Козацтво в Україні

Вважається, що слово «козак» походить від давньотюркського слова «кьоз» — «ходити, мандрувати». За даними дослідників, слово «козак» вперше було зафіксовано у словнику половецької мови із визначенням «вартовий, бадьорий».

В українській мові слово «козак» у різні часи застосовували для позначення різних людей. Скажімо, в другій половині XV ст. так називали промисловців-уходників, які займалися промислами на «нічийних» землях, і прикордонників. У другій половині XVI ст. «козаки» — це запоріжці та реєстровики. У добу, відому, як Гетьманщина, цим словом називали усіх представників козацького стану. А з кінця XVIII ст. і аж до початку XX ст. козаками іменували представників військового стану, які мешкали на Кубані, Дунаю і в Приазов’ї.

У наш час в Україні також існує багато громадських організацій та об’єднань, члени яких називають себе козаками.

Історія виникнення козацтва

Виникнення козацтва як нового соціального явища на українських землях у XV ст. було зумовлене низкою причин.

Якщо говорити про специфіку заселення території сучасної України в XV ст., то більшість поселень тоді зосереджувалося в межах Київщини, Галичини, Волині, Поділля та Полісся. Натомість Запоріжжя та Середня Наддніпрянщина у той час були незаселеними. Одна з причин — південноукраїнські землі були своєрідною межею між осілими землеробами і степовими кочівниками. Тож не дивно, що нове соціальне формування «вільні козаки» обрало для себе «нічийні» землі. Так козаки стали охоронцями південного прикордоння.

Загалом дослідники виділяють як мінімум 5 передумов, що призвели до формування класу українських козаків:

1. Соціальні. У той час посилилася феодальна експлуатація, юридично оформилася кріпосна залежність.
2. Економічні. Нестача орної землі спонукала до освоєння вільних земель Дикого поля.
3. Політичні. Польська влада прагнула залучити українських вояків до захисту південних кордонів від татарської загрози.
4. Національні. У цей період почав назрівати спротив українців політиці колонізації та покатоличення.
5. Стратегічні. Наростання загрози з боку Кримського ханства.

Перша згадка про козаків у письмових джерелах датується 1489–1492 рр. У той час козацькі формування розбили татарський корабель під Тягинею (Бендерами) й тим самим розпочали боротьбу з татарами й турками, яка тривала впродовж століть.

Організація та структура козацтва

Формування нової соціальної верстви українського козацтва відбувалося переважно з селянства та міщанства. Перші втікали у вільні степи від закріпачення та феодальної експлуатації. Других південь приваблював сезонними промислами — рибальством, полюванням. Зрештою, у Дикому полі почали з’являтися перші об’єднання та невеличкі міста — прообрази майбутньої Січі.

Датою, коли була заснована Запорізька Січ, на сьогодні вважається 1556 рік. Тоді черкаський староста Дмитро «Байда» Вишневецький на острові Мала Хортиця звів фортецю, яка й стала основою майбутньої Січі. За період існування Січ неодноразово змінювала свою локацію.

Нині історикам відомо про існування 8 січей:

• Хортинська;
• Томаківська;
• Базавлуцька;
• Микитинська;
• Чортомлинська;
• Кам’янська;
• Олешківська;
• Нова (Підпільненська).

Проте, як би не змінювалося розташування Січі, устрій формування залишався незмінним.

Військова та адміністративна ієрархія

З погляду устрою, Запорізька Січ мала вигляд фортеці, всередині якої розміщувався майдан, де проводили ради. Також там були церква і стовп для покарань, а довкола — великі хати-курені, будинки старшини, канцелярія, арсенал, майстерні.

Підрозділи Січі

Усі козаки, які перебували на Січі, долучалися до певного куреня, який очолював курінний отаман. Загалом на Січі було 38 куренів. Тюркське слово «курінь» мало різні значення: так називали і житло, і хату-казарму, і загін вояків-козаків. Традиційно курені отримували назву за місцевістю, з якої походила більшість його козаків. Так, наприклад, був Переяславський курінь, Полтавський, Уманський. Кожен курінь складався із кількох будівель.

