Розстріляне відродження

У 1937 році радянська влада розпочала масові репресії проти української інтелігенції, трагічний період в історії, який ми знаємо як «Розстріляне відродження».

Метафора «Розстріляне відродження» вперше була запропонована польським публіцистом Єжи Ґедройцем у листі до українського літературознавця Юрія Лавріненка 13 серпня 1958 року. Цей вислів Ґедройць запропонував використати як назву для антології української літератури 1917–1933 років, яку Лавріненко готував на його замовлення. Книга «Розстріляне відродження: Антологія 1917–1933» стала першою масштабною спробою показати та осмислити втрати української літератури й культури внаслідок репресій радянської влади. Лавріненко описав долю цілого покоління талановитих митців, які стали жертвами сталінського терору.

«Розстріляне відродження» стало символом неймовірного потенціалу української інтелігенції, який радянська влада жорстоко придушила. Це були митці, які могли вивести українську культуру на новий рівень, але стали жертвами репресивного режиму. Це трагічне словосполучення надзвичайно точно передає суть того, що відбувалося. 

Передумови

Щоб зрозуміти контекст, потрібно повернутись до 1920-х років. Тоді, після поразки УНР у війні з більшовиками, більшість території України опинилася під контролем СРСР, решта — під контролем Польщі, Чехословаччини та Румунії. Більшовики обрали Харків столицею радянської України — місто, яке їм було простіше контролювати, ніж Київ на той момент. Саме сюди приїхали українські митці: Микола Хвильовий, Остап Вишня, Лесь Курбас, Микола Зеров та інші.

У той час радянська влада оголосила політику «коренізації» або, у випадку України — «українізації», яка, здавалося, відкрила двері для розвитку національної культури та мови. Митцям республік СРСР на державному рівні дозволили видавати свої твори, ставити власні вистави та створювати літературні об'єднання. Наприклад, було створено літературне об'єднання ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), яке очолив Микола Хвильовий. Здавалося, що українська культура знайшла новий простір для розвитку, але все це було лише ілюзією.

Чому українські митці взагалі пішли на домовленості з радянською владою? Річ у тім, що на початку XX століття ідеї соціальної рівності та відхід від класового розподілу були популярними в усьому світі. Багатьом освіченим людям того часу імпонували ці ідеї, вони бачили за соціалізмом майбутнє і щиро вірили, що радянська влада справді підтримує рівноправність і розвиток національних культур. В цьому є певна пастка зарозумілості: оцінювати вчинки та ідеї людей минулого через призму сучасного розуміння стану речей. Це зараз ми з вами знаємо, до чого призведе розбудова “світлого соціалістичного майбутнього” і це здається очевидним. У 1920 році нічого ще очевидним не було, 2 роки як закінчилась Перша світова війна, люди з надією стояли на порозі нової ери.

Однак під прикриттям українізації радянська влада звісно мала інші плани: використати цю політику, щоб зробити населення лояльним, а також ідентифікувати тих, хто мав націоналістичні погляди. Тож, коли українські митці почали віддалятися від росії та проголошувати гасло «геть від Москви», це стало для Кремля сигналом про загрозу. І хоча твори тогочасних українських письменників були просякнуті лівими ідеями, але їх явний акцент на українській культурі та прагнення до інтеграції з Європою йшли у розріз із планами радянців.

З початку 1930-х років радянська агентура почала пильно стежити за кожним кроком українських митців. Усі вони перебували під наглядом, а система доносів і шпигунів фіксувала їх висловлювання та діяльність. Чекісти збирали інформацію про те, хто підтримує радянську владу, а хто схиляється до націоналістичних позицій. Уся політика українізації виявилась підступною пасткою, щоб зібрати докази проти українських діячів і, зрештою, знищити їх.

Початок арештів припадає на 1931 рік, коли до харківського Будинку Слова приїжджає сумнозвісний «чорний воронок» — автомобіль НКВС, який забирає першу жертву з будинку, акторку Галину Мневську, звинувачену в «буржуазному націоналізмі». Її відправлять на заслання в Сибір на п'ять років. У 1932 році арештовують Івана Багряного, а в травні 1933-го — драматурга Михайла Ялового. Невдовзі після арешту Ялового, не витримавши атмосфери терору, його друг та колега по ВАПЛІТЕ, письменник Микола Хвильовий, завершує життя самогубством.

