березні наступного року Петлюра був випущений під заставу, яку внесли його друзі та батько.

Повернення в Україну

Восени 1904 року Симон Петлюра під ім'ям Святослав Таргоній нелегально перетнув кордон, повернувся на батьківщину та оселився у Львові. У грудні того ж року він відвідав конференцію Закордонного комітету РУП проти РСДРП. Під час перебування у Львові Петлюра редагував журнали РУП «Праця» та «Селянин», працював у виданнях «Воля» та «Літературно-науковий вісник», встановив зв’язок із М. Грушевським та І. Франком. Також тут він навчався у Підпільному українському університеті, де викладали представники української інтелігенції Галичини.

У листопаді 1905 року Російська імперія проголосила політичну амністію, що дозволило Симону Петлюрі повернутися додому. Після повернення він почав працювати у першій щоденній українській газеті «Громадська думка».

У Києві Петлюра продовжував активно займатися політичною діяльністю та взяв участь у ІІ з'їзді РУП. Після утворення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) він став одним із її очільників.

У серпні 1906 року Петлюра виїхав до Петербурга. Там він збирався працювати редактором головного партійного видання — місячника «Вільна Україна». Однак видання невдовзі закрили, і Симон Петлюра повернувся до Києва, де за рекомендацією М. Грушевського був призначений секретарем щоденної газети «Рада», а згодом став співредактором соціал-демократичного журналу «Слово».

Життя в Росії

Важливу роль у формуванні поглядів Симона Петлюри на визвольний рух відіграли петербурзький та московський періоди його життя.

У 1908–1910 рр. Петлюра мешкав у Петербурзі, де працював у журналах «Мир» та «Освіта». Під час перебування у Петербурзі Петлюра був активним учасником українського руху. Він відзначився тим, що виступив на заході, присвяченому 50-м роковинам смерті Тараса Григоровича Шевченка, а також поклав вінок із синьо-жовтою стрічкою та написом українською мовою на могилу свого друга, відомого авіатора Левка Мацієвича, під час його поховання.

У 1911 році Симон Петлюра переїхав до Москви, де на нього чекала наречена, і влаштувався на посаду бухгалтера у страховому товаристві «Росія». На гроші, зібрані українськими громадами, він розпочав видавництво журналу «Українське Життя» (1912–1914) та поступово став відомим громадським діячем.

Військова та політична діяльність

Радикальні зміни у житті України та її народу Симон Петлюра передбачив ще 1914 року у своїй статті «Про практичні завдання українства».

У 1916 році Петлюра вступив до Союзу земств і міст, що займався організацією постачання армії. На цій роботі йому довелося багато спілкуватися з армійцями, завдяки чому він здобув популярність серед військових. Авторитет серед солдатів та активна громадська робота Петлюри висунули його у керівництво українським рухом в армії.

Йому довірили посаду Уповноваженого Головного Всеросійського земського з'їзду, також він очолював Контрольну Колегію земського з'їзду на Західному фронті. Через свою діяльність Петлюра перебрався до Мінська, оскільки там розташовувався штаб Західного фронту.

Перша війна радянської Росії проти України (1917–1918 рр.)

У 1917 році за ініціативою Симона Петлюри було проведено український з'їзд фронту в Мінську. Там його було призначено Головою української фронтової ради, яка й делегувала його на I Всеукраїнський військовий з'їзд. За рішенням учасників цього з'їзду Симон Петлюра очолив Український Генеральний Військовий Комітет, а трохи пізніше він був призначений Генеральним секретарем військових справ Генерального Секретаріату Української Центральної Ради.

Петлюра обстоював думку, що велике військо є необхідним елементом сильної держави, тому виступав за українізацію армії та докладав максимум зусиль для пришвидшення цього процесу.

Після більшовицького перевороту та утворення УНР Симон Петлюра організував сердюцькі частини та керував роззброєнням підрозділів, прихильних до більшовиків. На чолі Гайдамацького кошу Слобідської України (ГКСУ) боровся з учасниками січневого повстання проти Центральної Ради, а також брав участь у штурмі заводу «Арсенал» і боях за Київ.

Антигетьманське повстання (1918 р.)

Соціал-демократ Симон Петлюра, який боровся за незалежність України, був категорично проти ідей та діяльності консерватора Павла Скоропадського, який не бачив Україну самостійною і обстоював її об’єднання з Росією на федеративних засадах. Саме тому практично одразу після зміни влади Петлюра замислив повалення гетьманства.

