Степан Бандера

Степан Бандера – ім’я, що на слуху. Не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Цим іменем лякають, ним пишаються, між “бандерівці” та українці іноді ставлять знак рівно. Дехто сприймає Степана Бандеру як національного героя, дехто як терориста, дехто, як частину мемної культури, міф чи легенду. Спробуймо розібратись, хто ж він? Якою людиною був і ким став для сьогодення.

Біографія

Степан Андрійович Бандера народився 1 січня 1909 року, в п’ятницю, у селі Старий Угринів. У той час це була Австро-Угорська імперія, зараз – Калуський район Івано-Франківської області.

Він народився на зламі епох та у час розпаду імперій, коли українські землі ділили між собою польська і радянська держави, бачив, як у власний дім прилітає снаряд, як батька переслідують за прихильність до ідеї про Україну, як через рідне село чотири рази пересувається лінія фронту. І це все до 10 років життя.

Сім’я

Батько Степана Бандери отець Андрій був священником Української греко-католицької церкви, колишнім капеланом та відомим громадсько-політичним діячем. Мати Мирослава – дочкою священника Греко-католицької церкви. Крім Степана, у них було ще 7 дітей: Марта, Олександр, Володимира, Василь, Оксана, Богдан і Мирослава (померла немовлям).

У той час греко-католицькі священники були не тільки релігійними діячами, а й часто ставали громадсько-політичними лідерами, тими, хто гуртував довкола себе людей. У Бандер вдома була велика бібліотека, часто приїздили гості, панувала проукраїнська атмосфера та велося чимало розмов про майбутнє й минуле.

Степан Бандера в автобіографії "Мої життєписні дані" (1959 рік) згадує, що: “від листопада 1918 р. наше родинне життя стояло під знаком подій у будуванні українського державного життя та війни в обороні самостійності. Батько був послом до парляменту Західно-Української Народної Республіки – Української Національної Ради в Станиславові і брав активну участь у формуванні життя в Калущині. Особливий вплив на кристалізацію моєї національно-політичної свідомості мали величезні святкування і загальне одушевлення злуки ЗУНР з Українською Народною Республікою в одну державу, в січні 1919 р.”.

У тій же автобіографії (написаній в Мюнхені, у марній надії отримати візу до США, але це було пізніше) Степан Бандера писав, що його батько був одним з організаторів державного перевороту в Калуському повіті, та формував з місцевих селян підпільні військові групи:

“У жовтні-листопаді 1918 р., як несповна десятирічний хлопець, я пережив хвилюючі події відродження і будови української держави. Мій батько належав до організаторів державного перевороту в Калуському повіті (з лікарем д-ром Курівцем)... У кожному селі мав він (Куровець) своїх довірених осіб, для яких слово їхнього провідника було законом. Його організаційний апарат працював з точністю годинника”.

Андрій Бандера був капеланом в рядах Української Галицької Армії (УГА) у 1919-1920 роках, служив на Наддніпрянщині. Весною-літом 1919 року родина Бандер евакуювалася до родини тітки по матері у село Ягольниці (сучасна назва – Ягільниці), недалеко від Чорткова. Дорога була не простою, але отець Андрій переймався щодо переслідувань з боку польської влади. На зворотному шляху Мирослава Бандера занедужала, перевтома та брак вчасної лікарської допомоги призвели до того, що в жінки розвинувся туберкульоз. У віці 31 року Мирослава померла, лишивши сімох дітей.

Отця Андрія по поверненню в Старий Угринів таки заарештували, але за нього вступились з капітули УГКЦ у Львові та згодом – відпустили. Проте тепер життя Бандер було під пильним наглядом польської поліції.

Дитячі роки

Дитинство Степана Бандери проходило в часи Першої світової війни, національно-визвольної боротьби 1917-1920-х років і початку діяльності УВО (Української військової організації).

Українська Військова Організація (УВО) була однією з ключових організацій в українському національному русі в першій половині 20 століття. Вона грала важливу роль у боротьбі за незалежність України в період від кінця Першої світової війни до 1930-х років. Була заснована у вересні 1920 року у Празі, під керівництвом Євгена Коновальця. Метою УВО була підготовка до збройної боротьби за незалежність України та відстоювання її прав на міжнародній арені.

Початкової школи у них в селі не було, бо це був період Першої світової війни, через Старий Угринів періодично проходив фронт і школу закрили, а хлопець навчався у старших родичів. Навчався досить успішно, бо зміг скласти іспити до Стрийської гімназії та з осені 1919 року продовжив навчання вже там. Тоді всі предмети в гімназіях почали викладати польською мовою. Це відбувалось в рамках імперської політики Польщі на окупованих територіях. І цей факт дуже обурював молодого Бандеру.

Хлопець малював у зошитах і книжках українські тризуби, співав українських пісень, організовував однолітків і дуже дратував окупаційну владу.

Існують відомості, що в 1920 році (11 років!) Бандеру добряче побили польські поліціянти за тризуби, намальовані в зошиті. Але це не злякало молодого бунтівника, а змусило задуматись.

Коли Степан Бандера дізнався історію Ольги Басараб, зв’язкової Євгена Коновальця, яка загинула від тортур польської поліції, але не виказала своїх, йому було 14 років. Тоді ж він почав випробовувати себе, заганяючи голки під пальці, б’ючи себе палками, прив’язуючи вверх ногами до дерева. На питання рідних, навіщо він себе мучить, Бандера відповідав, що має бути готовий, бо колись його мучитимуть ще сильніше.

Степана згадують, як хлопця невисокого зросту, що мав дивну манеру ходити, вперту вдачу та добре почуття гумору. Хода в нього була незвичайна через хронічний ревматизм суглобів. Ця хвороба заважала хлопцю навіть приєднатися до “Пласту”. Але не даремно всі спогади про Степана Андрійовича відмічають вперту вдачу як одну з визначальних рис особистості, в дитинстві теж.

Він відвідував різні спортивні та театральні гуртки, хор, загартовував тіло й розум і з третьої спроби приєднався й до “Пласту”. Там йому дали псевдо “Баба”. Є спогади про цю подію: в одному пластовому поході малий Бандера постійно жартував, співав та порушував тишу, заводячи басом пісню: “Курінь є створений для нас, не треба нам бабів!”. Так і повелось. Звісно, далі він мав й інші псевдо та конспіративні імена: Лис, Малий, Отаман, Сірий... Але це було пізніше.

А ще Степан дуже любив шахи, футбол, баскетбол (при зрості 159 см) та змагання. Грав на мандоліні, гітарі, барабані, гарно співав, вигадував коломийки та вмів організовувати довкола себе людей. Всюди, де якийсь час жив, організовував читальні, гуртки та театри.

Юність

Після закінчення гімназії в Стрию, Степан Бандера вступає до Львівської політехніки на агрономічний відділ.

