Дмитро Коцюбайло (Да Вінчі)

Дмитро Іванович Коцюбайло (псевдо — Да Вінчі) народився 1 листопада 1995 р., загинув 7 березня 2023 р. Був першим добровольцем російсько-української війни, який отримав звання Героя України (2021 р.).

Став справжньою військовою легендою завдяки своїй мужності, відвазі, чесності й гострому розуму. Завжди вважав, що без детального плану та продуманої стратегії не можна досягти успіхів у війні.

Да Вінчі одним із перших почав застосовувати дрони для розвідки й виконувати з їхньою допомогою найскладніші бойові завдання. Молодий хлопець, який у 18 років пішов на війну, щоб боронити свою країну, завжди казав:

«За свою свободу треба боротися. Якщо не хочеш бути в ярмі чи стати рабом, то треба боротися».

Цьому життєвому кредо він був вірним до кінця. Дмитро Коцюбайло боровся до останнього подиху, загинувши на полі бою.

Біографія

Народився Дмитро Іванович Коцюбайло 1 листопада 1995 року у селі Задністрянське, нині Бурштинської громади Івано-Франківського району Івано-Франківської області України. З дитинства він мав здібності до малювання, які активно розвивав і мріяв стати професійним художником. Але любов до батьківщини змусила його швидко подорослішати та кардинально змінити своє життя.

Класна керівниця Дмитра розповідала, що хлопчик постійно брав участь у різноманітних мистецьких конкурсах. І на кожному з них він виборював призові місця. На жаль, багато його робіт втрачено, адже їх не повертали після конкурсів. Загалом збереглось близько десятка робіт, які зараз зібрано в гімназійному музеї.

Крім того, Дмитро був справжнім шанувальником старовини, збирав різні побутові речі, створивши невеличкий музей у будинку своєї бабусі. У його колекції були старовинний годинник, посуд та електроприлади.

Хлопець захоплювався історією, особливо його цікавило життя прадіда, який був воїном Української повстанської армії, та постать головнокомандувача УПА Романа Шухевича. У дванадцятирічному віці Дмитро викопав та облаштував криївку, як за часів УПА. Про це розповів його друг і бойовий побратим Микола Шафалюк на псевдо Бугай:

«Коли я був у нього в гостях у Бовшеві, Дмитро показував мені криївку, як у воїнів УПА, яку викопав і обладнав сам, коли йому було 12 чи 13 років».

Захоплень у маленького хлопця було досить багато. Окрім малювання, він займався тенісом, плаванням, сплавлявся річками на байдарках, грав у футбол, захоплювався лозоплетінням.

Дмитро Коцюбайло виріс у великій родині, разом із сестрами Мар'яною, Ангеліною, Олександрою, Каріною та братом Іваном. З усіма ними він умів знаходити спільну мову, любив гаяти з ними час, піклувався про них і захищав.

Сестра Каріна, молодша від Дмитра на 9 років, згадує, що брат завжди опікувався ними, ніколи не скаржився та із задоволенням сидів із меншими дітьми. Саме під його впливом Каріна мріяла вступити до лав Державної прикордонної служби. Брат підтримував її у цьому прагненні. Вона постійно чула від нього:

«Я тобі допоможу всім, чим зможу. Роби».

А старша сестра Мар’яна згадує, що Дмитро був дбайливим і чуйним хрещеним батьком для її доньки. І загалом він був душею та надійною опорою усієї родини.

Закінчивши Бовшівську загальноосвітню школу, він вступив до професійного будівельного ліцею в Івано-Франківську, де три роки навчався на художника.

Російсько-українська війна

Після побиття студентів на Майдані Незалежності в Києві 30 листопада 2013 року обурений і запальний 18-річний Дмитро Коцюбайло виїхав до столиці, щоб підтримати протестувальників. Хлопець брав активну участь у Революції Гідності, а з початком російсько-української війни приєднався до Добровольчого українського корпусу «Правий сектор», взявши собі псевдо Да Вінчі, пов’язане з його любов’ю до малювання.

У 2014 році Дмитро став командиром взводу. Того ж року в селі Піски Донецької області під час виконання бойового завдання він зазнав поранень — один уламок від снаряда потрапив в обличчя, розірвавши губу, а інший зламав ключицю і кілька ребер.

Дмитро перебував на лікуванні у шпиталі ім. Мечникова в Дніпрі. Він мав пройти тривалий курс реабілітації після операції, але вже менш ніж за три місяці повернувся на фронт до своїх побратимів.