Він зумів створити широку мережу радикального підпілля та налагодити його чітку діяльність, проявивши себе талановитим організатором.

У ніч з 13 на 14 листопада 1918 року в Києві відбулася таємна нарада представників УСДРП, УПСР та УПСС, в результаті якої було створено Тимчасовий повстанський уряд — Директорію, до складу якої увійшли С. Петлюра, В. Винниченко, Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко.

15 листопада 1918 року Симон Петлюра як Головний Отаман Військ УНР видав Універсал до українського народу, в якому закликав боротися за волю України.

Війська Директорії, що дислокувалися в Білій Церкві, виступили на Київ. 18 листопада відбулося військове зіткнення під Мотовилівкою, у результаті якого гетьманські частини були розсіяні. 20 листопада війська Директорії оточили Київ, а 14 грудня військові частини, очолювані Є. Коновальцем, увійшли до столиці. Павло Скоропадський залишив місто, а його Рада Міністрів склала свої повноваження та передала владу Директорії.

Друга війна радянської Росії проти УНР (1919–1921 рр.)

Симон Петлюра рішуче вимагав оголошення війни радянській Росії, але через протидію Винниченка війна була оголошена лише 16 січня, коли радянські війська вже взяли Харків, Чернігів та підійшли до Полтави. 9 травня 1919 року він був обраний головою Директорії та очолив українське військо.

11 серпня 1919 року Петлюра наказав розпочати наступ, метою якого було звільнення від більшовиків Правобережної України. Кінцевими пунктами наступу були Київ та Одеса. На Київському напрямку українські війська досягли значних успіхів, змусивши радянську армію відступити від Києва. На 31 серпня було заплановано урочистий військовий парад на честь визволення Києва, однак вранці 31 серпня через ланцюговий міст з лівого берега Дніпра до міста увірвалася білогвардійська кавалерія.

Тиф та недостатня забезпеченість української армії ускладнювали ситуацію, тож восени в її лавах виникли внутрішні суперечки. В результаті, командування УГА самочинно підписало з командуванням Збройних сил Півдня Росії сепаратний Зятківський договір. Ситуація ще більш ускладнилася, коли відразу після підписання цього договору війська генерала Денікіна розпочали наступ на позиції військ УНР та змусили їх відступити.

5 грудня Головний отаман Симон Петлюра віддав наказ про початок Зимового походу під проводом генерала Михайла Омеляновича-Павленка, під час якого українська армія провела понад 50 успішних боїв. Головним завданням Зимового походу були партизанські дії у ворожому запіллі, а метою — збереження української державності на території України.

6 грудня 1919 року Симон Петлюра виїхав до Варшави, плануючи організувати з Польщею військово-політичний союз проти більшовицької Росії. В результаті, український та польський уряди в квітні 1920 року підписали Варшавський договір, за умовами якого Польща зобов’язувалася визнати незалежність УНР і надати їй військову допомогу. Натомість Петлюра погодився визнати, що українсько-польський кордон має проходити по річці Збруч і далі по Прип’яті до її гирла.

Після підписання Варшавського договору 25 квітня 1920 року розпочався наступ на Наддніпрянську Україну. 7 травня був захоплений Київ, але 5 червня радянські війська перейшли у контрнаступ і прорвали лінію фронту, внаслідок чого український уряд був змушений залишити Київ і переїхати до Вінниці. На початку грудня 1920 року український уряд втратив усе: територію, яку зайняли радянські війська, та армію, що наприкінці листопада після переходу Збручу була інтернована.

У січні 1921 року Петлюра організував нараду начальників Армії УНР у польському місті Тарнів, де було сплановано загальне антибільшовицьке повстання в Україні. У жовтні того ж року Українська повстанська армія під керівництвом відомого отамана Юрія Тютюнника вирушила у Другий зимовий похід. Цей похід не приніс очікуваних результатів і став завершальним етапом Української революції.

Чи брав Петлюра участь у єврейських погромах?

Російська пропаганда активно звинувачувала Симона Петлюру у кривавих єврейських погромах. Насправді Петлюра всіляко протидіяв цим жахливим злочинам. Про це свідчив один із лідерів сіоністів Володимир Жаботинський, який публічно спростував усі обвинувачення в антисемітизмі та погромах, висунуті проти Петлюри та УНР.