Територіально Січ мала поділ на паланки (з тюркської — «невеличка фортеця»). Їх зазвичай було від 5 до 10. Паланками називали невеликі козацькі фортеці та певну частину козацької території, що розташовувалася за межами самої Січі. Керував паланкою полковник. Найдавніші й найчисельніші паланки — Кодацька та Самарська.

Козацтво як військо традиційно поділялося на полки — окремі військові загони. Чисельність полку в різні часи змінювалася, але в середньому становила 500–1000 осіб. Кількість полків також не була стабільною. У різні часи їх було від 4 до 8. Назва полків походила від населених пунктів, де базувалася полкова старшина. Так, існували Канівський, Корсунський, Чигиринський, Черкаський, Переяславський та інші полки. Структурно полки формувались із сотень. А об’єднання із кількох сотень формувало курінь.

Виборна система Січі

Унікальність українського козацтва полягала і в тому, що це було одне з перших демократичних утворень того часу — зі сформованою військово-політичною організацією і виборним правом. Причому все керівництво не просто обиралося шляхом загального голосування — всі козаки мали рівне право участі у виборах.

Формально найвищу владу на Січі мала Військова козацька рада, на якій вирішувалися всі найважливіші політичні та воєнні питання. Військова рада збиралася обов’язково двічі на рік: 1 січня і 1 жовтня, а також коли в цьому виникала необхідність. На ній козаки обирали кошового отамана та гетьмана. Кошовий отаман був керівником Запорізької Січі, а посада гетьмана виникла у польсько-литовській державі на позначення воєначальника, який керував великими військовими частинами і водночас був політичним лідером основної частини визволених земель України.

Першим, хто отримав титул гетьмана, був Петро Конашевич-Сагайдачний. У період, коли вже існували обидві посади — і гетьман, і кошовий отаман, останній був наступником гетьмана у разі його відсутності чи смерті.

Таким чином, на Січі вищу виконавчу владу мав кошовий отаман. У його руках зосереджувалася військова, адміністративна, судова та духовна влада. Проте вона обмежувалася 3-річним терміном, крім того, отаман мав звітувати перед військовою радою. У мирний час кошовий був типовим «конституційним монархом», а у воєнний час його влада ставала необмеженою, і він міг діяти одноосібно як диктатор.

Разом із отаманом обирали військову старшину, тобто уряд Січі. До нього входили суддя (друга особа після кошового отамана), писар (відав усіма письмовими справами Запоріжжя), осавул (стежив за порядком і благополуччям козаків у мирний час), а також курінні отамани (піклувалися про козаків свого куреня).

Крім військової старшини, була ще похідна та паланкова. Похідну представляли полковник (сердюк), осавул і писар. Паланкова старшина мала такий самий склад, а також помічників — хорунжих, підосавулів і підписарів.

Права та обов’язки козаків

Відносини між членами Запорізької Січі регулювалися козацьким звичаєвим правом. Це був не писаний закон, а сукупність усталених норм, яких усі козаки повинні були дотримуватися. Звичаєве право утверджувало військово-адміністративну організацію і правила військових дій, регулювало діяльність адміністративних і судових органів, визначало порядок землекористування, види злочинів і покарання за їхнє скоєння.

Загалом козацьке звичаєве право ділилося на публічне та приватне. Публічне було своєрідним військовим статутом, а приватне визначало право власності на майно та відповідальність за заподіяння певної шкоди.

Найтяжчими злочинами на Січі вважалися вбивство, крадіжка, зокрема конокрадство, переховування краденої речі, дезертирство, гайдамацтво, пияцтво під час походів, насилля в Січі чи в християнських поселеннях, непокора керівництву.

Не дозволялися козакам і будь-які стосунки з жінками, тим паче, жінок не можна було приводити на Січ. Також від козаків вимагалося суворо дотримуватися військової дисципліни. Порушників чекало жорстоке покарання, аж до страти.