У січні 2016 року Дмитро став командиром першої окремої штурмової роти ДУК «Правий сектор», яка отримала назву «Вовки Да Вінчі». У підпорядкуванні 21-річного молодшого лейтенанта Коцюбайла опинилося більше сотні досвідчених бійців, серед яких були й офіцери, які вивчали військову справу.

І хоч, за словами друга і побратима Дмитра Миколи Шафалюка «Тодішній комбат був дуже проти, казав, що він ще малий», Да Вінчі з честю впорався з цим викликом і став одним з найефективніших і найавторитетніших командирів Антитерористичної операції та Операції Об’єднаних сил у 2014–2022 рр.

Під час проведення АТО/ООС Да Вінчі брав участь у визволенні та захисті таких населених пунктів на сході України, як Авдіївка, Піски, Карлівка, Степанівка, Савур-Могила, Старогнатівка.

Повномасштабне вторгнення застало «Вовків Да Вінчі» на Донбасі, згодом вони воювали на різних ділянках фронту, виконуючи бойові завдання у найбільш гарячих точках.

Вовки Да Вінчі

Цей бойовий підрозділ розпочав свою історію 20 січня 2014 року. Тоді це була перша штурмова рота, яка входила до складу п'ятого батальйону Добровольчого українського корпусу «Правий сектор».

Хлопці виконували бойові завдання на сході України. У 2022 році доукомплектована рота перейшла у підпорядкування 67-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. З того часу вона перетворилась на 1-й механізований батальйон «Вовки Да Вінчі».

Після загибелі командира у 2023 році підрозділ отримав назву 1-й окремий батальйон «Вовки Да Вінчі» імені Дмитра Коцюбайла. З 2023 року «вовками» командує майор Юрій Капустяк.

Структура батальйону:

• перша штурмова рота;
• штурмова рота «Гонор»;
• третя штурмова рота;
• рота розвідки «Дике поле»;
• танкова рота;
• артилерійська група;
• медична служба «Ульф».

Керуючи штурмовим підрозділом, Дмитро Коцюбайло дуже серйозно ставився до підбору особового складу. Він відбирав виключно високомотивованих бійців, справжніх патріотів, яким не потрібно було пояснювати, за що Україна воює на Донбасі. Як командир і бойовий побратим Да Вінчі мав беззаперечний авторитет і повагу серед «вовків». Він завжди намагався чітко й доступно доносити інформацію, перевіряв, чи всі зрозуміли завдання.

Як говорив сам Да Вінчі:

«Кожен розрахунок я вирощую як квіточку».

Він завжди сам їздив на позиції, допомагав їх облаштовувати, вибирав оптимальне місце для встановлення артилерії. В результаті, його бійці справлялись зі встановленням артилерійського обладнання набагато швидше, ніж представники регулярної армії. У штурмовій роті під командуванням Да Вінчі процвітав дух здорової конкуренції, що давало хороші бойові результати.

Також саме «Вовки Да Вінчі» одними з перших в українській армії почали активно застосовувати на полі бою дрони, які допомагали координувати й значно підвищувати точність артилерійських ударів.

Дмитро максимально ефективно використовував у бою наявну зброю, хоча здебільшого й робив це інтуїтивно, оскільки не мав спеціальної освіти. Крім того, всі побратими відзначали організаторський талант Дмитра та його високі людські якості.

Так, Да Вінчі підтримував у роті дух справжнього бойового братерства, заснований на взаємоповазі, патріотизмі й суворій дисципліні. За найменшої нагоди він організовував для своїх підлеглих безалкогольні свята та обіди, на яких у неформальній обстановці військові не тільки відпочивали, а й займалися самоосвітою та більше дізнавались один про одного.

Роту Коцюбайла високо цінував і ставив за приклад нинішній головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний, який часто приїжджав на базу до «вовків». Друг Бугай згадував, що під час перших своїх відвідин бази генерал був щиро захоплений тим, як юному командиру, який не мав військової освіти, вдалося згуртувати бійців, організувати їхні побут, навчання та дозвілля і, як результат, бездоганну взаємодію на полі бою та успішне виконання поставлених задач.

Звання Героя України

Штурмова рота, яку очолював Да Вінчі, була добре відома як серед добровольців, так і в регулярній армії. На її рахунку було багато успішно проведених військових операцій різного масштабу. Це не могло залишитись непоміченим і вищим військовим керівництвом держави.

30 листопада 2021 року Президент України Володимир Олександрович Зеленський у стінах Верховної Ради в Києві урочисто нагородив Дмитра Коцюбайла орденом «Золота зірка», присвоївши йому звання Героя України.

Цю відзнаку Да Вінчі отримав за особисту мужність, виявлену під час захисту суверенітету та цілісності України. Це стало справжньою історичною подією, адже Дмитро Коцюбайло — перший доброволець, який отримав цю найвищу державну нагороду за життя.