Історичні факти: 27 травня 1919 року Директорія УНР ухвалила закон про утворення Надзвичайної комісії для розслідування єврейських погромів, а 26 серпня того ж року Симон Петлюра видав наказ, згідно з яким винуватці мали передаватися до військових трибуналів. Найгучнішою стала справа отамана Семесенка, який у лютому 1919 року організував єврейський погром у Проскурові. Симон Петлюра особисто розпорядився стратити винуватця цієї трагедії. Також за вироками військово-польових судів було страчено кілька десятків інших організаторів та учасників єврейських погромів.

Сім’я

У 1908 році в Москві, на зустрічі українського земляцтва, Петлюра познайомився з молодою студенткою Ольгою Бельською. У Симона та Ольги виявилося багато спільного, у них зав’язалися стосунки, тож Петлюра намагався якнайчастіше бувати у Москві. У 1910 році пара почала жити разом у цивільному шлюбі, а через 5 років Ольга та Симон повінчалися.

У 1911 Ольга зрозуміла, що чекає на дитину. Народжувати вона поїхала до Києва, а після пологів повернулася у Москву, до Симона. З того часу і до загибелі Петлюри пара більше не розлучалася.

Леся Петлюра — єдина дитина Симона та Ольги — успадкувала літературний талант батька та стала поетесою. Життя її було коротким: у 1941 році у віці 30 років вона померла від туберкульозу в окупованому фашистами Парижі. Дітей у Лесі не було. Сестра і племінники Симона, що залишилися в Україні, були репресовані та розстріляні у 1937 році, реабілітовані в 1989 році.

Еміграція

Починаючи з листопада 1920 року, Симон Петлюра перебував у Польщі (Тарнів, Ченстохова, Варшава), звідки й керував роботою уряду УНР.

У 1923 році уряд радянської України звернувся до польської влади з вимогою видати Симона Петлюру як ворога трудящих, тому він змушений був переїхати спочатку до Угорщини, потім — до Австрії, Швейцарії, а наступного року дістався Франції, де оселився у Парижі разом із дружиною та дочкою. Тут Петлюра активно займався публіцистичною діяльністю та написав багато статей на теми громадсько-політичного та культурного життя, національного визволення України, роздуми про українську революцію та ін. Чимало його матеріалів було опубліковано в часописі «Тризуб».

У Парижі Симон Петлюра продовжував виконувати обов’язки голови Директорії УНР і Головного отамана УНР, викликаючи занепокоєння радянської влади.

10 травня 1926 року Симон Петлюра святкував у ресторані свій день народження в колі друзів. Там був присутній Нестор Махно, з яким було кілька знайомих. Невдовзі чоловік, з яким він гаряче сперечався, невдоволено підвівся і вийшов. Виявилося, що то був анархіст Самуїл Шварцбард, якого Махно ледве вмовив не вбивати Петлюру. Таким чином Махно віддячив Симону, який у 1923 році під час перебування у Польщі врятував його від розправи петлюрівських офіцерів, які вважали, що він перешкоджає боротьбі за створення самостійної України.

Однак незабаром Шварцбард усе ж таки здійснив свій намір.

Вбивство Симона Петлюри

25 травня 1926 року Симон Петлюра був убитий Самуїлом Шварцбардом. Вбивця підстеріг його на розі бульвару Сен-Мішель та вулиці Расін о другій годині дня, коли Петлюра зупинився біля книгарні роздивитися книжки. Шварцбард випустив у свою жертву 7 куль. Його схопили на місці злочину, а важкопораненого Петлюру доправили до лікарні, де лікарі намагалися врятувати йому життя, але всі їхні старання виявилися марними.

Потім відбувся гучний судовий процес, на якому Шварцбард пояснив свої дії актом помсти за погроми, що забрали життя його рідних і близьких. Але більшість дослідників вважають, що вбивця був агентом НКВС, а помста була лише приводом. Працівник КДБ Петро Дєрябін, який у 1954 році перейшов на бік американців, стверджував, що знищення Петлюри було операцією радянських спецслужб.

Головною метою цього вбивства було не стільки фізичне знищення Петлюри, як спаплюження пам’яті про нього, дискредитація його як політичного лідера та очільника українського визвольного руху. А завдяки судовому процесу над Шварцбардом ім’я Петлюри досить довго асоціювалося з жахливими єврейськими погромами.

Поховали Головного отамана 30 травня 1926 року на паризькому цвинтарі «Монпарнас». На його похорон прибули лідери УНР в еміграції та представник польського лідера Юзефа Пілсудського — військовий аташе Францішек Клеберг. Промов на цвинтарі не виголошували, лише заспівали «Заповіт».