5 серпня 1937 року, за наказом Політбюро ЦК ВКП(б), розпочалася масштабна операція з ліквідації антирадянських елементів. Це була масова чистка, спрямована не лише проти «ворогів народу» на волі, але й у таборах. В Соловках відбувалися масові страти: особлива трійка НКВС Ленінградської області ухвалила вирок на 1116 ув'язнених, з яких 1111 осіб розстріляли в карельському урочищі Сандармох. Серед страчених були видатні українські діячі культури: поет і професор Микола Зеров, засновник театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, письменник Валеріян Підмогильний, а також Павло Филипович, Григорій Епік, Михайло Яловий та дуже багато інших. Сталінський терор не зупинявся навіть перед тими, хто вже був звільнений, метою було не тільки покарання, а — повне фізичне знищення, щоб стерти будь-яку пам'ять про цих людей.

Родичам убитих не говорили правди: їм видавали фальшиві довідки про смерть від хвороби в роки війни чи пізніше. Радянська влада приховувала факти розстрілів. Вже після смерті Сталіна відбулося формальне відновлення імен страчених, але справжня правда про їхню долю відкрилася лише в період незалежності України, коли були розсекречені документи НКВС і КДБ.

Вважається, що за часів великого терору було знищено щонайменше 30 тисяч представників української інтелігенції.

Цей період отримав назву «Розстріляного відродження», і саме він демонструє системний характер боротьби радянської влади з будь-яким проявом української культури й прагненням до незалежності. Це був цілеспрямований знищувальний механізм, спрямований на ліквідацію всіх, хто міг би стати авторитетом, лідером думок, та чинити опір радянському режиму.

Представники «Розстріляного відродження» 

Представників «Розстріляного відродження» умовно виділяють у кілька груп залежно від їхньої долі під час і після репресій.

Перша група: жертви терору

До цієї категорії належать ті, хто загинув внаслідок сталінських репресій. Серед них видатні письменники, такі як Валер'ян Підмогильний, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Євген Плужник, Лесь Курбас та багато інших. Ці люди були розстріляні, померли в таборах або, як у випадку Хвильового, закінчили життя самогубством, передчуваючи неминучий арешт.

Хоча більшість із них були реабілітовані ще наприкінці 1950-х років, їхні твори довгий час залишилися під забороною. Багато пізніх праць, які не відповідали рамкам соцреалізму, були свідомо знищені. Наприклад, практично всі монументальні твори Михайла Бойчука, засновника школи монументального живопису, були стерті з історії. Лише окремі мистецькі твори, які відповідали офіційним канонам, згодом друкувалися та навіть включалися до шкільних програм, як, наприклад, п'єси Миколи Куліша.

Друга група: ті, хто вижив

Деяким діячам української культури, вдалося уникнути смертної кари, але їхні долі залишилися трагічними. Письменник Остап Вишня, після звільнення з таборів, став пропагандистом сталінського режиму. Водночас Борис Антоненко-Давидович, звільнений лише після реабілітації 1957 року, зберіг опозицію до радянської влади до кінця життя. Відомий випадок Івана Багряного, якому вдалося втекти з концтабору й згодом стати символом українського протистояння в еміграції.

Третя група: забуті та заборонені

Ця категорія охоплює митців, чиї твори не відповідали рамкам соцреалізму і були засуджені радянською владою. Їхні праці вилучали, а імена замовчували. Більшість цих діячів, як Олександр Богомазов чи Гнат Михайличенко, померли ще до початку масових репресій. Декому вдалося уникнути переслідувань, припинивши свою активну діяльність, як Марія Галич, або емігрувавши за кордон, як Юрій Клен.

Четверта група: пристосуванці

Деякі митці зберегли життя, поступившись всім іншим. Їхні твори стали пропагандистськими зразками соцреалізму. Серед них — Максим Рильський, Павло Тичина, Володимир Сосюра. Їхня творчість під час сталінського терору була спрямована на обслуговування ідеологічних потреб режиму.

