День пам’яті жертв Бабиного Яру

Історія трагедії в Бабиному Яру

Бабин Яр — це урочище на північному заході Києва, яке під час нацистської окупації стало місцем масових розстрілів мирного населення. Між 1941 і 1943 роками тут було вбито понад 100 тисяч людей — євреїв, ромів, радянських військовополонених, учасників українського підпілля, священнослужителів, «заручників» і пацієнтів психіатричної лікарні імені Павлова.

Ця трагедія стала одним із найстрашніших символів Голокосту від куль, коли людей убивали без таборів смерті, без газових камер — просто пострілами в потилицю.

19 вересня 1941 року війська Вермахту увійшли до Києва. Уже через кілька днів у місті прогриміли вибухи — радянські диверсанти підірвали будівлі на Хрещатику й прилеглих вулицях. Зруйнований центр став приводом для масових репресій. Нацисти оголосили, що винуватцями диверсії були київські євреї, і вирішили провести «каральну акцію».

28 вересня по всьому місту розклеїли оголошення німецької комендатури, які наказували всім євреям Києва зібратися вранці 29 вересня 1941 року на розі вулиць Мельникова та Дегтярівської, поблизу Лук’янівського кладовища. Оголошення виглядало офіційно — без прямих погроз. Євреям наказували взяти документи, гроші й теплі речі, обіцяючи переселення до нового місця проживання. Серед людей ширилися чутки, що їх вивозитимуть «до Палестини» чи «до Польщі». Насправді німецька окупаційна влада готувала масове знищення.

Зранку 29 вересня тисячі чоловіків, жінок і дітей рушили колонами у напрямку Лук’янівки. Вони йшли вулицею Мельникова, через Єврейське кладовище, далі — на Кагатну (нині вулиця Сім’ї Хохлових), потім на Лагерну (тепер — Дорогожицька). Цей маршрут пізніше назвали «дорогою смерті». Біля входу до Братського кладовища людей змушували залишати документи, коштовності й одяг. На самому краю яру — роздягатися догола, лягати на землю долілиць. Постріли лунали безперервно.

Протягом 29–30 вересня 1941 року нацисти вбили 33 771 особу — майже все єврейське населення Києва. Цю операцію в німецьких звітах назвали «Großaktion» («велика акція»). Розстріли здійснювала зондеркоманда 4а айнзатцгрупи «C» під командуванням штандартенфюрера СС Пауля Блобеля, за підтримки поліцейського полку «Південь» і підрозділів німецької військової поліції.

Вбивства відбувалися швидко і методично. Людей зганяли групами по 30–40 осіб. Після пострілу тіло падало на інші, і поверх укладали нових приречених. Увечері сапери підірвали схили яру, щоб засипати тіла землею.

Після цієї «акції» розстріли в Бабиному Яру продовжувалися постійно — до визволення Києва в листопаді 1943 року. Урочище стало місцем щоденних страт, куди звозили арештованих із тюрми гестапо, полонених і заручників.

В історії виділяють три етапи злочинів:

• Вересень 1941 — весна 1942 року. Масові розстріли євреїв, ромів, військовополонених, заручників, пацієнтів психіатричної лікарні імені Павлова. У жовтні 1941 року розстріляли перших членів українського підпілля, зокрема поетесу Олену Телігу та інших представників Організації українських націоналістів.
• Кінець зими 1942 — серпень 1943 року. Поблизу яру створено Сирецький концтабір, де утримували тисячі людей. Їх розстрілювали або примушували працювати в нелюдських умовах.
• Серпень — листопад 1943 року. Напередодні відступу німці вирішили знищити докази злочину. В’язнів Сирецького табору — 327 осіб — змусили викопувати тіла, будувати печі з надгробків єврейського цвинтаря, спалювати останки. За один раз у такій «печі» знищували до двох тисяч тіл. У ніч на 29 вересня 1943 року в’язні підняли повстання й намагалися втекти. Вижили лише близько двадцяти людей.

Коли Червона армія звільнила Київ 6 листопада 1943 року, масштаби трагедії стали очевидними. Проте в радянській історичній політиці національність жертв замовчувалася. У документах писали лише про «радянських громадян», уникаючи згадки про євреїв, ромів чи українських націоналістів.

У 1950-х роках радянська влада намагалася засипати сам яр відходами цегельного виробництва. Це призвело до Куренівської катастрофи 1961 року, коли прорвало дамбу з пульпою, і брудна хвиля змила житлові квартали, забравши життя тисяч людей. Символічно, що навіть після смерті Бабин Яр залишався місцем нових трагедій.

