Запорізька Січ

У цій статті ми розберемо:

• чому виникла Запорізька Січ і що стало її передумовами;
• коли Запорізька Січ була заснована і де була перша локація;
• як працювала козацька рада і яким був устрій;
• скільки існувало січей і чому їх переносили;
• що означав 1775 рік і чому остання Запорізька Січ перестала існувати.

Запорізька Січ — це не патріотичний міф про «лицарів степу». Це реальна військова організація зі складною історією, яка суттєво вплинула на розвиток українських земель.

Історичні передумови виникнення

Поява козацтва й самої Запорізької Січі не була раптовою подією, а виросла з кількох процесів, що століттями накладались один на інший: прикордонної небезпеки, втечі людей від феодального тиску, господарського освоєння степу й постійної війни на південному порубіжжі Європи.

Якщо подивитися на карту пізнього середньовіччя, стає зрозуміло: Запорізьку Січ породила географія й політика прикордоння. Південь українських земель у XV–XVI століттях був не просто порожнім Диким Полем (це радянська пропаганда), він був фронтиром — зоною постійного ризику, швидкої наживи й такої ж швидкої смерті, де торгові шляхи, переправи й степові дороги перетиналися з інтересами кількох держав одразу. Саме тут з’являються люди, яких називатимуть козаками, а згодом — Запорізька Січ та Військо Запорозьке низове, тобто окрема військова спільнота зі своїм складом, авторитетами й територією.

Жодна держава довгий час не контролювала цей простір повністю. У різні періоди ці землі перебували у сфері впливу Великого князівства Литовського, Королівства Польського, а з 1569 року — Речі Посполитої. Південніше панували Кримське ханство та Османська імперія. На сході поступово посилювалося Московське царство. Територія між Дніпром і Чорним морем була не порожньою, вона була зоною перетину кількох політичних світів.

Кримське ханство, васал Османської імперії, регулярно здійснювало набіги на українські та польсько-литовські землі. Работоргівля була важливою частиною степової економіки. Османська імперія прагнула контролювати північне узбережжя Чорного моря. Річ Посполита намагалася втримати південний кордон і водночас обмежити автономність козаків. Московська держава уважно стежила за ситуацією, періодично вступаючи в союзи з козацтвом у власних інтересах.

Важливий момент: дуже живучий радянський міф каже, що козаки — це колишні кріпаки, які втекли від панів і віднайшли собі свободу за порогами. Це гарно лягало в радянську пропаганду, але реальність складніша й цікавіша. Так, до козацького середовища з часом справді долучалися люди різного походження, зокрема й втікачі з маєтків, але раннє козацтво виникає не як романтична втеча від побуту чи неволі, а як відповідь на небезпеку й можливість. У прикордонні потрібні були озброєні, мобільні групи, здатні діяти швидко — супроводжувати, обороняти, ходити в розвідку, здійснювати рейди, відбивати напади або, навпаки, бити по сусідові, коли політична кон’юнктура це дозволяла. Саме тому козацьке середовище з самого початку не є простою історією про втечу від панщини, воно змішує різні соціальні прошарки й культуру військової служби.

Навіть слово підказує, з чим ми маємо справу. У західній історіографії зафіксовано, що назва «Cossacks» походить від тюркського kazak — «вільна людина/авантюрник» (у сенсі людини, яка живе ризиком і самостійним промислом). І первісно цей термін стосувався порубіжних людей, які сезонно заходили в степ на промисли, а потім дедалі частіше об’єднувалися в озброєні гурти.

Саме в цій напруженій системі балансів і виникла Запорізька Січ. Козаки не були просто «щитом» однієї держави. Вони виступали військовою силою, яка могла:

• служити польській короні як реєстрове військо;
• здійснювати самостійні морські походи проти Османської імперії;
• укладати тимчасові союзи з Московією;
• воювати проти Кримського ханства;
• або ж діяти незалежно, керуючись власними інтересами.

У передісторії Січі ми бачимо народження військової мережі спільнот, що жили на межі державних кордонів, часто напівлегально, часто між владою та самочинством, але завжди з військовою компетенцією як головним капіталом. 