Під час повномасштабного вторгнення

На початок повномасштабного вторгнення російських військ на територію України підрозділи «Вовків Да Вінчі» перебували у Новогродівці та Авдіївці Донецької області. Про їхні бази росіяни знали, тому Дмитро Коцюбайло відразу ж почав відводити хлопців на інші позиції. Для нього життя бійців було пріоритетом, тому в роті була чи не найменша кількість поранених і загиблих.

У лютому 2022 року рота, якою командував Да Вінчі, брала участь у боях біля міста Щастя Луганської області. Далі її передислоковували на різні напрямки, де бойовий досвід добровольців дозволяв досягати поставлених командуванням задач. «Вовки Да Вінчі» воювали на території Гуляйполя, на Чернігівщині та Херсонщині, а також поблизу Кривого Рогу, де ворог встиг досягти значних результатів. Там вони вміло скористалися розвідувальними дронами, щоб успішно виявити і знищити техніку росіян. Як згадував сам Да Вінчі: «Приїхали, підняли дрон, побачили до фіга техніки, знищили її».

Під час повномасштабного вторгнення Дмитро не переставав піклуватися про своїх побратимів, навіть загиблих. Показовим є випадок, коли влітку 2022 року, під час одного з вуличних боїв у Бахмуті із загонами вагнерівців загинув побратим Да Вінчі. Повертатися за ним було дуже ризиковано, однак Дмитро не міг залишити тіло воїна на поталу ворогу. Він розробив цілу військову операцію з повернення загиблого та зміг вийти з тієї успішної вилазки неушкодженим.

Далі «Вовки Да Вінчі» брали активну участь у деокупації Харківської області, згодом знову зразково проявили себе на Луганському та Донецькому напрямках.

Військове звання

17 березня 2016 року Да Вінчі був призначений командиром першої окремої штурмової роти «Вовки Да Вінчі» ДУК «Правий сектор», який тоді ще не підпорядковувався Збройним силам України.

Відтоді Дмитро Коцюбайло почав досить тісно спілкуватися з Валерієм Федоровичем Залужним. Дмитро завжди прислухався до порад генерала, поважав його думку та бойовий досвід. Залужний зі свого боку добре ставився до добровольців, відстоював їхні інтереси і був ніби сполучною ланкою між ними та ЗСУ.

У 2022 році, під час повномасштабного вторгнення армії Російської Федерації на територію України, всі добровольчі підрозділи, зокрема й «Вовки Да Вінчі», офіційно увійшли до складу Збройних сил України на чолі з головнокомандувачем В.Ф. Залужним. Тоді Дмитро Коцюбайло, який отримав звання молодшого лейтенанта, так казав про генерала: «Він виважений, холоднокровний, це та людина, яка приведе нас до перемоги».

Посмертно Дмитро Коцюбайло отримав військове звання лейтенанта.

Особисте життя

Дмитро Коцюбайло мав наречену — Аліну Михайлову. Дівчина за освітою політолог, навчалась у КНУ ім. Шевченка. Брала активну участь у Революції Гідності, волонтерила у благодійному фонді «Армія SOS», під час АТО була парамедикинею батальйону «Госпітальєри».

У 2017 році, потрапивши до Авдіївки, дівчина вирішила організувати медичний пункт для надання першої допомоги бійцям «Вовків Да Вінчі». Згодом вона створила й до 2019 року очолювала медичну службу підрозділу «Ульф». За таких обставин Аліна і познайомилась із Дмитром Коцюбайлом. Дівчина згадує, що їхнє перше побачення минуло під активними обстрілами з російських танків.

Попри романтичні почуття, молоді люди завжди на перше місце ставили служіння Україні: Да Вінчі був відданий своїй справі й підрозділу, тому весь час перебував з бійцями, а Аліна виконувала свої медичні й громадянські обов’язки як депутатка Київської міської ради (з 2020 року) та в усьому підтримувала коханого. За 6 років стосунків закохані лише один раз змогли зустріти Новий рік у Києві, а не на передовій.

Смерть Да Вінчі

У березні 2023 року рота «Вовки Да Вінчі» воювала на Бахмутському напрямку. Дмитро був переконаний, що українська армія мала всі шанси перемогти тут ворога і почати звільняти інші території. В одному з останніх своїх інтерв'ю він сказав: «Тут це так, проміжне».

Трагедія сталася 7 березня, коли Дмитро разом із побратимами виїхав на бойове завдання біля Бахмута. Вилазку було заплановано на 5-ту ранку, коли російська армія зазвичай починала обстріли. Але того дня вони почалися пізніше, що й порушило плани українських військових. Після початку масованого обстрілу Да Вінчі наказав своїм бійцям бігти в укриття. Сам же стояв біля входу, щоб упевнитись, що всі його бійці всередині. Він робив так завжди, першим ніколи не заходив.