У вже згаданій автобіографії він писав: “у своїх студентських роках я брав активну участь в організованому українському національному житті”, а в проміжках між тим вчився. Бандера був у “Пласті” (поки його не заборонили у 1930 році), товаристві студентів політехніки “Основа”, товариствах “Освіта”, “Луг”, “Сокіл-Батько”, був членом управи Кружка студентів-рільників, товариства “Сільський Господар”, Українському Спортивному Клубі (УССК), Товаристві прихильників освіти, “Рідній школі”, належав до філії Науково-педагогічного товариства ім. Петра Могили, з 1927 року до УВО і з 1929-30 року – до ОУН, наступників УВО.

ОУН – Організація Українських Націоналістів, яка почала формуватись у 1926-1929 роках.

В той час у політичному житті українського націоналістичного руху виокремилось 2 течії: засновники та керівники УВО в 1920-х роках вийшли з тіні й перейшли у царину легального суспільного життя та правових способів боротьби, а от значно омолоджена частина організації пішла у підпілля, нові кадри формували нові течії. Замість військово-організаційної роботи, що закладена в назві структури, вона поступово перейшла на таємні бойові акції, відбулась перебудова на бойову конспіративну організацію. До них приставали інші патріотичні організації схожих поглядів та вся революційно налаштована проукраїнська молодь.

Коли почала формуватися Організація Українських Націоналістів (ОУН), УВО використала її як джерело та горнило для молодих кадрів, зберігаючи за собою керівні ролі. Очолив Провід Українських Націоналістів – Євген Коновалець, командант Української Військової Організації. Поступово УВО розчинилась, а її практичною наступницею стала ОУН.

Степан Бандера намагався розвивати себе і всіх, хто був поруч, постійно наголошував на тому, що потрібно вчитися. Він не полишав своїх практик загартовування тіла та волі, багато ходив, грав у театрах, співав, організовував зібрання.

Існує історія про те, як приїхавши в село і не побачивши там читальні, він запитав у чому причина, що її там немає. На що йому відповіли, що поляки не дають рубати дерева та немає з чого побудувати читальню. Степан відповів: “А ніч на що?” і допоміг побудувати читальню, сам з другом приніс вночі деревини.

У 1930 році – організував у Калуші кінне привітання митрополита Андрея Шептицького. Польська поліція намагалась не допустити цього і стягнула багато людей, щоб завадити коням, але у вигідний йому момент, Степан скомандував: “Галопом!” і група вершників привітала Андрея Шептицького, як і планувалось. Щоправда, після цього отця Андрія Бандеру і Степана заарештувала польська поліція, але згодом відпустила.

Ув’язнення

Як бачите, світогляд Степана Бандери формувався в час війн і революцій. Він належав до того покоління, яке в силу свого віку не встигло взяти участь в українській визвольній боротьбі УНР і ЗУНР, але не хотіло миритись з її поразкою. Створення незалежної України стало для нього справою життя. Як реакція на польську окупаційну політику на заході України, масово виникали підпільні проукраїнські організації, ще раніше – за кордоном, з українських ветеранів, сформувалась УВО.

У 1927 році Степана Бандеру прийняли до лав Української Військової організації. Спочатку він був у розвідувальному відділі, а далі – референтурі пропаганди. Розповсюджував підпільні видання (українські газети, брошури та книги, які друкували за кордоном і таємно переправляли в Україну), займався вишколом та організацією акцій, бойкотуванням польських товариств.

У 1928-1930 роках писав сатиру під псевдонімом Матвій Гордон у гумористичний журнал “Гордість нації”. Організовував акції на вшанування полеглих та 10-ту річницю створення ЗУНР, роздавав листівки УВО, виголошував промови, заводив українських пісень на зібраннях. За це його знову арештувала польська поліція в кінці грудня 1928 року, протримавши в ув’язнені 4 дні.

По всій Україні в 30-ті роки виникали націоналістичні гуртки, які поступово об’єдналися в єдину структуру – Організацію Українських Націоналістів або ж ОУН, що офіційно виникла 2 лютого 1929 року. Своєї головної мети члени ОУН прагнули досягти шляхом національної революції, збройного повстання проти польської та радянської окупації. Інші методи боротьби теж не відкидались, а органічно використовувались у складній мережі кроків організації на шляху до мети. А метою ОУН була незалежна українська держава. Степан Бандера розділяв ці прагнення та приєднався до Організації, а згодом очолив Крайову екзекутиву (виконавчий орган) ОУН на заході України.

Польська поліція за цей період часу не раз арештовувала й ув'язнювала Бандеру:

• 1928 рік – в с. Угринів Старий за антидержавну діяльність;
• 1930 рік – за антипольську пропаганду;
• 1931 рік – тричі: ув'язнений в Краківській тюрмі; у зв'язку з вбивством агента польської поліції Євгена Бережницького; за "спробу" переходу польсько-чеського кордону;
• 1932 рік – теж тричі: у зв'язку із замахом на комісара бригади політичної поліції Еміліана Чеховського; затриманий у місті Тешин; у Львові у зв'язку з нападом на пошту у м. Городку;
• 1933 рік – знову тричі: за напад на директора Академічної гімназії Івана Бабія; у м. Тячів під час поїздки зі Львова до Данцига; разом з братом Богданом на два дні за розповсюдження листівок в с. Лісновичі Стрийського повіту.
• 14 червня 1934 року – більшість керівного активу ОУН, разом зі Степаном Бандерою було заарештовано зранку в Академічному домі у Львові. Це стало початком двох гучних судових процесів – Варшавського і Львівського.

Бандеру допитували з 9 години 6 серпня до 20 години 11 серпня 1934 року, не даючи змоги ні поспати, ні відпочити. Протягом усього слідства він просидів закутим у кайдани. Степан Бандера ще в дитинстві передбачив цей розвиток подій, тому мав певну моральну підготовку та став прикладом витримки і гідності для решти в’язнів.

Під час слідства Бандера подавав вірогідні виправдання і заперечував усі обвинувачення. Але поліція мала проти нього неспростовні докази: у них на руках були 418 оригіналів та 2055 копій організаційних документів ОУН (так званий архів Сеника) і кілька зізнань.

Після трьох місяців допитів Бандера визнав, що очолював Крайову Екзекутиву ОУН, але це все, що він визнав. До того ж після Варшавського і Львівського судових процесів, на яких були присутні журналісти з міжнародної преси, він став помітною політичною фігурою, народною легендою та символом незламності у боротьбі. Вже тоді, про двадцятитрьохрічного Степана Бандеру складали пісні.

Варшавський процес

Після вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, якому винесли вирок за політику пацифікації Галичини, польська поліція з червня по листопад 1934 року заарештувала понад 800 осіб.

Пацифікація у Галичині (Pacyfikacja Małopolski Wschodniej) – репресії проти українського населення Галичини, які тривали восени 1930 року і супроводжувалась масовими арештами, обшуками, грабунками, наругою, побиттям та вбивствами людей, закриттям і руйнуванням українських установ у Галичині. Наслідком стала значна радикалізація українського руху опору на західноукраїнських землях.

Рішення про пацифікацію було прийняте 1 вересня 1930 року після консультацій голови держави Юзефа Пілсудського з міністром внутрішніх справ Броніславом Пєрацьким.