Головним обов’язком запоріжців був захист українських земель від татарських і ногайських орд зі степів. Козаки розміщували на рубежах своїх володінь бекети (сторожові пости), редути (фортифікаційні укріплення) та хвигури (трапецієподібні сигнальні вогняно-димові споруди) й здійснювали польову сторожу.

Щовесни у кожному курені козаки методом жеребкування розподіляли обов’язки: хто залишиться на Січі на випадок нападу татар чи необхідності вирушати в похід, а хто піде на промисли. Як тільки на річках танула крига, частина козаків вирушала на риболовлю та полювання. Частину продуктів заготовлювали для власних потреб, решту продавали в Україні, а за виручені гроші купували порох, олово, пшоно, борошно.

Усталені звичаї дозволяли козакам мати зброю і небагате вбрання. Все здобуте в походах здавали курінному отаману, а далі військова рада розподіляла майно. Не менше половини традиційно віддавали на церкви та монастирі, частину — в січову скарбницю, а решту здобичі порівну ділили між товариством.

Кожен козак, який мав якесь майно і міг вести власне господарство, міг отримати від коша у власність землю, щоб заснувати на ній свій хутір (зимівник).

Реєстрове козацтво

Реєстрове козацтво — це частина українських козаків, яка перебувала на державній службі у Речі Посполитій. Свою назву формування отримало завдяки спеціальним спискам-реєстрам, до яких записувалися козаки. Реєстр слугував підставою для визначення їхніх прав і привілеїв.

Ідея створення реєстрового козацтва зародилася за часів Сигізмунда І, а реалізована була в 1572 р. за Сигізмунда ІІ Августа. Тоді до реєстру було внесено 300 українських козаків.

Реєстрові козаки отримали офіційну назву Військо Запорозьке і вважалися частиною місцевої адміністрації. Вони мали різні привілеї — звільнялись від податків, отримували право на землеволодіння та самоуправління з назначеною старшиною.

Обов’язки реєстрових козаків полягали у захисті кордонів Наддніпрянщини від татар. Ці козаки перебували на самозабезпеченні і тільки раз на рік отримували кожух і 1 дукат, а також незначну плату під час військових походів. Водночас реєстрові козаки активно підтримували визвольні рухи українців, зокрема під керівництвом Северина Наливайка, Івана Сулими та ін.

Починаючи з XVII ст., реєстрові козаки почали зазнавати все більших утисків від Речі Посполитої. А в 1782 році з ліквідацією в Україні полково-сотенного устрою реєстрове козацтво було скасоване.

У 2002 році установча велика Рада відродила Українське реєстрове козацтво й затвердила посаду гетьмана. Щоправда, нинішні реєстрові козаки — це не військове угруповання, а громадська організація.

Вільне козацтво

Вільне козацтво — це національні добровільні військово-міліційні формування, які діяли впродовж 1917–1921 рр. в Україні та на Кубані. Ця організація була створена в умовах бандитизму та безладу після розвалу російської армії. Організація формувалася за територіальним принципом і на засадах традицій запорізьких козаків. Метою формування спочатку був захист села в умовах громадського безладу, а згодом — правди, свободи, соборного народовладдя людей вільної України та священнослужителів Української православної церкви.

Організація перебувала в юрисдикції Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Перші загони вільних козаків з’явилися на Звенигородщині (Київська губернія). Далі організація поширилася на Чернігівщину, Полтавщину, Херсонщину, Одещину, Волинь, Поділля.

Вільні козаки мали свій статут, обирали кошового отамана, сотника, півсотника, писаря і присягали на вірність Україні.

Усі загони вільного козацтва були розформовані 5 квітня 1918 року владою УНР. Проте козаки продовжували брати участь у повстанських рухах проти радянської влади аж до 1923 р.

Важливі події в історії козацтва

Козацтво залишило яскравий слід в український і світовій історії. Найважливіші битви:

1. Битва за Кафу (1616 р.) — козаки під проводом Петра Сагайдачного знищили османський флот і захопили Кафу, встановивши свій контроль у регіоні.