Ми не зможемо згадати тут кожного та кожну, тоді це була б груба книга, а не ознайомча стаття, тому зупинимось ще на кількох знакових іменах:

Микола Хвильовий

Микола Хвильовий був одним із найпомітніших українських авторів 1920-х років. Його прозові твори, такі як «Я (Романтика)», «Санаторійна зона» — виділялися психологічною глибиною та новаторським стилем. Хвильовий був прибічником культурної автономії України, що виявлялося в його маніфестах, закликах орієнтуватися на європейську культуру. Його творчість несла загрозу радянським ідеологам, адже вона апелювала до національної самосвідомості українців. Відчуваючи тиск і неможливість реалізації власних ідеалів, Хвильовий вкоротив собі віку — його смерть стала одним з символів розчарування та відчаю української інтелігенції в умовах радянської диктатури.

Валер'ян Підмогильний

Валер'ян Підмогильний створив перший урбаністичний роман українською мовою. Його «Місто» відтворювало амбіції, мрії та життєві складнощі української молоді, що прагнула інтегруватися в сучасне урбаністичне середовище. У творчості Підмогильного простежуються психологічний аналіз і філософські роздуми, характерні для сучасного роману того часу. З часом письменника звинуватили в націоналістичних поглядах та стратили в урочищі Сандармох, що стало вагомим ударом по інтелектуальному розвитку української літератури.

Лесь Курбас

Лесь Курбас заснував театр «Березіль», де розробляв новаторські способи вираження, які об'єднували різні види мистецтва та, буквально, — нові форми подання драматургії. Його творчий метод базувався на експериментах із простором, світлом, звуком, що робило його роботу сучасною, сміливою, геніальною. Радянські чиновники заборонили всі п'єси та постановки, які розкривали конфлікт між особистістю та системою. Самого Курбаса арештували й згодом стратили в Сандармоху.

Микола Куліш

Микола Куліш — один із найяскравіших драматургів 1920-х років, п’єси якого стали безперечними культурними явищами. Твори, як-от «Народний Малахій» і «Мина Мазайло», сатирично висвітлювали суспільні проблеми, розкривали абсурдність радянської ідеології. Саме через критику радянської системи та його вплив на культурну спільноту, Куліша заарештували та стратили.

Михайло Бойчук

Михайло Бойчук — художник, який зміг оновити українське образотворче мистецтво, поєднуючи традиційні стилі з модернізмом. Напрямок, який він започаткував, назвали «бойчукізмом» за унікальну техніку, що наближалася до візантійського іконопису, адаптованого до сучасності. Бойчука та багатьох його послідовників репресували, вважаючи їхню діяльність націоналістичною і небезпечною для радянської системи.

Будинок «Слово»

Будинок «Слово» — це житловий кооперативний будинок, зведений у 1928 році в Харкові для українських митців. Його назва символічна, адже там проживали поети, художники, режисери та письменники, а також інші діячі культури, які були рушіями «Розстріляного відродження». Будинок розташований у центрі Харкова, що тоді був столицею Української РСР.

Будівля спроєктована в формі літери «С» і мала стати осередком культурного життя. Тут отримали квартири найвідоміші літературні та мистецькі діячі того часу: Микола Хвильовий, Микола Куліш, Остап Вишня, Павло Тичина та інші. За фасадом творчого розквіту ховалася темна сторона радянської системи. Будинок «Слово» став пасткою, де митці перебували під постійним наглядом і тиском влади.

Спочатку атмосфера в будинку була відкритою та сприятливою для творчості. Життя в «Слові» нагадувало безперервний процес обговорення, взаємопідтримки та творчих експериментів. Тут виникали творчі дискусії, які формували нові напрямки в українському мистецтві та літературі. Однак влада уважно стежила за життям мешканців будинку, і невдовзі період окремої свободи закінчився.

Централізоване розміщення письменників у будинку полегшувало контроль за їхньою діяльністю. Кожен творчий крок або висловлювання мешканців могли трактувати як антирадянську діяльність, що призвело до арештів і переслідувань.

У 1930-х роках будинок «Слово» став символом трагедії української інтелігенції. Мешканці будівлі зазнали масових репресій: їх арештовували, висилали до таборів, розстрілювали. Микола Хвильовий у травні 1933 року закінчив життя самогубством у своїй квартирі, протестуючи проти політики радянської влади. Миколу Куліша, Лесю Курбаса та багатьох інших було заарештовано та страчено в Сандармосі.