Заснування Запорізької Січі

Запорізька Січ не з’явилася в один день указом чи рішенням влади, вона визрівала поступово — як відповідь на реальність прикордонної війни, нестачу захисту з боку держав і зростання козацьких військових спільнот на півдні України. До середини XVI століття козаки вже не були випадковими загонами промисловців або сезонних вояків, це була численна, добре організована сила з бойовим досвідом, власною ієрархією та дедалі більшими політичними амбіціями. І вони прагнули мати власний центр.

Одним із перших відомих ватажків козацьких загонів історики вважають Юрія Пацевича — київського воєводу Великого князівства Литовського. У джерелах зафіксовано, що в 1489 році його люди здійснили напад на московських купців на дніпровській переправі. Це не виглядало як стихійний розбій, скоріше як прикордонна військова операція в умовах війни за вплив у регіоні. Політичний контекст був жорстким. Саме в цей час розпадалася Золота Орда, виникали Кримське ханство та Московське царство, а південні кордони литовсько-руських земель опинилися під постійною загрозою. Після зруйнування Києва військами хана Менглі Гірея у 1482 році потреба в мобільних прикордонних загонах стала критичною.

Наступним важливим кроком становлення Січі стала діяльність Остафія Дашкевича — черкаського та канівського старости. Саме його джерела XVI століття називають одним із перших організаторів козацького війська у повноцінному сенсі слова. Дашкевич не просто збирав загони для оборони — він поділяє їх на підрозділи, озброював вогнепальною зброєю, формував командну структуру й організував походи проти татарських укріплень, зокрема на Очаків і в Крим. Козацтво за його часів уже виглядало як професійна військова сила, а не тимчасові ватаги прикордонних промисловців.

Паралельно діяли й інші воєначальники прикордоння. Серед них джерела згадують Предслава Лянцкоронського — представника знатного роду, досвідченого європейського воїна, який воював у різних кампаніях і застосовував сучасні для того часу військові методи. Саме такі люди приносили на українське прикордоння організаційні принципи західноєвропейського лицарського війська.

Усі ці постаті показують ключову річ: раннє козацтво виникає не як стихійна втеча від феодального гніту, а як форма прикордонної мілітарної організації, яку спочатку підтримувала й частково ініціювала сама влада. Старости й воєводи створювали загони для оборони кордонів, а згодом ці загони поступово переростали державний контроль і ставали самостійною силою.

На цьому ґрунті з’являється фігура Дмитра Байди Вишневецького, який зробив наступний логічний крок — спробував надати козацькому війську постійний територіальний центр у вигляді укріпленої бази на Хортиці. Першою спробою створити постійний козацький військовий центр вважають саме укріплення на острові Хортиця на Дніпрі, де починалася небезпечна зона порогів і відкривається шлях у степ. Цей регіон був ідеальним із військового погляду: вода захищала з боків, пороги ускладнювали пересування великих армій, а звідси зручно було як обороняти переправи, так і ходити в походи.

У 1556 році Вишневецький збудував на Малій Хортиці добре укріплену фортецю з гарматами та постійним гарнізоном козаків. Фактично це був перший прототип Запорізької Січі — не табір, а військова резиденція. Проте вже за рік укріплення зруйнували об’єднані сили Османської імперії та Кримського ханства після тривалої облоги. І саме ця поразка дала козакам важливий стратегічний урок: великі кам’яні фортеці на відкритому прикордонні приречені, якщо проти них виходить імперська армія. Потрібна була інша модель — мобільна, гнучка, здатна швидко відновлюватися.

Так і виникла класична Запорізька Січ — як укріплений військовий табір. Її основою стали земляні вали, палісади, рів, курені для проживання козаків і обов’язкова церква в центрі. Січ будували так, щоб у разі загрози її можна було залишити, а згодом швидко відтворити в новому місці. Саме тому за два століття існувало вісім Запорізьких Січей, які переносилися вздовж Дніпра та його приток, залежно від військової ситуації.

Січ із самого початку була не просто житлом воїнів. Вона стала:

• військовою базою для походів проти Кримського ханства і Османської імперії;
• центром управління низовим козацтвом;
• місцем виборів старшини й кошового отамана;
• простором дипломатії — тут приймали послів різних держав;
• школою військової організації нового типу.

Козаки не були ізольовані від великого світу. Вони брали участь у війнах Речі Посполитої, воювали проти Османської імперії, уклали союз з Кримським ханством та Московською державою, а іноді діяли абсолютно самостійно. Саме з Січі виростає та сила, яка у XVII столітті створить козацьку державу — Гетьманщину.