Попри заборони, пам’ять про Бабин Яр жила. У 1960-х роках українські інтелектуали — Іван Дзюба, Віктор Некрасов, Ліна Костенко — відкрито виступали за вшанування жертв. Їхні виступи стали моральним проривом епохи замовчування.

У 1966 році відбувся перший неофіційний мітинг, а у 1976-му встановили радянський пам’ятник «Радянським громадянам і військовополоненим, розстріляним німецько-фашистськими загарбниками». Єврейське походження більшості жертв не згадувалося.

Лише після проголошення незалежності України Бабин Яр почали офіційно називати тим, чим він є — місцем геноциду єврейського народу, але й місцем пам’яті всіх убитих. Сьогодні тут діє Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр», працюють музеї, відбуваються церемонії пам’яті, уроки історії, кінопокази, міжрелігійні панахиди.

Бабин Яр став символом трагедії, що об’єднує українську, єврейську, ромську й інші спільноти у спільній пам’яті.

Цей день має не лише історичне, а й моральне значення. Він нагадує про ціну людської байдужості, про обов’язок пам’ятати кожну жертву та про необхідність говорити правду — навіть тоді, коли вона болюча.

Жертви Бабиного Яру

Трагедія Бабиного Яру — це насамперед історія тисяч безіменних людей, яких убили лише за те, ким вони були. Євреї, роми, радянські військовополонені, українські підпільники, священники, пацієнти лікарні й навіть діти — усі вони стали жертвами нацистської політики масового знищення.

За два роки, з 1941 по 1943-й, у цьому урочищі розстріляли понад 100 тисяч осіб. Кожна категорія жертв має свою трагічну історію.

Єврейське населення Києва. Першими і найчисленнішими жертвами стали київські євреї.

29–30 вересня 1941 року зондеркоманда 4а під командуванням штандартенфюрера СС Пауля Блобеля вбила 33 771 людину — чоловіків, жінок і дітей. Усі вони виконали наказ з’явитися на збірний пункт, вірячи, що їх переселять. Насправді це була заздалегідь спланована каральна акція, яку в німецьких звітах назвали Großaktion — «велика акція».

Єврейська громада Києва фактично перестала існувати. Її знищили за два дні.

Роми. У Бабиному Яру розстрілювали й ромів — ще одну групу, яку нацисти переслідували на расовому ґрунті. За свідченнями істориків, у Києві загинуло щонайменше 150 ромів, але точну цифру назвати неможливо, адже злочинці не вели жодного обліку.

Ромські табори знищували також на околицях міста — у Святошині, на Березняках, у Дарниці. У роки війни такі самі «малі Бабині яри» з’явилися по всій Україні — від Полісся до Причорномор’я.

Радянські військовополонені. Одразу після окупації Києва до Бабиного Яру почали звозити червонoармійців і політпрацівників, узятих у полон. Їх розстрілювали за наказом гестапо, а частину відправляли до Сирецького концтабору, створеного неподалік. Серед розстріляних були моряки Дніпровської флотилії, політкомісари, комуністи, заручники. У полонених відбирали документи й знищували без слідства — як «небезпечних елементів».

Українське підпілля та націоналісти. Нацистський режим однаково жорстоко знищував і український національний рух. У 1942 році в Бабиному Яру було розстріляно понад 600 членів Організації українських націоналістів, серед яких — поетеса Олена Теліга, її чоловік Михайло Теліга, Іван Рогач, Улас Самчук уникнув долі загиблих лише дивом.

Розстріли українських патріотів доводять: Бабин Яр — це не лише трагедія Голокосту, а й місце боротьби за свободу, де гинули ті, хто відмовився коритися окупації.

Пацієнти психіатричної лікарні. Особливий розділ трагедії — розстріли пацієнтів психіатричної лікарні імені Павлова, розташованої поруч із урочищем. У середині жовтня 1941 року нацисти почали вивозити хворих групами і страчувати їх біля Кирилівської церкви. Лікарів і персонал примушували допомагати в цьому — тих, хто відмовлявся, теж убивали. Так знищували людей, які не могли навіть усвідомити, за що їх ведуть на смерть.