З 66 мешканців будинку «Слово» всі стали жертвами репресій: 40 осіб було розстріляно, інші пройшли через табори або зникли безвісти. Лише одиницям успішно врятуватися, часто ціною творчого й особистого компромісу.

Сьогодні будинок «Слово» є символом української історії, що нагадує про масштабні репресії проти інтелігенції. Його мешканці стали жертвами тоталітарного режиму, але їхній внесок у розвиток української культури неможливо переоцінити. Збереження пам'яті про будинок «Слово» — це важливий крок до усвідомлення трагедії «Розстріляного відродження» та вшанування жертв репресій.

Репресії та знищення інтелігенції

Наприкінці 1930-х років репресії набули масового характеру. Арешти, заслання і розстріли стали звичним явищем. Багато з репресованих були страчені в Сандармосі, урочищі на території Карелії, яке стало місцем загибелі українських митців, науковців та інтелектуалів. Загалом десятки тисяч людей були репресовані, зокрема й українські діячі культури.

За даними істориків, репресії зачепили тисячі представників української інтелігенції. Лише під час «Великого терору» (1937–1938 роки) в Україні було заарештовано понад 100 тисяч осіб, із яких близько 20 тисяч розстріляли, а решту заслали в табори ГУЛАГу. Митці, науковці та інтелектуали, які опинилися в таборах або були страчені, залишилися незаповнені прогалини у розвитку української культури. Знищення культурної еліти, яке відбувалося цілеспрямовано, знищило одночасно і чимало унікальних ідей та проєктів, які могли б допомогти українській культурі розвинутися ще більше. Багато творів цих митців було знищено, заборонено або піддано цензурі.

Удару було завдано не тільки культурним діячам, але й українським науковцям, які працюють у різних сферах, таких як історія, філософія, соціологія, лінгвістика, медицина та природничі науки. Багато вчених, що мали альтернативні думки або поставили під сумнів офіційну ідеологію, були арештовані та репресовані. Як і ті, хто досліджував українську історію, часто були звинувачені у націоналізмі. Це призвело до занепаду багатьох наукових шкіл та гальмування наукового розвитку на десятиліття.

За всіма оцінками, за період репресій в Україні було знищено до 80% представників творчої інтелігенції. Масштаби репресій були настільки великі, що точна кількість жертв і досі остаточно не встановлена. Тисячі українських митців, науковців та викладачів загинули або були змушені припинити свою діяльність. За підрахунками дослідників, із близько 260 українських літературних діячів, які творили в 1920-х роках, до кінця 1930-х років залишилося лише близько десятка.

Кому вдалось вижити

Лише небагатьом вдалось уникнути жорстоких репресій. Дехто емігрував, інші — змушені були зректися своїх переконань і творчості, прийнявши пропагандистські ідеали. Однак їхній шлях після репресій нерідко був позначений болем, моральними компромісами, знищеною творчою свободою або вимушеною еміграцією.

Остап Вишня

Один із найвідоміших українських сатириків Остап Вишня (Павло Губенко) був заарештований у 1933 році за звинуваченням у «антирадянській діяльності». Він провів понад десять років у таборах на півночі СРСР. Після звільнення в 1943 році Остап Вишня повернувся до літературної діяльності, але був змушений стати лояльним до режиму. Попри все, він зберіг популярність серед читачів, хоча його творчість і була суттєво обмежена і цензурована.

Іван Багряний

Поет, прозаїк і політичний діяч, який також пережив репресії. У 1932 році його арештували за нібито антирадянську агітацію. Провівши кілька років у таборах, він зумів втекти. У роки Другої світової війни Багряний емігрував до Німеччини, а згодом оселився в США. В еміграції він став активним борцем за права українців, засновником Української революційно-демократичної партії та одним із провідних діячів української діаспори.

Борис Антоненко-Давидович

Письменник і перекладач Борис Антоненко-Давидович був заарештований у 1935 році за визнанням належності до «Української військової організації». Після майже двох десятиліть у таборах ГУЛАГу він був звільнений у 1957 році. Попри репресії, Антоненко-Давидович до кінця життя залишився принциповим критиком радянської влади. Його твори, зокрема переклади світової літератури українською мовою, стали значним внеском у розвиток культури.