Степан Бандера був серед заарештованих на світанку 14 червня 1934 року. На судовому процесі у Варшаві він і його друзі та колеги по справі мали змогу предстати не тільки перед польською судовою системою, але й перед міжнародною спільнотою. І вони максимально скористались з цієї нагоди.

На суді українські націоналісти пояснювали свою політичну позицію, наполягали на окремості українського народу, мови та культури, обґрунтовували необхідність боротьби за свої національні інтереси та високу цінність своєї боротьби задля мети. А ще, звинувачували Польщу в репресіях щодо українського народу. І міжнародні журналісти друкували ці промови на широку аудиторію.

Степан Бандера показав себе справжнім Провідником, який надихав та підтримував кожного українця у судовій залі та за її межами. Те, що мало стати судилищем для українських націоналістів – стало майданчиком для висловлення їх ідей на широку аудиторію та моральною перемогою.

Після двомісячного процесу у Варшаві, суд виніс вирок Степану Бандері: смертна кара, яку згідно з урядовою амністією пізніше було замінено на довічне ув'язнення.

На початку березня його відправили у в’язницю “Святий Хрест” (поруч з м. Кельце), потім у Мокотовську в’язницю (під час розгляду апеляції у Варшаві). В той самий час польська влада створила концентраційний табір у Березі Картузькій, де перебувало понад 120 членів ОУН.

Львівський процес

Після Варшавського процесу члени ОУН та Степан Бандера зокрема остаточно стали в очах польської пропаганди терористами. Але нюанс в тому, що такими само терористами для Австро-Угорської імперії за кілька років до того були сучасні описаним подіям керівні діячі польської держави (той самий Юзеф Пілсудський). Національна революція (і не тільки українська) в той час і за тих обставин використовувала терор окупаційної влади як один з інструментів боротьби.

Продовженням Варшавського став Львівський процес, який також перетворився на форум висловлення програми ОУН.

Показовим є один зі спогадів адвоката Степана Шухевича. Він згадує, що на початку судового слухання Степана Бандеру в залу завели останнім і всі підсудні як один встали на знак привітання Провідника зі словами: “Слава Україні!”. А за ними встала і решта зали:

“Вони якось механічно попідносилися в переконанні, що на залю увійшов суд або якийсь високий польський достойник. У цей спосіб ціля заля – як один муж – піднялися, щоб пошанувати молоденького Степана Бандеру, коли той входив в залю. “Пане, пане, – говорив я опісля до радника Тиньки, – ви дивуєтеся, що український народ слухає Бандеру; коли ви самі віддаєте йому такі ж гонори: всі стаєте, коли він входить на залю судової розправи”.

Суд призначив Степану Бандері довічне ув’язнення. Але одночасно з тим, зробив його одним з найпопулярніших народних героїв та символом опору і надії на національне відродження.

Саме тоді, в середині 30-х років XX століття, під час Варшавського і Львівського судових процесів, почав формуватись революційний міф, що на початку 40-х дасть ОУН змогу стати провідною політичною силою в Україні.

Ув’язнення в польських тюрмах

2 липня 1936 року Бандеру доставили у варшавську в’язницю, а вже наступного дня – знову в “Святий Хрест”. Період ув’язнення Степана Бандери у польських тюрмах досі маловивчений.

За прикладом Бандери усі ув’язнені члени ОУН мали використовувати час з користю: посилено вчитися і завершувати своє університетське навчання, а ті, хто не мав освіти – здобувати знання від початкового рівня. Він сам займався самоосвітою, щоденними фізичними вправами, ходив до сповіді, організував хор. Це все у дуже несприятливих умовах морального і фізичного пригноблення та обмеження, частину ув’язнення Степан Бандера провів у окремій камері.

У 1936 році ОУН намагалася звільнити Степана Бандеру з тюрми. Польська агентура про це дізналась і до червня 1937 року відправила в'язнів-оунівців в інші в’язниці Польщі, покращила систему охорони і перевела Бандеру в камеру для одного.

У середині січня 1937 року у польських тюрмах відбулися реформи, які обмежили продовольчі посилки від рідних до в’язнів і зробили умови перебування там ще більш суворими. Бандера з іншими членами ОУН організував 16 днів голодування на знак протесту. Він кілька разів організовував голодування, тюремна адміністрація годувала його через зонд у носі, що призвело до травми, яку Бандера пізніше лікуватиме в Німеччині.

Наприкінці 1937 – початку 1938 року Степана Бандеру перевели у в’язницю Вронки біля міста Познань. Звідси йому намагались організувати втечу, але у вересні 1938 році польська поліція арештувала 11 учасників підготовки звільнення, а вже в грудні їх теж засудили до ув’язнення.

В травні 1938 року сталась ще одна важлива подія – 23 числа в Роттердамі було вбито Євгена Коновальця, голову Проводу.

Після цих подій Степана Бандеру перевели у в’язниці в місті Берестя (тепер Брест, Білорусь), де він потрапив у ще суворішу ізоляцію. А потім Німеччина напала на Польщу в рамках Другої світової війни.

Бандера під час Другої світової війни

В умовах військового хаосу, в'язні-націоналісти допомогли звільнили Степана Бандеру з камери-одиночки і разом з ним вирушили на південно-західний напрямок, з Бреста до Сокаля. Вони обирали бічні шляхи, уникаючи зустрічей з польськими та німецькими військами, користувалися підтримкою лояльного українського населення. На Волині встановили зв'язок з організаційною мережею ОУН.

З Сокаля Бандера разом із Дмитром Маївським рушає до Львова, де тимчасово поселяється в будівлях біля собору святого Юра.

Протягом двох тижнів Бандера займається організацією підпільної діяльності мережі ОУН, збирає новини, аналізує ситуацію, зустрічається з українськими громадсько-політичними діячами, зокрема з митрополитом Андрієм Шептицьким.

До Львова Степан Бандера приїздить 27 вересня, а вже у другій половині жовтня 1939 року, разом з братом Василем та чотирма членами ОУН, нелегально перетинає радянсько-німецьку демаркаційну лінію. Наступні роки він їздить в організаційних справах між країнами.

В цей час відбувається розкол в ОУН між поміркованими та революційно налаштованими націоналістами, прихильниками Андрія Мельника та Степана Бандери. Це значно послаблює Організацію напередодні війни.

Степан Бандера разом з іншими оунівцями проходять різноманітні військові курси та теоретичні військові вишколи, кожен з них розуміє, що треба готуватись до війни, а їм не вистачає військового досвіду, практики та й власної армії в Україні немає.

На Другому Великому Зборі ОУН у Кракові в березні-квітні 1941 року Степана Бандеру "Сірого" обрано головою Проводу. Враховуючи неминучість війни і того, що Німеччина, Росія і Польща знову ділитимуть між собою і українські землі в тому числі Бандера та його союзники шукали в цьому конфлікті можливості для відновлення незалежності України як окремої держави.