Устрій та управління

Запорізька Січ була добре впорядкованою військово-політичною спільнотою з чіткими правилами, традиціями й системою влади. Її устрій формувався десятиліттями прикордонного життя.

В основі всього стояло козацьке самоврядування. Жодна посада на Січі не була спадковою, уся старшина обиралася, і так само легко могла бути усунута. Це була справжня військова демократія ранньомодерної Європи — жорстка, але справедлива у своїй логіці.

Головним органом влади була загальна козацька рада. На неї збиралися всі повноправні козаки. Тут ухвалювали найважливіші рішення:

• обирали кошового отамана й старшину;
• вирішували питання війни та миру;
• укладали союзи;
• розподіляли землі, здобич і промисли;
• судили порушників козацького права.

Формально кожен мав голос. На практиці, звісно, авторитет досвідчених воїнів і старшини важив більше, але принцип колективного рішення залишався незмінним. Саме рада зробила Січ не просто військовою базою, а політичною спільнотою. 

На чолі всього низового війська стояв кошовий отаман. Це була найвища посада на Січі. Він:

• керував військом у походах;
• очолював адміністрацію Січі;
• вів дипломатичні переговори;
• представляв козаків перед іншими державами;
• стежив за виконанням рішень ради.

Але його влада не була абсолютною. Якщо козаки втратили довіру, кошового могли зняти в будь-який момент. Історія знає чимало випадків, коли отамана буквально виносили з майдану після невдалого походу чи політичної помилки.

Поруч із кошовим діяла старшина — своєрідний уряд Січі. Найважливіші посади виглядали так:

1. Військовий суддя — відповідав за правопорядок і суд. Він розглядав конфлікти, карав злочини, стежив за дотриманням звичаєвого права.
2. Військовий писар — вів документацію, дипломатичне листування, договори, реєстри. Фактично це був канцлер Січі, людина з освітою й великим політичним впливом.
3. Військовий осавул — відповідав за дисципліну, порядок у війську та виконання наказів. У походах часто виконував роль заступника кошового.
4. Хорунжий — зберігав головну військову хоругву й символи влади. Прапор мав сакральне значення для війська.

Окремо існувала структура куренів — основних підрозділів Січі. Кожен курінь мав свого курінного отамана й власне господарство. Курені виконували не лише військову функцію, а й соціальну: у них жили, їли, ділили здобич і відповідали один за одного.

Важливо, що Січ поєднувала сувору дисципліну з високим рівнем особистої свободи. Козак міг піти з Січі, змінити курінь, вступити в похід або залишитися на промислах. Але під час війни всі беззаперечно підкорялися обраному командуванню.

Ця система давала дивовижний результат: без спадкової аристократії, без постійної бюрократії Запорізька Січ створила одне з найбоєздатніших військ Східної Європи.

Вісім Запорізьких Січей

Запорізька Січ ніколи не була одним конкретним сталим місцем. Вона, як і козаки, жила за законами фронтиру — рухалася разом із війною, кордонами й політикою. Коли місце ставало небезпечним або втрачало стратегічну перевагу, козаки просто переносили центр війська в іншу точку. Так за два з лишком століття виникло вісім Запорізьких Січей.

Початком традиції вважають укріплення на острові Хортиця, збудоване у 1556 році Дмитром Вишневецьким. Це ще не була класична Січ, а радше військова фортеця нового типу. Вона проіснувала недовго — після облоги османсько-татарських військ її зруйнували. Але саме тут народилася ідея постійного козацького центру за порогами.

Далі були:

Томаківська Січ (близько 1560-х — 1593) на острові Томаківка на Дніпрі, нижче порогів (територія сучасної Дніпропетровської області)

Це вже була справжня Січ у класичному розумінні — мобільна, курінна, з радою й кошовою владою. Саме звідси починаються масштабні походи проти Кримського ханства і Османської імперії. Томаківська Січ стала символом ранньої козацької сили.

Знищена після козацьких повстань наприкінці XVI століття.

Базавлуцька Січ (1593–1638) біля гирла річки Базавлук — притоки Дніпра (південь сучасної Дніпропетровщини)

Це був період розквіту морських походів козаків на турецькі міста Чорноморського узбережжя. Саме звідси вирушали легендарні чайки на Стамбул, Синоп, Трапезунд.

