Ютуб-канал Хащі

Проєкт виріс із багаторічного хобі компанії друзів із села Карижин на Хмельниччині, які ще до запуску блогу понад десять років ходили в експедиції в «забуті» села. Перші відео на YouTube з’явились у грудні 2018-го, а повноформатні фільми-експедиції почали виходити з 2020 року.

Після повномасштабного вторгнення команда частину експедицій перенесла на деокуповані й прифронтові території — Харківщину, Херсонщину, Миколаївщину, Запорізьку та Дніпропетровську області. Проєкт «Хащі» поступово поєднує тревел-документалістику з воєнною репортажистикою: у випусках з’являються сюжети про обстріли міст, життя під постійною загрозою, роботу волонтерів і військових.

При цьому базова ідея лишається незмінною: показати, що справжня культурна й історична тканина країни часто захована саме в «хащах» — на маргінесі туристичних карт і державної уваги.

Ютуб-канал «Хащі» став одним із найпомітніших україномовних тревел-документальних каналів, станом на грудень 2025 року на нього підписано близько 527 тисяч користувачів, сукупні перегляди перевищили 63 млн.

Навколо проєкту сформувалася стійка спільнота: глядачі підтримують експедиції донатами, приходять на офлайн-зустрічі й купують «мерч».

Історія створення «Хащів»

Історія «Хащів» починається задовго до появи однойменного ютуб-каналу. Сам Володимир Кохан розповідає, що перші експедиції в українські села почалися ще у 2007 році: це були походи компанії друзів із Карижина на Хмельниччині, які ходили «у хащі» Поділля, шукали покинуті хати, старі цвинтарі, млини, залишки фортець. З часом ці мандрівки переросли в системне хобі: хлопці вчилися працювати з мемуарами, краєзнавчими експедиціями, енциклопедіями, пробували знаходити за згадками конкретні села й історії, про які майже немає інформації навіть в інтернеті.

Все починалось як щире хобі, ми ніколи не чекали на популярність. Навіть зараз я не розумію до кінця, скільки людей ми змусили замислитися над станом речей у державі. Зняти рожеві окуляри і не бачити Україну лише через Софію Київську, Площу Ринок у Львові чи університет у Чернівцях,

— каже Володимир Кохан в інтервʼю.

Як медійний проєкт «Хащі» мають кілька «точок відліку». Формально канал створили в листопаді 2011 року, тоді ж з’явилися перші відео з мандрівок. Але нинішній формат — довгі документальні фільми-експедиції з сильним історичним і соціальним акцентом — оформився вже на початку 2020-х. В українській Вікіпедії саме 2020-й вказують як старт активної фази проєкту на YouTube.

У 2025-му сам Кохан говорить, що «ютуб-проєкту “Хащі” п’ять років», при цьому наголошує: експедиції селами тривають «із кінця 2000-х», а перші походи команда здійснила ще в 2007-му. Тобто хронологія виглядає так: довгі роки аматорських мандрівок, перші спроби фіксації на відео, а потім — перехід до повноцінної документалістики.

Засновниками «Хащів» стали друзі з Карижина: Володимир і Олександр Кохани, Максим Воскрекасенко, Василь Бурбас, Михайло Осацький, Михайло Бабчук, Андрій Балан і Тарас Морозовський. Згодом саме Володимир став обличчям і ведучим проєкту, але команда завжди підкреслює колективний характер роботи: у кадрі ми бачимо одного героя, за кадром працює група людей, які відповідають за маршрут, історичні дослідження, зйомку та монтаж. Автори позиціюють себе як «чесних спостерігачів», які не намагаються робити туристичну рекламу, а хочуть показати, як є:

Дуже часто люди навіть не здогадуються, що у них в селі є залишки фортеці чи якесь суперстаровинне кладовище, чи якась історія. Не цікавляться люди своїм власним, тим, що є під боком,

— каже Кохан.

На ранньому етапі «Хащі» зосереджувалися на маловідомих селах Поділля: команда детально дослідила більшість сіл довкола Кам’янця-Подільського, які опинилися на межі вимирання. У матеріалах проєкту часто звучить теза, що сучасне українське село помирає природною смертю — як «дуже стара людина», і саме тому ці подорожі перетворюються на документування останніх кадрів з життя локальних спільнот. Це важливий момент: «Хащі» не романтизують занепад, а фіксують його як історичний процес.