Максим Рильський

На відміну від багатьох сучасників, Максим Рильський уникнув арешту. Проте це далося ціною компромісу з режимом. У роки масових репресій він був змушений змінити характер своєї творчості, пристосовуючись до вимог соціалістичного реалізму. Попри все Рильський залишився видатним поетом, хоча його пізні твори часто і не відображають справжньої глибини його таланту.

Павло Тичина

Павло Тичина, один із найвідоміших українських поетів, також уникнув фізичних репресій. Проте його творчість зазнала значного впливу режиму. Уникаючи переслідувань, Тичина став активним прихильником радянської ідеології, що значно змінило його поетичний стиль. Його ранні твори, наповнені глибокою лірикою та національним духом, поступилися місцем пропагандистським віршам.

Як бачимо, деяким митцям вдалося уникнути репресій завдяки еміграції. Наприклад, Юрій Клен (Освальд Бургардт) ще до початку масових арештів переїхав до Німеччини. Інші, як-от Марія Галич, уникли арешту, відійшовши від активної літературної діяльності.

Процес Спілки визволення України

Процес Спілки Визволення України (СВУ) став одним із найгучніших політичних судів у радянській Україні. Він мав на меті лише знищити українську інтелігенцію, а й створити атмосферу тотального страху та підкорення населення. Ця справа, інспірована радянськими спецслужбами, стала частиною ширшої кампанії проти українського національно-визвольного руху.

Спілка визволення України, за офіційною версією НКВС, була підпільною антирадянською організацією, яка нібито поставила за мету відокремлення України від СРСР і відновлення незалежної держави. За даними слідства вона діяла ще з 1926 року, а її лідерами були відомі представники інтелігенції.

Процес щодо СВУ почався в березні 1930 року в Харкові й тривав до квітня того ж року. Він став показовим судовим дійством, яке активно висвітлювали радянські засоби масової інформації. На лаві підсудних опинилися 45 осіб, серед яких були провідні діячі української науки, освіти, культури та церкви.

Серед обвинувачених були:

• Сергій Єфремов — відомий політичний діяч, публіцист, історик літератури, академік ВУАН, якого назвали «керівником» СВУ.
• Михайло Слабченко — історик, професор, дослідник українського права.
• Антін Крушельницький — літератор, публіцист, колишній міністр освіти УНР.
• Іван Огієнко — мовознавець, педагог, автор багатьох праць із розвитку української мови.
• Василь Гнатів — діяч кооперативного руху.

А також багато інших науковців, вчителів, письменників та студентів.

Суд звинувачував підсудних у:

• створенні підпільної організації, яка прагнула відокремити Україну від СРСР;
• організації терористичних актів проти радянських діячів;
• пропаганді "українського націоналізму";
• саботажі політики колективізації.

Усі ці звинувачення були сфабриковані, як і сама справа. Більшість підсудних визнали свою "вину" під тиском, хоча деякі, як Сергій Єфремов, намагалися захиститися, заперечуючи ці звинувачення.

Суд виніс суворі вироки. 15 осіб отримали смертні вироки (пізніше замінені на тривалі терміни ув'язнення), решта — багаторічне ув'язнення в таборах ГУЛАГу. Частина підсудних померла в неволі, інших розстріляли під час Великого терору 1937–1938 років. Цей сфабрикований судовий процес створив атмосферу страху, змусивши багатьох інтелектуалів або співпрацювати з режимом, або припинити будь-яку активність.

Вплив на українську культуру

Одним із ключових наслідків репресій стало знищення новаторських ідей у ​​культурі. Українське мистецтво втратило свою багатогранність, оригінальність і зв'язок з європейськими культурними течіями. Влада нав'язувала соціальний реалізм як єдино можливий стиль, який зосереджувався на прославленні комуністичної ідеології та сталінського режиму.

Наприклад, література втратила самобутніх письменників, таких як Микола Хвильовий, Микола Куліш, Євген Плужник, чиї твори зверталися до глибоких соціальних, філософських і національних тем. Натомість їх місця зайняли твори, що відповідали партійним догмам.