Базавлуцька Січ існувала найдовше з ранніх — але була ліквідована після поразки повстань і посилення контролю Речі Посполитої.

Микитинська Січ (1638–1652) біля Микитиного Рогу на Дніпрі (нині район міста Нікополь)

Історичне значення величезне: саме тут у 1648 році було обрано гетьманом Богдана Хмельницького й фактично стартувала Національно-визвольна війна. Микитинська Січ стала містком між запорізькою вольницею й появою козацької держави.

Близько 1652 року козацька старшина вирішує перенести головну базу на більш захищене місце, далі від головних шляхів ворога, ближче до природних укріплень плавнів і приток Дніпра

Чортомлицька Січ (1652–1709) біля річки Чортомлик — ще однієї притоки Дніпра (поблизу сучасного Нікопольського району)

Одна з наймогутніших і найстабільніших Січей. Саме тут козацтво пережило свій «золотий вік». Чортомлицька Січ активно воювала проти Османської імперії, брала участь у європейських конфліктах і зберігала значну автономію.

Зруйнована московськими військами після поразки Мазепи у 1709 році.

Кам’янська Січ (1709–1711) біля річки Кам’янки, неподалік Дніпра (територія сучасної Херсонської області)

Короткий і трагічний період. Козаки змушені були швидко перенести центр війська після знищення Чортомлицької Січі.

Існувала недовго через постійний тиск Російської імперії.

Олешківська Січ (1711–1734) поблизу міста Олешки, у степах нижнього Дніпра, на території тодішнього Кримського ханства (сучасна Херсонщина)

Єдина Січ, що перебувала під протекторатом Кримського ханства. Козаки опинилися на османській території, рятуючись від російського контролю. Це яскравий приклад того, як Запорізька Січ маневрувала між імперіями заради виживання.

Нова / Підпільненська / Покровська Січ (1734–1775) біля річки Підпільної — притоки Дніпра (район сучасного Нікополя, село Покровське)

Остання й найбільш організована, саме її зазвичай уявляють, коли говорять про класичну Запорізьку Січ. Тут остаточно сформувався устрій Коша Запорізького, курінна система, військова адміністрація й широка дипломатична діяльність.

У 1775 році Січ була оточена й зруйнована російськими військами за наказом Катерини ІІ.

Чому козаки постійно переносили Січ? Причини були цілком прагматичні:

• зміна військової ситуації,
• загроза з боку імперських армій,
• потреба контролювати нові шляхи й переправи,
•  політичний тиск держав.

Запорізька Січ була не містом, а живою військовою системою, вона рухалася разом із кордоном. І саме ця мобільність дозволила козацтву вижити між трьома імперськими світами (османським, польсько-литовським і московським) протягом двох століть.

Перша Запорізька Січ

Першу спробу створення постійного козацького військового центру історики пов’язують з островом Хортиця на Дніпрі. Саме тут у 1556 році було зведено укріплену фортецю, яка стала прототипом майбутніх Запорізьких Січей — ще не класичною Січчю, але вже справжньою військовою базою прикордоння. Ключову роль у її створенні відіграв Дмитро Вишневецький, відомий у народній традиції як Байда. Він був не козацьким ватажком із народу, а князем литовсько-руської знаті, досвідченим воєначальником і прикордонним старостою. Саме Вишневецький усвідомив, що для стримування татарських набігів та османського тиску потрібна не розрізнена сторожа, а укріплений центр із гарнізоном, артилерією й постійною організацією війська.

Фортеця на Хортиці мала кам’яні та дерев’яні укріплення, гармати й постійну залогу козаків. Вона фактично виконувала одразу кілька функцій: військової бази, політичного осередку та символу нової сили на південному кордоні. Тут починає формуватися принцип козацького колективного життя — спільні рішення, військова дисципліна, підпорядкування отаманові, але без класичної феодальної ієрархії.

Фортеця проіснувала недовго — вже у 1557 році її зруйнували спільні сили Османської імперії та Кримського ханства після важкої облоги. Проте головне вже сталося: з’явилася модель військового центру, яку запорожці згодом відтворюватимуть знову і знову, створюючи класичні Січі в плавнях Нижнього Дніпра.