Україна є також іншою. Її не потрібно соромитися, її такою можна любити,

— ключова ідея, яку Кохан формулює в різних інтерв’ю, звучить як проєкт про «Україну без косметики». Це не тільки краєвид і «красиві руїни», а насамперед люди: старенькі в майже пустих селах, втомлені вчителі, фермери, волонтери, військові. В одному з інтерв’ю він згадує, що після перегляду їхніх роликів у глядачів «з’являється більше любові до своєї землі, ніж від красивих відео з дрона».

У 2020–2021 роках саме цей ракурс — провінційне «закулісся України» — приніс каналу першу значну хвилю популярності.

Після початку повномасштабної війни в 2022 році історія проєкту робить різкий поворот. Частина експедицій зсувається на схід і південь, у прифронтові райони: команда знімає Бахмут, Ізюм, деокуповані села Київщини, Харківщини, Миколаївщини. До традиційної теми «зникаючих сіл» додаються фільми про міста й села, зруйновані вже теперішньою війною. У цьому сенсі проєкт розвивається від краєзнавчого до воєнно-документального, але не змінює головного фокуса: «хащі» — це не лише географія, а й стан суспільства, яке намагається вижити й осмислити себе в час великої історії.

У різних медіа «Хащі» описують як «рупор українського закулісся», проєкт, що показує країну без глянцю і шароварного пафосу. Для Кохана це ще й спосіб працювати з колективною пам’яттю: зберегти голоси людей, на очах яких зникають цілі села, а разом із ними — локальні діалекти, пісні, міфологія. Зараз, коли каналу вже понад десять років від моменту реєстрації і близько п’яти років від повноцінного перезапуску, «Хащі» перетворилися на самодостатній документальний архів — історію трансформації української периферії у XXI столітті.

Володимир Кохан — засновник та ведучий проєкту

Володимир Кохан — автор, ідеолог і ведучий «Хащів», уродженець подільського села Карижин на Хмельниччині. Сам він не раз підкреслює, що його світогляд і чутливість сформувалися саме в селі: дитинство 90-х із бідністю, обмеженістю можливостей і водночас відчуттям свободи й природи. У великому інтерв’ю він згадує, що село дало «дуже багато травм, але й дуже багато плюсів» та що його «інфантильна суперромантика» напряму пов’язана з цим досвідом.

Освіту Кохан здобував уже в місті: він навчався в Кам’янці-Подільському за фахом юриста, кілька років там жив і паралельно досліджував навколишні села — фактично продовжуючи власні дитячі «експедиції».

У різних інтерв’ю він описує себе як «незаможну людину», яка виросла в хаті без комфорту, і через родинні історії добре відчуває довгу лінію бідності й важкої праці селян на Поділлі.

Про сімейний стан і близьких родичів Кохан публічно говорить мало — у відкритих джерелах немає підтвердженої інформації про його шлюб чи дітей. Особисте життя Володимира Кохана в його розповідях нерозривне з географією. Він говорить, що Поділля для нього — «архаїчне, праісторичне» середовище, де кожні кілька кілометрів змінюється ландшафт і історичні шари: від млинів XVIII століття до забутих фортець і старих цвинтарів.

Ця чутливість до локальних текстур згодом стала основою стилю «Хащів»: замість того, щоб показувати «парадну» Україну з листівок, Кохан шукає місця, які зазвичай не потрапляють у туристичні гіди.

Ідея самого проєкту, за його словами, народилася з багаторічного хобі — ходити у походи «хащами країни» і роздивлятися те, що інші оминають. У розмові з «Українською правдою» він формулює це просто: все почалось як щире захоплення, команда «ніколи не чекала на популярність» і не думала, що їхні відео стануть масовими.

В іншому інтерв’ю він згадує, що розуміння важливості фіксації цих місць прийшло з усвідомленням: чимало сіл буквально зникають з мапи, а через кілька десятиліть про них не залишиться нічого, окрім архівних відео.

Для самого Кохана «Хащі» — це одночасно й географія, й психотерапія. В інтерв’ю він говорить, що довгі походи в закинуті села викликали в ньому «меланхолійну ностальгію», допомагали писати тексти, вірші, краще розуміти себе.