Маючи досвід окупації країни Польщею та Радянським союзом, ОУН закономірно шукали союзників у боротьбі в першу чергу з ними. Але не можна сказати, і того, що провід ОУН пішов на тісну співпрацю з нацистською Німеччиною, тому що лідери ОУН, і Степан Бандера зокрема, не бачили Україну частиною нацистської Німеччини, як не хотіли бачити її в Радянському Союзі чи у складі Польщі.

Вони послідовно йшли до окремої незалежної соборної держави. Якій була необхідна армія та союзники під час неминучої Другої світової війни на її території.

З цих прагматичних міркувань в лютому-березні 1941 року провід ОУН домовляється про вишкіл дружин українських націоналістів: батальйону “Нахтіґаль” під командуванням Романа Шухевича та батальйону “Роланд” під командуванням Ріхарда (Ріко) Ярого.

Ці загони мали воювати на території України проти Радянського союзу і в майбутньому стати основою української армії. Вони не присягали на вірність Німеччині, бо сприймали свою військову службу як навчання та визволення України від загарбників, а не як приєднання до ідеології та політики райху. Коли стало зрозуміло, що нацистська Німеччина не збирається сприяти державотворенню України, ці батальйони пішли з фронту та були поступово розформовані.

Звісно на цю історію можна дивитись по-різному. Історія взагалі не чорно-біла, світ складний і був таким завжди. І звісно радянська, а потім російська пропаганда доклали руку до того, щоб висвітлювати ці події з вигідного для себе боку демонізації українського націоналістичного руху. Інформаційна війна ведеться не тільки у 2023 році, 80-90 років тому застосовувались ті ж самі методи, ті ж самі штампи про “нацистів”, “лютих бандерівців” та “братські народи”. Той самий ворог, ті самі методи. Але повернемось в 1941 рік.

Одночасно з навчанням і вишколами, Степан Бандера, якому німецька влада офіційно заборонила з’являтись на українських землях, окупованих СРСР, керує цілою сіткою активістів. Ця мережа похідних груп, просуваючись територією України, з якої пішли радянські окупанти, формує в містах і селах українську адміністрацію. І коли в ці населені пункти заходить німецька армія, то там вже є українська адміністративна система і нацистську адміністрацію ставлять перед фактом, що місцеве населення вже обрало голів міст, сіл, сформувало українську поліцію.

30 червня 1941 року, близько 20 години, у Львові проголошують Акт відновлення Української держави. Сформовано уряд на чолі з Ярославом Стецьком. Передбачалось, що Українське державне управління в майбутньому передасть владу уряду в Києві. Вона проіснувала три дні.

У нацистських планах про таку державу як Україна не могло бути й мови. Уряд арештували та відправили в концтабори. Щоб схилити Степана Бандеру до співпраці та відкликати Акт відновлення Української держави, 5 липня 1941 року його заарештують і відправлять до Кракова.

Після відмови відкликати Акт, Бандеру помістили під домашній арешт і разом з дружиною та донькою Наталкою відправляють в Берлін. Там він поперемінно сидить то під домашнім арештом, то у в’язниці.

Бандері і Стецьку запропонували створити підконтрольну Крайову раду, а згодом і Дорадчу раду при Райхскомісаріаті. Вони відмовились. З Бандерою багато говорять, погрожують, тиснуть, пропонують посади.

14 серпня 1941 року Степан Бандера пише відкритого листа райхсміністрові Альфреду Розенбергу з відмовою щодо відкликання Українського Державного Правління і призупинення діяльності ОУН.

Степана Бандеру та членів Проводу і Українського Державного Правління продовжують переконувати, щоб ОУН "віддала долю України в руки Німеччини, конкретно її Фюрера з терпеливим очікуванням на остаточну перемогу", інакше на всіх них очікують арешти і концтабори. Націоналісти відмовляються.

У вересні 1941 року німці беруть Київ і окрилені успіхом, починають масові арешти українських націоналістів на всіх окупованих територіях в Україні та Європі. В ув'язненні опинилися півтори тисячі оунівців. 15 вересня Бандера відправлений у центральну тюрму гестапо в камеру № 29 на Прінцрегентштрасе.

НКВС у Києві 10 липня 1941 року розстріляло батька Бандери отця Андрія, а двох сестер – Володимиру і Оксану вивезли в сибірські концтабори. Братів Бандер Василя та Олександра закатували наглядачі у кінці липня 1942 року в концтаборі Аушвіц. У Херсоні (можливо Миколаєві) гестапо розстріляло Богдана Бандеру. У львівській в'язниці – вбили брата дружини Степана Бандери Ярослави. Через відмову Степана Бандери співпрацювати з нацистами, його близькі та друзі гинуть, а сам він опиняється в концтаборі.

В січні 1942 року Бандеру розмістили у камері-одиночці № 73 концтабору Заксенгаузен. У ньому був спеціальний блок № 9 (Камерний дім, а українські в'язні його називали "Бункер"). Після завершення Другої світової війни архіви з концтабору потрапили в Москву і досі недоступні для досліджень. Том дослідники мало знають про той період життя Степана Андрійовича.

В серпні 1944 року нацисти вирішують звільнити лідерів ОУН. Бандері пощастило покинути Заксенгаузен живим, 27 вересня 1944 року його звільнять і вивезуть з концтабору в околиці Берліну. Знову домашні арешти, пропонуватимуть співпрацю в Українському національному комітеті (УНК), Бандера відмовиться.

Начальник головного управління СС Ґоттлоб Берґер написав, що:

"Бандера – це незручний, упертий і фанатичний слов'янин. Своїй ідеї він відданий до останнього. На даному етапі надзвичайно цінний для нас, опісля небезпечний. Ненавидить так само росіян, як і німців".

В кінці грудня 1944 року гестапо відправить Бандеру з родиною в Берлін, де утримує під домашнім наглядом. Двічі на день він мав відмічатись у місцевому відділку. Друзі виготовляють родині Бандер документи, на прізвище Романишиних.

1 лютого 1945 року під час авіаційних бомбардувань Берліна, в атмосфері загального хаосу, родина Бандер тікає в Австрію, до Тіролю. Згодом Бандера переїде до Відня, потім до Праги і далі продовжить свою справу у керівництві ОУН.

Останні роки життя

По закінченню Другої світової війни Степан Бандера опинився в еміграції. В націоналістичному русі тривали еволюційні процеси, радянські спецслужби намагались дезорганізувати їх по максимуму. Для того, щоб розібратись в цьому істориками знадобиться ще не один рік і доступ до архіву, якого зараз на жаль немає.

З цього періоду формується ще два радянські міфи про Степана Бандеру: як про символічну фігуру, а не того, хто мав справжній вплив на події і як про тоталітарного вождя і розкольника, не здатного до демократії. Ці наративи, як і ті, що були до того (що він терорист та нацист/фашист) створювались для знецінення здобутків як Степана Бандери, так і всього руху взагалі.

В повоєнний період Бандера займався створенням об’єднаної організації української еміграції та міжнародними зв’язками. А крім того він створив мережу з повністю законспірованих секторів Служби безпеки, розвідки та зв’язку з Україною.