2. Битва під Берестечком (1651 р.) — одна з наймасштабніших битв у Європі XVII ст. Вона хоча і завершилася поразкою Війська Запорізького, але стала символом героїчної звитяги козаків.

3. Битва під Жовтими Водами (1709 р.) — перша перемога козаків над військом Речі Посполитої у визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького.

4. Битва під Полтавою (1709 р.) — бій між союзними військами шведів (Карл ХІІ) і Військом Запорізьким під проводом гетьмана Івана Мазепи проти московської армії, очолюваної Петром І. Козаки програли, а бій відіграв важливу роль у подальшому визначенні долі українського козацтва.

5. Конотопська битва (1659 р.) — перемога військ гетьмана Івана Виговського та Кримського ханату над московитами.
6. Хотинська битва (1621 р.) — перемога об’єднаних сил українського козацтва і військ Речі Посполитої над військами Османської імперії.

7. Битва під Корсунем (1648 р.) — 15-тисячне військо козаків, очолюване Богданом Хмельницьким спільно з кримськими татарами розгромило польську армію Миколи Потоцького, створивши передумови для формування козацької держави Гетьманщини.

8. Битва під Лоєвом (1649 р.) — під час визвольної війни українського народу козацькі полки зупинили наступ литовських військ на Київ. Хоча козаки програли бій, литовська армія під час битви втратила майже всі боєприпаси і близько 6000 воїнів, тому не змогла продовжувати наступ.
9. Різдвяна битва на Січі (1674 р.) — у ніч проти Різдва на Чортомлицьку Січ напало 15 тисяч османських яничарів та 40 тисяч татар. У битві загинуло 50 козаків із 350, що були тоді на Січі, а яничари втратили близько 13 тисяч воїнів.

Незважаючи на військову майстерність і героїзм козаків, у XVIII ст. козацтво почало занепадати. А в 1775 р. за наказом московської цариці Катерини ІІ відбулася ліквідація Запорізької Січі. Цьому посприяло одночасно кілька факторів:

• невдоволення мас козацькою старшиною, що прагнула збагачення;
• системні дії Московії на знищення гетьманської автономії;
• відсутність природних кордонів робили Україну вразливою і змушували оборонятися на трьох фронтах — турецько-татарському, російському, польському;
• поступове зменшення боєздатності козацького війська.

До цих причин дослідник Петро Ісаїв додав:

психічну двоїстість українців, тобто хитання між лояльністю до московського царя та українським патріотизмом, між федерацією та самостійністю.

Найвідоміші козаки в Україні

За понад 115 років Гетьманщини українське козацтво мало 17 гетьманів. Проте козаків, які залишили важливий слід в українській історії, було значно більше. Згадаємо ключові персоналії козацької епохи.

1. Дмитро «Байда» Вишневецький (1517–1563). Козацький отаман Байда увійшов в історію як засновник Січі, організатор успішних походів та оборон від татарських набігів. Дмитро Вишневецький був князем, старостою Канівським і Черкаським Великого князівства Литовського. В 1563 році потрапив у полон і був засуджений турками до страти. Його загибель описує народна «Пісня про Байду».

2. Богдан Хмельницький (1595–1657). Гетьман Війська Запорізького, талановитий полководець. Очолював низку битв, які увійшли в історію перемог козаків. Повів українців на визвольну боротьбу проти Речі Посполитої. Шукаючи шляхи протистояння Речі Посполитій та Османській імперії, підписав Переяславські домовленості з московією, які гарантували Україні військову допомогу від росіян. Це стало стратегічною поразкою гетьмана. Після його смерті 10 наступних гетьманів безуспішно намагалися позбутися тиску москви.

3. Іван Сірко (1605–1680). Кошовий отаман Війська Запорізького. Відомий успішними походами на Османську імперію та Крим. Як стверджується в переказах, не програв жодної битви. Обирався на посаду кошового отамана 15 разів. Вважається, що Сірко володів магічними здібностями.
4. Петро Конашевич-Сагайдачний (1582–1622). Полководець, політичний діяч, кошовий отаман Запорізької Січі, гетьман реєстрового козацтва, один із засновників козацького флоту з легендарними швидкісними човнами-чайками. Зміцнив позиції козацтва на території України. Організовував успішні походи проти московського царства, Османської імперії, Кримського ханату.