В’язні Сирецького концтабору. З 1942 року поблизу Бабиного Яру діяв Сирецький концтабір — місце утримання тисяч військовополонених, євреїв, ромів і киян, запідозрених у «неблагонадійності». Табір став частиною механізму знищення. Саме його в’язнів змусили спалювати тіла розстріляних у 1943 році, щоб приховати докази. 327 ув’язнених працювали в кайданах, під конвоєм, серед попелу й кісток. У ніч на 29 вересня частина з них здійснила спробу втечі — з понад трьох сотень людей вижили лише кілька десятків.

Діти. Найболючіша сторінка — діти Бабиного Яру. Їх розстрілювали разом із батьками або кидали живими в ями. Деяких немовлят убивали одразу після прибуття до місця страти. Свідки згадували, як у яру стояв плач, що лунав навіть після вибухів, якими нацисти засипали могили.

Загальна кількість жертв. За різними оцінками, в Бабиному Яру було вбито понад 100 тисяч людей. Переважну більшість становили євреї — близько 60–70 % від загальної кількості. Решта — роми, українці, військовополонені, учасники підпілля, радянські активісти, духовенство, заручники. Ці люди не мали однакових біографій, національностей чи віросповідань — але їх об’єднала спільна смерть у Бабиному Яру. Їхні імена — це не лише цифри в архіві, а моральний код історії, який зобов’язує сучасний світ берегти пам’ять і не допустити повторення геноциду.

Вшанування пам’яті жертв

Пам’ять про трагедію Бабиного Яру — це не лише спогад про минуле, а й важливий моральний обов’язок сучасного суспільства. Від перших неофіційних мітингів у 1960-х до сьогоднішніх державних і міжнародних церемоній минуло понад пів століття, але вшанування жертв Бабиного Яру залишається подією, що об’єднує Україну, Ізраїль, єврейські громади всього світу та представників багатьох народів.

Після війни радянська влада замовчувала справжні масштаби злочину. Проте навіть у період замовчування люди приходили до яру — приносили камінці, запалювали свічки, читали вірші.

У 1966 році, в день 25-ї річниці трагедії, письменник Віктор Некрасов, літературознавець Іван Дзюба, поетеса Ліна Костенко та інші кияни провели стихійний мітинг пам’яті. Це був громадянський акт мужності, який уперше порушив мовчання.

Через десять років, у 1976-му, влада все ж встановила перший офіційний пам’ятник, але він залишався радянським за змістом — без вказівки на етнічність жертв.

Після 1991 року Україна повернула собі право говорити власним голосом про цю трагедію. У 1991-му створено Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр», а 2000 року — перший Менора-пам’ятник жертвам Голокосту, який став символом повернення імен євреїв Києва. Поруч з’явилися меморіали іншим групам загиблих: ромам, українським націоналістам, дітям, священникам, пацієнтам лікарні Павлова, в’язням Сирецького концтабору.

Щороку 29 вересня Україна відзначає День пам’яті жертв Бабиного Яру на державному рівні. У цей день проходять офіційні церемонії біля меморіалу, хвилини мовчання в школах, тематичні виставки, читання спогадів свідків, кінопокази та зустрічі поколінь.

Україна також долучається до міжнародних заходів пам’яті Голокосту, зокрема до Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту, який відзначають 27 січня.

Пам’ять про Бабин Яр є частиною світового контексту боротьби з антисемітизмом і тоталітаризмом. Меморіальні заходи відбуваються за участю представників Ізраїлю, Німеччини, Польщі, США, Канади, країн Європейського Союзу, духовних лідерів різних конфесій. На території заповідника встановлено інформаційно-навігаційні стенди українською, англійською та івритом, які розповідають про події 1941–1943 років і про сучасні ініціативи збереження пам’яті.

Завдяки спільним зусиллям українських, ізраїльських та європейських дослідників відновлюються імена жертв, створюються електронні бази даних, публікуються книги про Бабин Яр, знімаються документальні фільми, розробляються освітні проєкти. Важливою ініціативою стало присвоєння довічних державних стипендій українцям, які рятували євреїв під час нацистської окупації, — це рішення уряду від 2021 року є частиною державної політики пам’яті.

Після 2022 року вшанування жертв Бабиного Яру набуло ще глибшого змісту. Під час російських обстрілів Києва снаряди влучали поблизу території заповідника, що викликало міжнародне обурення. Українські історики й священнослужителі назвали це наругою над пам’яттю, адже нацисти колись знищували тут життя, а сучасна російська армія повторює мову ненависті.