Родина часто переїздила через радянські спецслужби, які полювали за Бандерою. Жили вони максимально скромно, якщо навіть не бідно. Часто змінювали документи і прізвища, живуть у Німеччині й Австрії: Інсбруку, Зеєфельді, Ґільдерсгаймі, Реґенсбурзі, Брайбруку над озером Амерзее, біля Штернбеґського озера, поблизу Штернбергу, Мюнхені та в його околицях.

Кожен член ОУН і вояк УПА розумів, що боротьба за державну незалежність може призвести до його смерті. Таке усвідомлення ризиків підтверджується і словами Степана Бандери під час обрання його головою проводу Закордонних частин ОУН у 1955 році: "Я приймаю Ваш вирок смерти".

Спроби радянської влади та спецслужб дискредитувати Степана Бандеру і зменшити його моральний авторитет підтверджують стратегічне бачення його ролі як найзапеклішого ворога режиму.

Шостого лютого 1946 року, на засіданні сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні, представник УРСР Микола Бажан висунув вимогу перед західними союзниками: видати Степана Бандеру як "воєнного злочинця". Але цього не сталось.

Тоді комуністичне керівництво вирішило, що фізичне усунення лідера націоналістичного руху стало єдиною доступною альтернативою. Навесні 1949 року, за непідтвердженими документально даними, Верховний суд СРСР виніс рішення про вирок смерті Степану Бандері.

Служба Безпеки Західної Частини Організації Українських Націоналістів (ЗЧ ОУН) виявила плани на підготовку понад десяти замахів. Попри обмежені ресурси, які СБ ЗЧ ОУН могла витратити в порівнянні з потужним апаратом НКВД–МГБ–КГБ і його технічними та фінансовими можливостями, Служба безпеки постійно змушувала радянських агентів відкликати і змінювати тактику та плани.

Сім'я Бандер мешкала в Німеччині під прізвищем Попель, приховуючи свою справжню ідентичність. Згідно зі створеною легендою, Стефан Попель представляв себе як журналіста української газети "Український Самостійник" в Мюнхені.

Убивство

У 1950 році спецслужба СРСР розпочала підготовку колишнього львівського студента Богдана Сташинського до виконання спецзавдань, включаючи ліквідацію противників радянської влади. Протягом трьох років він виконував різні розвідувальні і кур'єрські завдання в Західній Німеччині.

12 жовтня 1957 року Сташинський, відомий як "Зікфрід Дрегер", отримав від "чоловіка з Москви" пістолет-шприц і наказ ліквідувати чільного українського політичного діяча Лева Ребета в Мюнхені. Він виконав завдання і отримав похвальну грамоту та фотоапарат від КДБ.

У квітні 1959 року Сташинського викликали до Москви, де йому було видано наказ ліквідувати Степана Бандеру. Він отримав покращений пістолет-шприц і 4 травня відлетів до Східного Берліну. Остаточне рішення про ліквідацію Бандери було прийняте московським керівництвом.

Під час допиту в 1961 році Богдан Сташинський про це свідчив так:

"Сєргєй поінформував мене, що знову момент настав. Він одержав з Москви вказівку, згідно з якою я тепер повинен виконати атентат у Мюнхені. Пізніше один генерал у Калрсхорсті, якому мене зарекомендовано, окреслив виконану мною працю, як "урядові завдання" або "урядове доручення". Отже, про смерть... Бандери мусіло вирішити якесь вище середовище, найвище державне бюро в Москві...".

15 жовтня 1959 року, Бандера виїхав зі свого дому вранці та відправився на роботу у супроводі охорони. Він працював на Цеппелінштрассе до обіду, а після цього відвіз Євгенію Мак, з якою планував купити овочі на базарі. Після покупок на базарі він відвіз її на роботу та повернувся додому на обід.

Степана Бандеру знайшли залитим кров'ю на сходах будинку близько 13-ї години. Сусіди викликали швидку допомогу, яка прибула та доставила його до лікарні Червоного Хреста. Провідники ЗЧ ОУН, прибувши на місце, дізналися від сусідів, що трапилося.

Сусіди почули важкий стукіт кроків на сходах і приглушений, схожий на хрипіння стогін. Вийшовши з квартири, вони побачили на сходовій клітці перед дверима ліфта Степана Попеля, який лежав у крові, до землі обличчям. Поруч стояв кошик з помідорами і лежала в'язка ключів.

Богдан Сташинський на слідстві розповів, що Степан Бандера, бувши завантаженим продуктовими пакетами, намагався витягнути ключ із замка дверей. Коли він наполовину обернувся до вбивці, той вистрілив йому в обличчя з пістолета-шприца, який тримав під газетою в правій руці. Лівою рукою Сташинський роздушив у носовій хустці ампулу з протиотрутою і, тримаючи її собі під носом, спокійно відійшов.

Свідки зауважили дивні осколки та цятки навколо уст Бандери, а також специфічний запах на сходовій клітці будинку. Однак поліція не звернула на це увагу і на початку слідства пішла неправильним шляхом. Перший лікарський огляд не зміг визначити причину смерті, що вплинуло на подальший суперечливий і суперечливий опис у німецькій пресі, плюс приєдналась радянська пропаганда та чорний піар.

Тіло Бандери, за наказом німецьких спецслужб, було перевезено до Медично-судового інституту Мюнхенського університету, де провели повторну медичну експертизу, що тривала 2 години.

19 жовтня 1959 року слідча комісія оприлюднила заяву такого змісту:

"Проведені в суботу 17 жовтня в Судово-медичнім Інституті розслідування для встановлення причини смерти виявили, що Бандера помер на затруєння ціянкалієм. Тепер комісія для справ убивств перевіряє, чи наявним є самовбивство чи злочин".

Чин Похорону відбувся у вівторок, 20 жовтня 1959 року на цвинтарі “Вальдфрідгоф”. Прийшло дуже багато людей. З обличчя провідника зняли посмертну маску, а разом з ним в могилу поклали землю з України та воду з Чорного моря.

Вшановуючи пам'ять Степана Бандери, провід ЗЧ ОУН запровадив двомісячну жалобу від 15 жовтня до 15 грудня 1959 року для членів і симпатиків Організації.

Пам'ять про Степана Бандеру живе як символ українського визвольного руху, його постать залишається важливим елементом української історії та політичного контексту. Його спадок і вплив видно в сучасній українській політиці та суспільстві. За часів незалежності України визнання та вшанування героїв, включаючи Степана Бандеру, стали об'єктом дискусій та полемік.

Репресії членів сім’ї

Брати і сестри Степана Бандери теж обрали шлях усвідомленої боротьби за українську незалежність, кожен та кожна на своєму місці. І кожен та кожна зазнали за це репресій. Далі, спираючись переважно на дослідження Миколи Посівнича (які радимо прочитати, для глибшого розуміння постаті Степана Бандери, і наводимо трохи далі в переліку), коротко згадаємо про кожного і кожну з них.