Остання Запорізька Січ

Останньою в історії стала Підпільненська (або Нова) Запорізька Січ, що існувала з 1734 до 1775 року в районі сучасного Нікополя (зараз — село Покровське), біля річки Підпільної, притоки Дніпра. Саме вона стала фінальним етапом кількасотрічної історії запорізького військового устрою.

На середину XVIII століття геополітична ситуація докорінно змінилася. Османська імперія поступово втрачала контроль над Причорномор’ям, Кримське ханство слабшало, а Російська імперія активно просувалася на південь. У цій новій реальності козацька автономія з її виборною владою, власним військом і контролем над стратегічними територіями дедалі більше сприймалася Петербургом як загроза.

Після чергової російсько-турецької війни Запорізька Січ фактично втратила своє первинне призначення прикордонного щита. Кордони імперії посунулися до Чорного моря, і запорожці перестали бути незамінною військовою силою. Натомість вони стали небажаним елементом свободи в централізованій державі.

У 1775 році за наказом Катерина II російські війська оточили Січ. Опору фактично не було — запорожці розуміли безнадійність спротиву регулярній армії. Укріплення зруйнували, архіви й військові клейноди вилучили, а сам козацький устрій ліквідували.

Наслідки були драматичними:

• частину козаків силоміць включили до імперських військових формувань;
• інші втекли за Дунай, де виникла Задунайська Січ під протекторатом Османської імперії;
• козацькі землі роздали російській знаті та військовим колоністам.

Побут і життя козаків

Життя на Запорізькій Січі було далеким від романтичних картинок. Це був передусім військовий табір, пристосований до постійної загрози. Козаки мешкали в куренях — довгих дерев’яних будівлях, де жило від кількох десятків до сотні людей. Кожен курінь мав власне господарство, запаси харчів, кухню й курінного отамана.

Повсякденність складалася з тренувань, чергувань, ремонту човнів-«чайок», догляду за зброєю та підготовки до походів. У мирні періоди козаки займалися рибальством, полюванням, бджільництвом, торгівлею, а частина — зимівниками на навколишніх землях. Але Січ залишалася місцем суто чоловічим. Жінкам тут жити не дозволялося: Січ була бойовою базою, а не поселенням.

Звичаї формувалися навколо дисципліни й рівності. Усі мали право голосу на раді. Старшину поважали, але могли усунути в будь-який момент. Пиха, зловживання владою чи боягузтво каралися жорстко — аж до вигнання або страти.

Алкоголь у мирний час був дозволений, але під час походів — суворо заборонений. За пияцтво в бою могли прив’язати до гармати або вигнати з війська.

Релігія відігравала ключову роль у січовому житті. Центральною будівлею завжди була православна церква — зазвичай Покрови Богородиці. Перед походами служили молебні, освячували зброю, прапори й човни. Віра була не просто традицією — вона виконувала роль морального кодексу воїна.

Запорізькі козаки сприймали себе як оборонців християнського світу південного прикордоння, і це значною мірою формувало їхню ідентичність.

Запорізька Січ у міжнародних відносинах

Запорізька Січ ніколи не була ізольованою, вона існувала в центрі складної геополітики Східної Європи. Козаки постійно взаємодіяли з Річчю Посполитою, Османською імперією, Кримським ханством і Московським царством.

Для Речі Посполитої козаки були прикордонною силою й одночасно проблемою: король використовував їх у війнах, але боявся їхньої автономності. Османська імперія та Кримське ханство вважали запорожців небезпечними рейдерами — саме козацькі морські походи не раз доходили до околиць Стамбула.

Московська держава періодично укладала союзи з козаками проти турків і поляків, але водночас прагнула підпорядкувати їх своїй владі.

Запорізька Січ була активним учасником великих конфліктів XVI–XVII століть: козаки воювали у польсько-турецьких війнах, ходили в походи проти Криму й Османської імперії, брали участь у Тридцятилітній війні в Центральній Європі як найманці, підтримували повстання на українських землях.

Дипломатія була для них такою ж важливою, як шабля. Січ надсилала посольства до королів, султанів, царів, укладала союзи й розривала їх. Запорожці діяли як окрема військово-політична сила — інколи союзник сусідніх держав, інколи їхній головний біль.