Коли він вже збирався спускатись в укриття, поряд із ним розірвалась мінометна міна. Про це повідомив капітан Юрій Капустяк, друг і побратим Дмитра, який у той момент був поруч із ним. Уламки міни потрапили Дмитру в шию, що призвело до розриву трахеї. Усе, що встиг сказати Да Вінчі: «Я — трьохсотий».

Побратими відразу ж почали надавати своєму командиру першу медичну допомогу, проте поранення було надто важким. Далі все розвивалось дуже стрімко. Юрій Капустяк повідомив рацією медиків про поранення Дмитра і якнайшвидше доправив його на місце, де базувалась команда медичної евакуації.

Непритомного Да Вінчі перенесли на ношах до машини «швидкої допомоги». Там його намагалась реанімувати Аліна Михайлова разом з іншими парамедиками. На «швидкій» Дмитра Коцюбайла доправили до лікарні міста Краматорськ, де лікарі ще протягом 40 хвилин робили все для його порятунку. Але, на жаль, усі зусилля були марними.

Аліна Михайлова, яка весь цей час перебувала під дверима операційної, так згадує про цю трагічну подію:

«Нарешті один із лікарів вийшов, подивився на мене так, що я все зрозуміла. Я сказала йому: «Ні, не кажи цього».

Урочисте прощання з Дмитром Івановичем Коцюбайлом спочатку відбулося 9 березня 2023 року в його рідному селі Бовшеві на Прикарпатті, а 10 березня — на Майдані Незалежності в Києві.

Панахиду за загиблим героєм було організовано в Михайлівському Золотоверхому соборі. Провести в останню путь Да Вінчі прийшли тисячі людей — родичі, друзі, побратими, представники влади, громадських організацій, журналісти, волонтери та прості містяни.

Попрощатися з мужнім воїном і відданим сином України прийшли Президент Володимир Зеленський, головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний, який ставився до Дмитра як до сина, тодішній міністр оборони Олексій Резніков, начальник Головного управління розвідки Кирило Буданов, начальник генштабу ЗСУ Сергій Шаптала, мер Києва Віталій Кличко.

Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний під час прощання попросив вибачення в матері героя Оксани Іванівни за те, що не зміг вберегти її сина.

Він виголосив щиру промову, в якій відзначив неоціненний внесок Дмитра Коцюбайла у визволення України:

«Да Вінчі і його «вовки» робили найскладнішу роботу. Дуже шкода, брате, що так трапилося, дуже шкода. У нас із тобою було багато планів, у нас було багато мрій, які ми потроху реалізовували».

Поховали Дмитра Коцюбайла у Києві, на схилах Дніпра, на легендарній Аскольдовій могилі.

Вшанування пам'яті

27-річний Герой України Дмитро Коцюбайло назавжди залишиться в пам'яті українців. Його життя і жертовне служіння країні вже вписані в історію держави і її визвольної боротьби за свободу і незалежність. Його героїчна постать є і буде справжнім взірцем для наслідування.

Уже сьогодні українська держава гідно вшановує пам'ять Да Вінчі. Насамперед роті Дмитра Коцюбайла «Вовки Да Вінчі» присвоєно його ім'я. 23 серпня 2023 року його посмертно нагороджено президентською відзнакою «Національна легенда України» за заслуги у розбудові незалежної України, за громадську та благодійну діяльність, захист Вітчизни та служіння українському народові.

Крім того, ім'я Дмитра Коцюбайла Да Вінчі віднедавна носять центральна вулиця міста Покровськ Донецької області, вулиці у містах Івано-Франківськ, Харків, Нікополь, Куп’янськ Харківської області, Яготин Київської області, Краматорськ Донецької області, а також сквер у середмісті Дніпра та фонтан на Галицькій площі у Львові.

В інтернеті можна знайти багато інтерв'ю з легендарним Да Вінчі. Про життя та особистість Дмитра яскраво описано у книзі «Побратима мого зачепила куля вражая» / Упорядн. Р. Коваль. — Київ: Видавництво Марка Мельника, 2023.

За словами Аліни Михайлової, вона зробить усе можливе, щоб місце на Аскольдовій могилі, де поховано Дмитра Коцюбайла та інших героїв, стало справжнім пантеоном. Її мрія — увічнити ім'я коханого, щоб українці завжди пам'ятали, кому вони зобов'язані свободою і на кого варто рівнятися у бажанні змінити життя України на краще.