Марта-Марія Бандера (1907-1982 рр.) та Оксана Бандера (1917-2008 рр.) були вчительками, активними громадськими діячками, входили в ОУН. У ніч з 22 на 23 травня 1941 року Марту-Марію разом з сестрою Оксаною забрали з батьківського дому і відправили етапом на Сибір, суду чи слідства не було. До лютого 1942 року сестри жили у селі Живий Ключ, Красноярський край та працювали різноробами у колгоспі “Серп і молот”. Далі – ще два спецпоселення: Шуликово та Сухобузимське, теж Красноярский край.

У 1953 році їх обох забрали у Москву на два місяці допитів КДБ та примусів виступити з публічними заявами з засудженням брата та ОУН загалом. Сестри відмовились і знову потрапили у заслання. Звільнили зі спецпоселення сестер у 1960 році – Оксану 23 лютого, Марту-Марію 4 березня. Але повернутись в Україну не дозволили.

Марта-Марія так і не повернулась додому за життя, померла у селі Сухобузимське, Красноярського краю. У 1990 році її останки перевезли спочатку до катедрального собору Святого Юра у Львові, а пізніше – на цвинтар у Старому Угринові.

Оксана змогла потрапити до Львова 5 липня 1989 року, більше ніж через 29 років після офіційного, але дуже формального звільнення від спецпоселення. Спочатку жила в Івано-Франківську у дружини Василя Бандери, пізніше переїхала до сестри Володимири у село Козаківка, з 1995 року – почесна мешканка міста Стрий. 20 січня 2005 року Указом Президента України Віктора Ющенка нагороджена Орденом княгині Ольги III ступеня.

Олександр Бандера (1911-1942 рр.) – доктор економічних наук, закінчив Львівську політехніку, а далі, після вступу в ОУН у 1933 році, виїхав до Риму, де продовжив навчання та захистив дисертацію. Одружився з італійкою і якийсь час працював у Римській станиці ОУН. Коли у 1941 році дізнався, що проголошено Акт про відновлення Української держави, то повернувся. Його викликали до Львова і там заарештували гестапівці. Далі були допити у тюрмах Львова, Кракова і врешті – Освенцим, в’язничний номер 51427. Там його закатували до смерті польські наглядачі. Але це змогло трохи полегшити умови перебування українських в’язнів, бо дружина Олександра Бандери, громадянка Італії, звернулась до Берліну і після цього українців перевели в окреме від польських наглядачів приміщення, щоб унеможливити сутички та помсту. Тоді існувала чимала напруга, оскільки ОУН боролися і проти польської окупації теж, кожній зі сторін конфлікту було за що мститися іншій, такий був час.

Володимира Бандера (1913-2001 рр.) продовжила родинну традицію і вийшла заміж за священника Федора Давидюка у 1933 році. Разом вони були активними у громадсько-культурній сфері, працювали у товаристві “Просвіта”, таємно підтримували ОУН і УПА.

23 березня 1946 року їх заарештували, а 6 дітей віддали до дитбудинку. У вересні того ж року військовий трибунал МВС засудив подружжя до 10 років трудових таборів і 5 років позбавлення усіх прав та конфіскації майна. Їх також відправили в Краснодарський край, на станцію Решоти, за 6 років – у Казахстан, селище Карабас, далі – цементний завод, потім – Спаськ. Зі Спаську її, як і Оксану та Марту-Марію, у 1953 році забирають на допити в Москву, мета та сама. Володимира просиділа пів року у камері-одиночці, але не пристала на пропозиції КДБ. І її знову відправили у Спаськ. Була формально звільнена 29 лютого 1956 року, але ще три місяці провела на спецпоселенні в Караганді.

Повернулась в Україну в червні 1956 року. Жила з дочкою в Івано-Франківському районі, а з 1995 року з Оксаною Бандерою у Стрию, там і похована.

Василь Бандера (1915-1942 рр.) – протягом 1937-1939 років член Львівського повітового проводу ОУН. Був ув’язнений у концтаборі Береза-Картузька. Учасник II ВЗ ОУН, після проголошення Акта відновлення Української Держави був референтом СБ Станіславівського обласного проводу ОУН. 15 вересня 1941 року заарештований гестапо, ув’язнений у тюрмах Станіславова, Львова, Кракова і, з 20 липня 1942 року – Освенцим, в’язничний номер 49721. Його закатували до смерті ті ж наглядачі, що і його брата Олександра Бандеру.

Богдан Бандера (1919-1944 рр.) – член ОУН, який від листопада 1939 року працював у підпіллі. Про його життя відомо мало, ще менше – про смерть. Брав участь у проголошенні Акта про відновлення Української Державності в Калуші у 1941 році. Був у складі похідних груп ОУН на південний схід України, можливо керував Херсонським проводом ОУН. Його останні роки не відомі, але існують версії щодо цього: перша – Богдана “Митаря” Бандеру розстріляли німецькі військові у 1943 році на Херсонщині, друга – у листопаді 1944 року він був у Чорному лісі. Дата смерті та місце поховання вказують як: 11 березня 1944 року, с. Піски, Миколаївська область.

Репресії торкнулись не тільки сестер та братів Степана Бандери, але й усієї його родини. Батька родини, отця Андрія Бандеру, заарештували тоді ж, коли й сестер – 23 травня 1943 року. Був суд, допити. катування і розстріл 11 липня 1943 року Перед смертю отець Андрій написав “Мої особисті зізнання”, які були підкріплені до особистої справи. Де похований невідомо, припускають, що у Биківні, де протягом 1937-1941 років ховали людей, розстріляних НКВС у Києві. Був реабілітований 8 листопада 1992 року.

Брат отця Андрія, Осип Бандера (1896-1981 рр.) – з 1914 року в Українських Січових Стрільцях. Був арештований більшовиками, потім поляками. В період 1941-44 років був мером Стрия, в 1942 році заарештований гестапо. У 1944 році родина емігрувала до Німеччини, потім – США. Там і живе його син Володимир-Микола Бандера, який теж продовжує справу родини.

Дружина Степана Бандери Ярослава теж була в ОУН з 1936 року, а у 1937-1939 роки – ув’язнена за політичною статтею в польських тюрмах. Після смерті Степана Бандери працювала в архіві-музеї української визвольної національної боротьби в Торонто. Мати Наталки, Андрія і Лесі Бандер. Похована в Торонто.

Доля дітей Степана Бандери

Після смерті Степана Бандери, провід ОУН таємно перевіз його родину до Канади. Там вони і жили, продовжуючи справу батька у свій власний спосіб.

Наталка Бандера (1941-1985 рр.) була активною громадсько-політичною діячкою, членкинею СУМ. Але відомостей про неї дуже мало. Освіту здобула в університетах Торонто, Парижу та Женеви. Вийшла заміж за Андрія Куцана, має 2 дітей: Софію та Ореста. Похована в Мюнхені.