Мистецтво живопису також зазнало суттєвих змін. Роботи бойчукістів, які створили унікальний стиль монументального живопису, були знищені, а самих художників репресували. Український авангард, який міг би стати рівноправною частиною світового мистецтва, був фактично стертий.

Український театр, а зокрема діяльність Леся Курбаса та «Березоля», теж опинилися під ударом. Курбаса звинуватили в націоналізмі, і він був репресований. Його експериментальний театр припинив свою історію. Український кінематограф, який завдяки таким митцям, як Олександр Довженко, мав перспективу розвитку як окрема національна школа, також втратив свою самостійність, повернувшись на інструмент пропаганди.

Знищення інтелігенції спричинило розрив у передачі культурної традиції. Багато українських класиків було вилучено з навчальних програм і наукових досліджень. Їхні твори стали недоступними для читачів, а імена — забороненими. Цей вакуум призвів до втрати історичної пам'яті. Молоді покоління виростали без знань про культурні надбання своїх попередників. Це формувало спотворення уявлення про національну ідентичність і перетворювало культуру на залежний придаток радянської ідеології.

Репресії торкнулися і наукової еліти. Закриття Української академії наук, переслідування видатних вчених, таких як Сергій Єфремов і Михайло Грушевський, призвели до значного занепаду української гуманітарної науки.

Репресії мали глибокий вплив на сільську культуру. Колективізація і Голодомор знищили селянство як носія традиційної культури. Народні звичаї, ремесла та пісенний фольклор, які століттями були основою української культурної ідентичності, занепали.

Однак спадщина не була знищена остаточно. У незалежній Україні твори репресованих митців стали доступними для читачів, їхні твори повернулися до шкільних програм і наукових досліджень. Це дозволяє українській культурі поступово відновлювати її корені та ідентичність, хоча глибина завданих збитків залишається невимірною.

Відродження пам’яті

З кінця 1980-х років, під час перебудови, Україна почала повертати собі заборонену частину своєї культурної спадщини, яка була виправлена ​​з історії в період сталінських репресій. Період «Розстріляного відродження», довгий час оточений мовчанням, почав відкриватися для широкого загалу завдяки роботі істориків, літературознавців і культурних діячів. Особливу роль у поверненні культурної спадщини відіграють літературознавці, такі як Іван Дзюба, Василь Стус (який і сам став жертвою радянської системи) та Михайлина Коцюбинська.

Наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років в Україні почали перевидавати твори представників «Розстріляного відродження». Літературні журнали, такі як «Дзвін» та «Слово і час», публікували статті та твори, які довгий час були заборонені. На сценах театрів відновили постановки драматургії Миколи Куліша, включаючи знакові п'єси, такі як «Народний Малахій» і «Маклена Граса». Художні музеї та галереї почали експонувати роботи українських бойчукістів, які довгий час були заборонені, забуті або знищені. Українські видавництва ініціювали масштабні перевидання заборонених творів, а шкільні програми поповнилися іменами письменників, які раніше були виправлені з національної пам’яті.

Творчість митців «Розстріляного відродження» стала джерелом натхнення для багатьох сучасних українських письменників. Такі автори, як , Оксана Забужко та Сергій Жадан, продовжують діалог із традиціями 1920-х років. Їхні твори відображають той самий пошук ідентичності, новаторство у формах і стилях, які були характерними для цього покоління.

Український кінематограф також активно переосмислює спадщину «Розстріляного відродження». Олександр Довженко, чия творчість зазнала тиску радянської цензури, став символом українського поетичного кіно. Його роботи надихають сучасних режисерів, таких як Мирослав Слабошпицький, Сергій Лозниця та Валентин Васянович, які створюють авторські фільми, що поєднують глибокий зміст із новаторськими формами. Документальні стрічки та художні фільми, присвячені жертвам репресій, допомагають глядачам краще зрозуміти трагедію «Розстріляного відродження».

Сучасна Україна активно працює над збереженням спадщини «Розстріляного відродження». У школах, музеях, театрах і літературі триває осмислення цього періоду. Меморіальні заходи, присвячені жертвам репресій допомагають зберегти пам'ять про ці трагічні сторінки історії.

Творчість митців «Розстріляного відродження» сьогодні надихає нове покоління українців, які продовжують боротися за свою культуру, мову та національну ідентичність з тим самим ворогом.

Питання та відповіді