5. Іван Мазепа (1639–1709). Голова козацької держави, гетьман Війська Запорізького. Став першим гетьманом, який залишався на посаді понад 20 років. Належав до української шляхти. Вступав у союз зі шведським королем Карлом ХІІ і польським королем Станіславом Лещинським, щоб вийти з-під протекторату московської держави. Опікувався навчальними закладами, сприяв книговидавництву. Своїм коштом побудував і відреставрував багато громадських і релігійних споруд.

6. Пилип Орлик (1672–1742). Генеральний писар, гетьман Війська Запорізького у вигнанні, державний діяч, дипломат. Входив у найближче оточення Івана Мазепи. Автор так званої козацької конституції — «Пакти й конституції прав і вольностей війська Запорозького». Останні роки життя активно працював над створенням антиросійської коаліції у світі.

Хто такі козаки-характерники

Козаками-характерниками, химородниками, галдовниками, хаморочниками на Запорізькій Січі називали віщунів і чаклунів. Вважається, що такі козаки володіли даром яснобачення, а також займалися лікуванням, психофізичною підготовкою і психотерапією побратимів. Характерники на Січі були своєрідними духовними наставниками, хранителями традицій і головних таємниць козацького бойового мистецтва.

Є кілька версій походження назви «характерник». Згідно з однією із них, це слово походить із санскриту, де «хара» означає «божа наснага», «божа сила». Інша версія пропонує шукати коріння слова в грецькому «character», тобто «відмінна ознака».

За переказами, козаки-характерники могли проходити крізь стіни, перетворюватися на звірів, чути й бачити на величезні відстані, зупиняти і замовляти кулі, ставати невидимими.

Найвідомішим характерником вважається Іван Сірко. Козаки вірили, що він завжди наперед знає, хто збирається проти нього воювати, а під час бою може перекинутися на вовка, хорта чи яструба й заклясти вороже військо. Чаклунські вміння приписували також козаку Мамаю та більшості кошових отаманів — Максиму Кривоносу, Івану Богуну, Дмитру «Байді» Вишневецькому, Самійлу Кішці, Івану Підкові.

Сучасні дослідники вважають, що козаків-характерників готували з дитячого віку впродовж багатьох років. Учитель поступово передавав хлопчику знання та вміння, якими володів сам. Вважається, що характерник не міг померти, поки не передав свій дар «відання» хоча б одному наступнику. Крім того, під час навчання майбутні характерники досконало опановували й військове мистецтво.

Культура та козацтво

Українське козацтво є знаковим явищем не тільки в історії та бойових мистецтвах. Свій вклад Запорізька Січ внесла й в українську та світову культуру.

Символіка козаків

Насамперед у козацтва була розвинута символіка, яка відбилась у клейнодах (з німецького — «скарб, коштовність»). Це збірна назва відзнак, атрибутів і символів козацької влади.

Найвідоміші з них:

• Булава — символ влади кошового отамана та гетьмана.

• Бунчук — відзнака кошового чи гетьмана, яка зберігалася у бунчужного. Бунчуки виготовляли із пофарбований кінських хвостів. Під час війни їх виставляли перед наметом старшини, що символізувало владу та перемогу над невірними.

• Корогва (хоругва) — переважно малинового кольору з вишитими хрестами, гербами чи зображеннями святих. Вручалася всьому війську, а носив її хорунжий. Свої корогви були у кожного куреня, сотні, полкового міста.

• Печатка — нею розпоряджався військовий суддя. Були військові, січові, полкові та сотенні печатки.

• Литаври — великі мідні казани, обтягнуті шкірою. Використовувалися для подачі сигналів.

• Сурми — дерев’яні духові інструменти. Використовувалися військовими музикантами.

• Шестопер, або пернач — ребриста булава невеликого розміру, яку носили за поясом.