У публікаціях і відеорозмовах із ним часто з’являється формула «реальне українське село — це треш» — не як зневага, а як констатація жорсткої реальності: розбиті дороги, занедбані хати, відсутність інфраструктури, бідність, самотні старенькі. У цьому «треші» він шукає не екзотику, а ключ до розуміння української ідентичності поза стереотипами про вишиванки й ідеалізоване минуле.

Кохан послідовно говорить про важливість мови й культури як поля боротьби. В текстах і інтерв’ю він захищає тезу, що мова — це «завод, який запускає весь подальший процес» і що російська мова в публічному просторі прямо пов’язана з агресією проти України. Звідси й місток до «Хащів» як медіапроєкту: це спосіб виробляти власний український контент, формувати інший образ країни — без шароварних декорацій, але й без самоненависті.

Попри критичний тон, Кохан не приховує емоційної прив’язаності до України. В одному з інтерв’ю він каже:

Я ніколи не покину цю землю, попри всі складнощі, чвари, незгоди, а деколи розпач і апатію. Я закоханий у неї,

порівнюючи це відчуття з любов’ю до людини, яку важко раціонально пояснити. Звідси й головні меседжі, які він намагається донести через «Хащі»: не соромитися свого походження, бачити в провінції не «другий сорт», а складну, часто травматичну, але власну історію; навчитися говорити про проблеми без глянцю, але й без фаталізму.

Для Кохана важливо, що «Хащі» залишаються живим, а не конвеєрним проєктом: він постійно повторює, що не хоче перетворювати канал на «штучний» продукт із прорахованою маркетинговою стратегією. За його словами, канал і далі розвивається «самопливом», без нав’язливих рекламних інтеграцій, а головна мета — не заробіток, а створення якісного українського контенту, який допомагає глядачам інакше подивитися на провінцію, війну й власну ідентичність.

Так вибудовується цілісна фігура: Володимир Кохан як людина з глибинного українського села, юрист за освітою, документаліст за покликанням і публічний інтелектуал, який через проєкт «Хащі» перетворив особисту меланхолійну пристрасть до «хащів» на один із найпомітніших документальних голосів про українську периферію та її майбутнє.

Список відео Хащі

Проєкт послідовно вибудовує власну карту України — ту, яка зазвичай лишається поза офіційними туристичними маршрутами та телевізійними історіями. Це сотні локацій: зникаючі поліські хутори, напівпорожні степові села, громади вздовж кордонів, міста на лінії фронту, глухі карпатські присілки, забуті німецькі й єврейські колонії, радянські руїни та місця масових трагедій.

Через кожен епізод проглядається головна ідея — побачити Україну такою, якою вона є, без глянцю, але з великою повагою до її складності. Автори фіксують побут, мову, локальні легенди, травми війни й сліди минулих епох, створюють документальний архів того, що щодня зникає. Це не просто тревел-контент, а антропологічна робота, яка повертає голос людям, яких медіа зазвичай не чують: стареньким із порожніх сіл, очевидцям окупації, хранителям локальних традицій.

У ширшому сенсі ці відео виконують функцію деколонізації. Вони ламають імперський погляд, у якому українська периферія вважалася «неважливою», а українська історія — другорядною. «Хащі» доводять протилежне: кожен хутір, кожна деокупована вулиця, кожна легенда чи руїна — це частина великої мозаїки країни. І саме в цій «непарадній» Україні найкраще видно, хто ми є.

Тому ключові меседжі проєкту можна звести до трьох: цінність периферії, обов’язок фіксувати те, що щезає, і чесний погляд на країну без ідеалізації, але з любов’ю та відповідальністю.

Мерч Хащі

Мерч «Хащів» — це візуальне продовження проєкту: принти створені на основі реальних локацій і кадрів з експедицій. Тут немає випадкового дизайну — кожна річ відсилає до певного сюжету: хат під стріхою, степових просторів, зруйнованих міст чи карпатських присілків. Це спосіб «носити» ту саму Україну, яку команда показує у відео.

Де купити:

• Офіційний Instagram.
• Колаборація Hrushenka x Хащі: доступна на hrushenka.com, де естетику проєкту переосмислено через мотиви хатніх розписів та українського фольклору.
• Спецдрoпи та благодійні аукціони: разові партії, які швидко розкуповуються й підтримують ЗСУ.

Мерч «Хащів» — це підтримка авторів, маленький акт деколонізації й спосіб щодня нагадувати про країну, яку вони досліджують у своїх відео.

Часті питання