Цікаві факти про Симона Петлюру

1. Існує легенда, що справжнє ім'я Петлюри — Семен. Нібито у юності він захоплювався революціонером Симоном Боліваром, тому й вирішив запозичити його ім'я. Однак численні дослідження свідчать, що Симоном його назвали батьки при народженні.
2. У ранні роки Симон Петлюра захоплювався мистецтвом та навіть демонстрував неабиякі успіхи. Він займався музикою, мав надзвичайно чистий і дзвінкий голос, а також грав у театральних виставах.
3. Саме Симон Петлюра зробив твір українського композитора Миколи Лисенка «Щедрик» відомим на весь світ. У 1919 році він доручив диригенту Олександру Кошицю створити хор та поїхати з ним у світове турне з метою популяризації української культури.
4. Великий вплив на формування поглядів Симона Петлюри мав «Кобзар» Тараса Шевченка, який він перечитував багато разів. Також революціонер захоплювався творами Івана Котляревського та Івана Франка, а також любив читати історичну літературу.
5. У Симона Петлюри було 8 сестер і братів, двоє з яких померли ще маленькими. Старший брат Федір, який був членом Української революційної партії, загинув за нез’ясованих обставин у 1907 році. Молодший брат Олександр був військовим, після Другої світової війни оселився в Канаді. Старша сестра Єфросинія в 1918 році постриглася в монашки й померла в монастирі. Сестра Тетяна померла за нез’ясованих обставин. Сестри Феодосія та Марина були заарештовані НКВД у 1937 році за звинуваченням у «поширенні петлюрівщини» та розстріляні. Племінник Симона Петлюри Степан Скрипник (Мстислав) став першим Патріархом Київським і всієї України.
6. Майже 20 років Симон Петлюра займався художньою критикою. Працюючи журналістом і редактором, він писав огляди літературних і музичних творів та рецензії на театральні вистави. Серед його статей: «До ювілею Заньковецької», «Пам'яті Івана Тобілевича (Карпенка-Карого)» тощо.
7. Симон Петлюра ніколи не писав про себе — жодних спогадів чи записок, тому подробиці його особистого життя досі залишаються таємницею.
8. Свої журналістські матеріали Симон Петлюра часто публікував під псевдонімами. Також він використовував вигадані імена для переїзду в інші міста чи з міркувань безпеки. Серед його псевдонімів: С. Тагон, Семен Могила, Торнтон, Симон Ряст, Зілот, Полтавченко, В. Салевський та ін.
9. Вбивця Симона Петлюри Самуїл Шварцбард не поніс жодного покарання. Більшовицька адміністрація залучила всі наявні важелі впливу, зокрема й підкуп, щоб суд присяжних повірив у те, що Петлюра був антисемітом і злочинцем, в результаті чого Шварцбарда відпустили.
10. Радянська пропаганда намагалася демонізувати Симона Петлюру. Введенням у вжиток терміну «петлюрівці» російські шовіністи намагалися знецінити український національно-визвольний рух.

Вшанування пам'яті

Образ Головного отамана УНР Симона Петлюри став справжнім символом боротьби за волю й незалежність України. Український народ пам’ятає свого героя та шанує його пам’ять.

У травні 2005 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ про увічнення пам'яті Симона Петлюри.

На честь Петлюри названо вулиці в Білій Церкві, Броварах, Вінниці, Дніпрі, Житомирі, Івано-Франківську, Кам'янець-Подільському, Києві, Львові, Полтаві, Рівному, Стриї, Тернополі, Шепетівці та ін.

Барельєфи та пам’ятники Симону Петлюрі встановлено в Рівному (2001 р.), Вінниці (2017 р.), Тернополі (2018 р.), Києві та Хмельницькому (2019 р.).

22 травня 2019 року в Києві було відкрито мурал із зображенням Симона Петлюри, намальований на будинку №18 на вулиці Софії Галечко.

28 лютого 2018 року Кабінет Міністрів України заснував академічну стипендію для студентів державних ВНЗ, які здобувають вищу освіту за спеціальностями «Публічне управління та адміністрування» та «Державна безпека».

Життю Симона Петлюри присвячено цікаві кінематографічні роботи, зокрема «Таємний щоденник Симона Петлюри», «Таємниці Великих Українців. Симон Петлюра» та ін.

Видатного українця знають і шанують не лише в Україні. В Парижі, де він провів свої останні роки, працюють музей Симона Петлюри та українська бібліотека, названа на його честь.