Леся Бандера (1947-2011 рр.) також була в СУМ. Вона вільно володіла 7 мовами, крім української, працювала перекладачкою, коректоркою, писала вірші під псевдонімами, якийсь час була бібліотекаркою в університетській бібліотеці Торонто. Багато працювала з архівами та на конференціях щодо національних питань українства. Багато малювала, вишивала. Похована поруч з мамою і братом у Торонто.

Андрій Бандера (1946-1984 рр.) – провідний член ОУН в Канаді, брав участь у чисельних громадських об’єднаннях, був редактором до англомовного додатка до газети “Гомін України” (1976-1984 рр.). Організовував численні акції протесту під радянським консульством в Оттаві. Одружений з Марією Федорій, мають троє дітей: Степана, Богдану та Олену.

Степан Бандера, онук видатного Степана Бандери у 2010 році отримав за діда Орден Держави та Героя України – найвищі українські нагороди.

Вшанування пам'яті Степана Бандери

В Україні, станом на 2023 рік, тільки у містах існує 510 топонімічних назв, присвячених Степану Бандері, є дві вулиці з його ім’ям в США. Встановлено 44 пам’ятники та відкрито 5 музеїв (один в Лондоні). Образ Степана Бандери став впізнаваним брендом, люди націоналістичних поглядів (навіть не таких, або не зовсім таких, як у Степана Андрійовича) називають себе “бандерівцями”, в Луцьку влітку проводиться музичний “фестиваль українського духу” “Бандерштат”.

Музеї присвячені Степану Бандері

Історико-меморіальний музей Степана Бандери

Адреса: вул. С. Бандери, 48, с. Старий Угринів, Калуський район, Івано-Франківська область

Офіційний сайт

Facebook

Меморіальний музей-садиба родини Бандер

Адреса: вул. Львівська, 20, місто Стрий, Львівська область

Facebook

Музей-садиба Степана Бандери

Адреса: с. Воля-Задеревацька, Львівська область

Facebook

Музей Степана Бандери в Дублянах

Адреса: вул. Володимира Великого, 1, Дубляни, Львівська область (головний корпус ЛНАУ, 2 поверх)

Офіційний сайт

Музей української визвольної боротьби ім. Степана Бандери

Адреса: 200 Liverpool Rd, London N1 1LF, UK

Герой України

20 січня 2010 року Президент України Віктор Ющенко надав Степану Бандері “за незламність духу у відстоюванні національної ідеї, виявлені героїзм і самопожертву в боротьбі за незалежну Українську державу” звання Героя України з відзначенням орденом Держави (посмертно). Вручив ці відзнаки його онуку та повному тезці Степану Андрійовичу Бандері-молодшому, зал Національної опери вітав вручення стоячи.

В Україні до цього поставились неоднозначно. Проросійські партії, яких у 2010 році ще вистачало у Верховній Раді України, закидали президенту “розгойдування човна”, “розкол країни” та образу ветеранів Другої світової війни (яку проросійські партії називали Великою вітчизняною). Проукраїнськи налаштована спільнота рішення Президента підтримала.

Міжнародна спільнота також поставилась неоднозначно. Що не дивно, враховуючи те, що, по-перше, Бандера боровся з незалежність України з польською окупаційною владою (тобто для Польщі його постать явно виглядає в інакшому світлі, ніж для України і це цілком нормально), а по-друге – російська пропаганда роками малювала зі Степана Бандери монстра, демонізуючи на міжнародних майданчиках так, як це вміє російська пропаганда. Не заангажовані політичні лідери або висловили думку, що це виключно внутрішня українська справа, кого нагороджувати званням Героя України, або висловили підтримку такому рішенню Віктора Ющенка. Але його строк добігав кінця і наступним президентом став Віктор Янукович.

2 квітня 2010 року Донецький окружний адміністративний суд визнав незаконним та скасував Указ Президента Віктора Ющенка про надання Степану Бандері звання Героя України. Суд визнав протиправним і таким, що підлягає скасуванню згаданий Указ, оскільки таке звання може присуджуватися тільки громадянам держав, набуття громадянства України є можливим з 1991 року, особи, що померли до цього року не можуть бути громадянами України. Бандера Степан Андрійович помер у 1959 році, тому він не є громадянином України, через що не може бути відзначеним званням Героя України. Те саме стосувалось і Юрія Шухевича.

12 квітня 2010 року Віктор Ющенко подав апеляційну скаргу на Постанову Донецького окружного адміністративного суду. Були подані апеляційні скарги також і від інших осіб. Це не допомогло. Ухвала суду апеляційної інстанції могла бути оскаржена у Вищому адміністративному суді України протягом одного місяця, чого не було. Надання звання Героя України Степану Бандері було офіційно скасовано. Це викликало дискусії.

У грудні 2022 року Офіс Президента України Володимира Зеленського підтвердив, що указ про присвоєння Степанові Бандері звання Герой України суд визнав незаконним і скасував. На теперішній момент Степан Бандера не є офіційно Героєм України. Але є не офіційно.

Інші почесні звання Степана Бандери: Борець за незалежність України у XX сторіччі, а також Почесний Громадянин 24 міст України.

Цікаві факти про Степана Бандеру

Видається, що все життя Степана Бандери – то суцільний набір цікавих фактів, але спробуємо згадати тут ще кілька:

• він писав вірші. Дослідники знайшли вірш, присвячений першому юнацькому коханню Степана Андрійовича – Юлії Якимович, з сусіднього села на Прикарпатті. Дівчина не відповіла Бандері взаємністю;
• грав у театрі Стецька зі “Сватання на Гончарівці” Григорія Квітки-Основ’яненка так талановито, що люди питали, чи то він такий гарний актор, чи то йому справді бракує клепки;
• був категоричним противником алкоголю та закликав усіх довкола до того самого;
• при зрості 159 сантиметрів був вправним баскетболістом;
• донька Наталка до 13 років не знала, що її батько – ідеолог ОУН;
• “Бандера” – іспанською значить прапор, знамено;
• в перші роки навчання, попри самоосвіту, займався як репетитор з іншими учнями;
• пропустив кілька пластових таборів через те, організовував у себе в селі гурток та читальню і не міг покинути справу на середині;
• його онук повний його тезка – Степан Андрійович Бандера.

Книги про Степана Бандеру

Про Степана Бандеру написано багато, не всі з цих книг та історій збігаються між собою у фактажі, що не дивно, враховуючи масштаб особистості, конспірацію та час, у який жив Степан Бандера. Тут спочатку ми перерахуємо книжки сучасних істориків та однієї письменниці, ті, які зараз можна знайти на поличках книгарень:

• “Степан Бандера людина і міф”, Галина Гордасевич – 2008 (в-во “Апріорі”), 2015 (в-во “Апріорі”), 2018 (в-во “КМ”), 2022 (в-во “КМ”) роки видання.
• “Степан Бандера (Українці. Історія нескорених)”, Микола Посівнич – 2015 рік видання (в-во “КСД”).
• “Степан Бандера: …коли один скаже: Слава Україні!”, Микола Посівнич – 2015 рік видання (в-во “Дискурсус”).
• “Життя і діяльність Степана Бандери. Документи й матеріали”, Микола Посівнич – 2018 рік видання (в-во “Астон”).
• “Степан Бандера – життя, присвячене свободі”, Микола Посівнич – 2021 рік видання (в-во “Центр учбової літератури”).
• “Степан Бандера. Провідник української ідеї”, Микола Посівнич – 2023 рік видання (в-во “Наш Формат”).
• “Україна. Історія з грифом "Секретно"”, Володимир В'ятрович – 2014, 2021 роки видання (в-во “КСД”).
• “«Зродились ми великої години...» ОУН і УПА”, укладач Вахтанг Кіпіані – 2022 (в-во “Vivat”).
• Плохій С. “Убивство у Мюнхені. По червоному сліду”, Сергій Плохій –, 2017 (в-во “КСД”).