У своїх зверненнях Президент України наголошував:

Бабин Яр — це місце, де людство має схилити голову. І будь-який обстріл тут — це обстріл історії, правди й пам’яті.

Меморіальні заходи 29 вересня

Щороку в день 29 вересня, коли світ згадує початок масових розстрілів у Бабиному Яру, Київ перетворюється на простір живої пам’яті. У 2025 році вшанування 84-ї річниці трагедії відбулося на державному, громадському та міжрелігійному рівнях.

Увечері, о 18:30, на території Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр», біля пам’ятника «Менора», відбулася міжрелігійна молитва пам’яті. Участь у ній взяли представники влади, духовенства, дипломатичного корпусу та громадських організацій. Серед учасників — виконувач обов’язків Міністра культури, представники Українського інституту національної пам’яті, голови релігійних громад і посли Ізраїлю, Німеччини, Польщі та Канади.

Лунали молитви іудаїзму, християнських конфесій, ісламу; духовні лідери говорили про спільну відповідальність людства за пам’ять і за майбутнє без ненависті.

Після церемонії, о 19:00, у виставковому центрі «Жива пам’ять» (вул. Юрія Іллєнка 46-А) пройшов показ документального фільму Сергія Буковського «Назви своє ім’я» з дискусією про осмислення Голокосту та особисту відповідальність кожного за збереження історії.

Напередодні, 28 вересня, у Києві традиційно відбувся «Марш пам’яті» — тисяча учасників пройшла маршрутом від кінотеатру «Київська Русь» до меморіалу «Менора».

Учасники несли свічки, портрети загиблих, таблички з написами «Ніколи знову» та «Пам’ятаємо». Цей символічний хід відтворює шлях, яким 84 роки тому йшли київські євреї до урочища, не знаючи, що їх ведуть на смерть.

Меморіальні події супроводжувалися виставками сучасного мистецтва, уроками пам’яті в школах, показами короткометражних фільмів і молитвами в синагогах і церквах по всій Україні.

Таким чином, вшанування жертв Бабиного Яру 2025 року стало не лише даниною минулому, а й нагадуванням про цінність людського життя, гідності та пам’яті в часи нових випробувань.

Меморіальний комплекс «Бабин Яр»

Меморіальний комплекс «Бабин Яр» — це не просто історичне місце, а живий простір пам’яті, який охоплює понад 150 гектарів сучасного Києва. Тут, на території між вулицями Юрія Іллєнка, Дорогожицькою, Олени Теліги й Мельникова, розташовано десятки пам’ятників, меморіальних знаків, тематичних інсталяцій і місць молитви, присвячених усім групам жертв трагедії.

Це — місце зустрічі історії, совісті й мистецтва, де пам’ять про минуле переплітається з сучасним осмисленням людяності.

Сьогодні територія меморіалу налічує понад 30 об’єктів, які нагадують про різні сторони трагедії.

• «Менора» (2000) — головний пам’ятник єврейським жертвам. Його форма нагадує ритуальний семисвічник, а навколо — плити з викарбуваними іменами загиблих.
• Хрест на честь українських націоналістів (1992) — встановлений неподалік місця страти учасників ОУН, серед яких Олена Теліга.
• Пам’ятник дітям, убитим у Бабиному Яру (2001) — скульптура хлопчика з пташкою, символ чистоти, зламаного дитинства і втраченої надії.
• Пам’ятник ромам (2016) — зображення ромської сім’ї, що тримається за руки, символ спільної долі й єдності в стражданні.
• Меморіал в’язням Сирецького концтабору (2005) — нагадування про тих, хто був змушений викопувати й спалювати тіла загиблих у 1943 році.
• Скульптурна композиція «Погляд у вічність» (2021) — сучасна інсталяція українських митців, присвячена голосам свідків, чиї розповіді звучать у форматі аудіоекспозиції.
• Храм св. Олени і св. Андрія — побудований неподалік як місце молитви за всіх загиблих, незалежно від віросповідання.

Сьогодні Бабин Яр — це не лише місце скорботи, а й простір освітньої та наукової роботи. Український інститут національної пам’яті, заповідник і партнери з Ізраїлю та ЄС реалізують програму «Меморіалізація Бабиного Яру», яка включає:

• створення єдиного цифрового архіву жертв з біографічними даними та свідченнями;
• розроблення віртуальної мапи пам’ятних місць;
• організацію виставок і документальних фільмів («Бабин Яр: пам’ять на тлі історії», «Назви своє ім’я»);
• інтеграцію теми Голокосту в українську шкільну програму;
• інсталяції сучасного мистецтва та освітні резиденції для молодих істориків.