Сучасні офіційні символи Президента України (прапор, гербова печатка, знак, булава) є аналогами козацьких клейнодів.

Вплив козацтва на літературу, мистецтво і музику

Одним із унікальних явищ козацької культури є кобзарство. Кобзарі виконували роль поетів і літописців. Не менш колоритним елементом козацької культури є танці. Крім всім відомого гопака, козаки вправно танцювали «яструба», «повзунця» та інші танці, які для них одночасно були і фізичним тренуванням. Козацька культурна спадщина — це і незліченні історичні пісні, думи, легенди, казки, перекази, приказки та прислів’я.

Дослідники запевняють, що серед запоріжців було багато талановитих музикантів, танцюристів і співаків. Козаки грали на кобзах, бандурах, сопілках, литаврах, цимбалах, свистунах, козах.

Після люльки найбільш усього вони любили музику

— розповідав про козацький побут дослідник Дмитро Яворницький.

XVIII ст. ознаменувалося розквітом козацького бароко. В той час розвивався іконопис, зокрема унікальні козацькі ікони і характерна для козацького бароко архітектура. На зміну кобзарям і лірникам прийшли церковні і приватні хори. Помешкання козацької старшини прикрашали ювелірні вироби, килими, посуд із дорогоцінних матеріалів. Верхівка Гетьманщини перейняла загальноєвропейські аристократичні традиції.

Важливу роль Запорізька Січ відіграла і в розвитку освіти. В 1578 р. була заснована перша школа, в якій могли навчатися всі охочі — і дорослі, і діти.

Козацька тематика в українській літературі простежується в творах Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Івана Франка та багатьох інших українських письменників і поетів. Зверталися до теми українського козацтва й зарубіжні письменники — Дж. Байрон, Вольтер, Г. Сенкевич, П. Меріме, Г. Міллер.

Що їли козаки

В основі повсякденного козацького раціону були різноманітні ситні каші та юшки, а також риба, що пояснюється особливістю місцевої культури та способом життя запорожців. Найпопулярніші козацькі страви: кулеші, братко, щерба, тетеря. 

Незважаючи на те, що борошна у козаків завжди було вдосталь, печений хліб вони споживали нечасто. Натомість, тісто із житнього борошна козаки возили з собою в походи у діжках, разом із пшоняною кашею. Ці страви, а також солона, в’ялена та сушена риба, слугували для запоріжців головною поживою, коли не було змоги розвести вогнище.

Головним овочем у козаків була капуста. Її тушкували, варили, квасили, готували капусняки та інші страви. А ось м’яса та молочних продуктів у раціонів запорожців було мало, оскільки худобою і домашній господарством вони не займалися. М'ясо отримували переважно з полювання.

Серед інших популярних козацьких страв варто згадати галушки, потапці, путрю, медові шулики, а з напоїв — збитень і варенуху, соломаху.

До речі, харчувалися запорожці колективно. Для цього курінний кухар тричі на день готував їжу на відкритому вогні у великих казанах. Їли козаки з довгих дерев’яних мисок ваганів.

Цікаві факти про козаків

1. Чуб-оселедець мав право носити тільки той козак, який пройшов усі випробування. Запоріжці вірили, що коли загинуть у бою, то Бог їх витягне із пекла за чуб.

2. Курені на Січі були завжди відкритими, щоб кожен міг зайти і погостювати, навіть коли господаря немає на місці.
3. Запоріжцям під страхом смерті заборонялося пиячити в походах.
4. Гопак у запоріжців був не танцем, а способом бойової підготовки.

5. У морські походи козаки ходили на човнах-чайках, в які поміщалося від 50 до 70 осіб. Шлях від гирла Дніпра до малої Азії запоріжці долали на чайках у середньому за 40 годин.

Козацтво відіграло ключову роль у формуванні національної ідентичності України, захищаючи її від зовнішніх загроз і сприяючи розвитку культури та мови. Запорозька Січ стала символом свободи, демократії та військової майстерності, впливаючи на політичні процеси в регіоні. Також козацтво залишило значний вплив на фольклор, літературу та традиції, які живуть і донині.