Книжки, написані Степаном Бандерою і перевидані останнім часом:

• “Перспективи Української Революції”, Степан Бандера – 2021 рік видання (в-во “Наш Формат” і в-во “Крила”).
• “Третя світова війна і визвольна боротьба”, Степан Бандера – 2022 рік видання (в-во “Крила”).

Художні та документальні фільми про Степана Бандеру

Мистецтво шпигунства (2021)

На стрімінговій платформі Netflix можна подивитись документальний серіал "Мистецтво шпигунства" (Spycraft). У другій серії “Смертельні отрути” (Deadly Poisons) йдеться про історію вбивств лідерів ОУН Лева Ребета та Степана Бандери, а також отруєння третього президента України Віктора Ющенка.

Атентат. Осіннє вбивство в Мюнхені (1995)

На платформі YouTube можна подивитись фільм Олеся Янчука про повоєнне життя Степана Бандери та загонів УПА.

Нескорений (2000)

Теж фільм Олеся Янчука, але тепер в центрі подій Роман Шухевич. Степана Бандеру в цьому фільмі грає Ярослав Мука, який виконував її і в попередньому кіно Янчука.

"Ціна свободи" (2009)

“Фільм знімався у багатьох країнах світу, в пам'ятних "бандерівських" місцях, зокрема на Стрийщині, звідки походить родина Бандери. До створення картини було залучено українських істориків, зокрема Ярослава Грицака, Ярослава Сватка, Івана Патриляка, закордонних – Тимоті Снайдера, Тараса Гунчака (США), Гжегожа Мотику (Польща), Олександра Гогула (Німеччина). Використано праці, спогади Степана Бандери, кінофотоматеріали. Своїми міркуваннями про життя і діяльність Степана Бандери у фільмі поділились голова Проводу ОУН Андрій Гайдамаха, президент благодійного фонду "Літопис УПА" Микола Посівнич, син Головнокомандувача УПА Романа Шухевича Юрій Шухевич, рідна сестра провідника Оксана Бандера, його онук Степан Бандера”, – йдеться в описі до фільму. Можна подивитись на платформі YouTube.

Існує ще безліч документальних фільмів, які виходили на телебаченні, але були розкритиковані сучасними українськими істориками. Тому ми їх тут не згадуємо.

Поштові марки

В Україні випускали і випускають обмеженими накладами марки зі Степаном Бандерою, які зараз можна придбати хіба що в колекціонерів та на аукціонах. Найвідоміші:

• Поштова марка до 100-річчя від дня народження Степана Бандери, 2009 рік. Автор Василь Василенко.
• Блок марок "Степан Бандера". Неофіційний випуск марок із серії Укрфількадр та Пошта Майдану. Блок розміром 10х14 см. Пластова Пошта, 2009 рік.
• Блок марок “Коли поміж хлібом і свободою…”, 2022 рік.
• Блок марок “Slava Ukraini!”, 2022 рік.

Назви організацій, смолоскипна хода, премії

• У 2001 році ОУН заснувала в Києві міжнародну благодійну організацію – Центр національного відродження імені Степана Бандери.
• 2009 та 2014 роки на Тернопільщині проголошені Роками Степана Бандери.
• З 2007 року тисячі прибічників Степана Бандери щороку відзначають річницю з його дня народження, влаштовуючи 1 січня в центрі своїх міст смолоскипну ходу. У Києві вперше така хода пройшла у 2007 році з ініціативи партії “Свобода”. Подібні акції проводяться і у Львові, Луцьку, Івано-Франківську, Полтаві, Житомирі, з 2014 року – у Дніпрі, з 2016 – у Херсоні і Слов'янську, з 2017 року – в Запоріжжі та Черкасах.
• Львівська обласна рада у 2012 році стала ініціатором заснування премії імені Героя України Степана Бандери.
• З 2014 року для студентів Львівської політехніки існує студентська премія ім. Степана Бандери
• Іменем провідника названо пластовий курінь число 23 ім.і Степана Бандери.

Феномен Степана Бандери – чому його так часто згадують під час війни з росією

Російська пропаганда стверджує, що до влади в Києві пришли “бенедеравци”, Рамзан Кадиров називає Степана Бандеру своїм особистим ворогом і перетворює історичну фігуру на сучасний міф.

Цікавий факт: на початку незалежності Чечні, в Грозному існувала вулиця імені Степана Бандери, але після приходу до влади Рамзана Кадирова вулицю перейменували.

Українці святкують день народження Степана Бандери одночасно з новим роком, співають в школі на перерві пісню “Батько наш Бандера, Україна мати” і кажуть, що “в нас навіть коти бандерівці”. Ім’я провідника ОУН давно стало більше ніж просто пам'яттю про історичну постать людини, яка в непростий період історії боролась та померла за свої переконання, Степан Бандера – це символ. Символ боротьби, свободи, нескореності та перемоги для українців.

Закінчимо словами сучасного українського історика, публіциста, політика, голови Українського інституту національної пам'яті Володимира В’ятровича, з відео, яке він записав на початку повномасштабного вторгнення:

“Парадоксально, але до перетворення Бандери у символ українського визвольного руху доклалася й ворожа радянська, а потім російська пропаганда. У різні часи персоніфікація була одним зі способів протидії руху. Тому його учасники, перш ніж стати бандерівцями, були петлюрівцям, а ще перед тим – мазепинцями. Таким чином пропагандисти акцентували: імперії протистоїть не народ, а окремі “погані” його елементи. Нині Москва протистоїть не тільки вільній Україні, а й небезпечним для неї антирадянським настроям. Бо саме ці настрої є найбільшою загрозою для путіна. Тому Кремль досі боїться Бандеру. Бандера – це про те, що українці чинитимуть опір навіть у здавалося б безнадійній ситуації. Бандера – це про величезний потенціал опертя на власні сили, потенціал, який нині в основі успішного спротиву російській агресії, який міняє геополітичне становище України в світі. Бандера – це про гру в довгу, про віру в людей і їхню снагу відстояти свободу. Бандера – це про смерть російської імперії і перемогу України. Кадиров дуже хоче зустрітися з Бандерою. Збройні сили України можуть організувати цю зустріч. Це може навіть бути зустріч на трьох із путіним, такий собі самміт”.