На території заповідника встановлено інформаційно-навігаційні стенди трьома мовами — українською, англійською та івритом. Вони розповідають про перебіг подій 1941–1943 років і показують, як місце пам’яті розвивається у XXI столітті.

Тут проходять державні церемонії, міжрелігійні молитви, зустрічі істориків, виставки художників і кінопокази. Але найголовніше — сюди приходять люди, щоб мовчки згадати і відчути, що людське життя — найвища цінність.

Після початку повномасштабної війни росії проти України територія заповідника не раз опинялася під обстрілами.

Бабин Яр: історії тих, хто вижив

Діна Пронічаєва:

Я відчула, як під мною — трупи. Я лежала, не рухалася … І чула, як стріляють … Потім — тиша, лише крики поранених

— спогад з допиту 1946 року. 

Акторка київського театру ляльок, ветеран зв’язку 37-ї армії. 29–30 вересня 1941 року вона потрапила до групи євреїв, котру змушували йти на розстріл у Бабиному Яру. Після пострілів вона прикинулася мертвою, вижила, згодом дала свідчення на процесах воєнних злочинців. 

Її історія стала символом виживання й пам’яті.

Василь Михайловський:

Мій батько повернувся додому — його помітили, і наступного дня він … помер у Бабиному Яру

— спогад дитинства мешканця Києва. 

Народився 1937 року в Києві (при народженні мав ім’я Зезар Каз). Ще дитиною втратив батька під час масового терору; родина пам’ятала лише, що він був «забраний». Через десятиліття Василь став одним із тих, хто розповідав про долі окремих сімей, котрі втрачили рідних у Бабиному Яру.

Михайло Сідько:

Ми були маленькі … мама й сестри взяли мене й втекли … А батько лишився й не повернувся

— фрагмент біографічної довідки. 

Інженер-хімік, уродженець Києва, народжений 1936 року. Завдяки втечі родини у день, коли розміщували листівки з наказом євреям зібратися 29 вересня 1941 року, вижив. Свідчення його сім’ї підкреслює, як випадковість і вибір могли врятувати життя навіть у найстрашніші моменти.

Ці три історії — лише частина строкатої мозаїки історії від людей, котрі пережили або стали жертвами трагедії Бабиного Яру. Вони нагадують: за кожною цифрою — життя, спогад, родина.

Цікаві факти про Бабин Яр

1. Бабин Яр — це не лише місце трагедії, а й природне урочище. До війни воно слугувало околицею Києва з кладовищами кількох конфесій — єврейським, православним, караїмським і мусульманським.
2. 29–30 вересня 1941 року нацисти розстріляли 33 771 єврея. Цей злочин став однією з найбільших каральних акцій Другої світової війни, здійснених за такий короткий час.
3. Виконавцем масових убивств була зондеркоманда 4а під керівництвом штандартенфюрера Пауля Блобеля. Саме він пізніше наглядав за знищенням слідів злочину у 1943 році — розкопуванням і спаленням тіл.
4. Серед загиблих у Бабиному Яру — поетеса Олена Теліга, її чоловік Михайло Теліга, члени українського підпілля.
5. У 1943 році, відступаючи, нацисти змусили в’язнів Сирецького концтабору відкопувати та спалювати тіла. Лише 15–20 із 327 в’язнів, залучених до цієї операції, змогли втекти й вижити.
6. Після війни радянська влада намагалася приховати масштаби трагедії. Територію частково засипали відходами цегельні; у 1961 році дамба прорвалася — трагедія на Куренівці забрала тисячі життів.
7. Перший офіційний пам’ятник у Бабиному Яру відкрили лише 1976 року. Проте він не згадував про євреїв як основних жертв. Лише у 1991 році з’явився окремий Менора-пам’ятник.
8. Діна Пронічаєва — одна з небагатьох, хто вижив. Вона свідчила на Нюрнберзькому процесі, ставши живим доказом геноциду.
9. Щороку 29 вересня відзначається День пам’яті жертв Бабиного Яру. В Україні це офіційна дата державного рівня, яку вшановують церемоніями, виставками, молитвами та уроками пам’яті.
10. Бабин Яр сьогодні є Національним історико-меморіальним заповідником. На його території встановлено десятки пам’ятників — жертвам різних національностей і спільнот, що загинули тут у роки нацистської окупації.

Часті питання