Занепад і руйнування Запорізької Січі

У XVII столітті козаки були незамінною силою на півдні Європи, вони стримували татарські набіги, воювали з османами, забезпечували контроль над Дніпровськими шляхами, але у XVIII столітті стратегічна карта регіону різко змінилася.

Після серії російсько-турецьких воєн північне Причорномор’я поступово перейшло під контроль Російської імперії. Османська загроза слабшала, Кримське ханство втрачало незалежність, а кордон імперії відсувався дедалі далі на південь. Запорізька Січ більше не була потрібною як прикордонний щит.

Натомість вона почала сприйматися як небезпечний осередок свободи і для централізованої монархії виглядала як загроза суверенітету. Особливо дратувало імперський уряд те, що запорізькі землі були ласим шматком для колонізації: родючі чорноземи, зручні шляхи до Чорного моря, можливість заселяти регіон лояльним населенням. Поки існувала Січ, цей процес гальмувався.

Рішення про ліквідацію визрівало роками і було ухвалене за правління Катерини II. У 1775 році, одразу після завершення чергової війни з Османською імперією, російські війська під командуванням генерала Текелія раптово оточили Січ. Жодної війни не оголошували. Це була холодна військова операція проти власних «союзників». Сили були абсолютно нерівні. Частина козаків перебувала в походах, гарнізон був невеликий. Старшина розуміла: спротив означатиме масову різанину без шансів на перемогу. Тому Січ здалася без бою.

Після цього: укріплення зруйнували, козацькі клейноди конфіскували, архіви вивезли, самоврядування ліквідували, землі оголосили імперською власністю та назвали Покровськом (зараз це село Покровське в Дніпропетровській області).

Запорізька Січ перестала існувати за кілька тижнів, але знищення Січі не означало зникнення козаків як явища. Подальша доля запорожців розійшлася кількома шляхами.

1. Частина перейшла на службу імперії. З них сформували нові військові підрозділи — зокрема Чорноморське козацьке військо, яке згодом переселили на Кубань.
2. Частина втекла за Дунай. Під османським захистом виникла так звана Задунайська Січ — своєрідне продовження козацької традиції поза межами Російської імперії.
3. Частина розчинилася серед селянства та міщан, старшини отримали російське дворянство. Колишні вільні воїни поступово втрачали окремий статус.

Ліквідація Запорізької Січі стала не просто знищенням укріплення — це було знищення політичної моделі. Зникла унікальна форма військової демократії, яка двісті років існувала на межі цивілізацій і впливала на всю історію українських земель. З цього моменту південь України остаточно переходив під імперську адміністрацію — з чиновниками, поміщиками, регулярною армією та колонізаційною політикою. Епоха козацького фронтиру завершилася.

Але Запорізька Січ не зникла з української історії. Її традиції самоврядування, виборної влади, військової організації й відповідальності громади перейшли в Гетьманщину, пізніші визвольні рухи й зрештою стали частиною сучасної української державницької культури. Козацький досвід сформував уявлення про свободу не як привілей, а як щоденну працю й обов’язок захищати свою землю. Ця політична традиція продовжила жити в українському суспільстві, раз по раз повертаючись у моменти боротьби за незалежність. Саме ця тяглість робить Запорізьку Січ не лише історичним явищем, а, без перебільшення, фундаментом української державності.

Цікаві факти про Запорізьку Січ

1. На Січі було 38 куренів, не просто бараків, а ідентичностей. Курені мали сталі назви (часто пов’язані з містами чи землями походження людей у курені) й працювали як малі спільноти зі своєю внутрішньою дисципліною та господарськими справами.
2. Січ керувала територією Віська Запорізського Низового через паланки. Паланка — це адміністративний округ у XVIII столітті, подібний до наших областей.
3. Офіційний знак на документах — «козак із самопалом». Січ (і ширше Військо Запорозьке) користувалася печатками, де фігура озброєного козака стала впізнаваною емблемою.
4. Клейноди (булава, бунчук, корогви, литаври, печатка) — офіційні знаки влади й легітимності козацької старшини.
5. На добу Руїни (друга половина XVII ст.) припадає розквіт слави легендарного кошового отамана Івана Сірка. Він провів понад 60 битв і не програв жодної. Кажуть, що татари називали його «Урус-Шайтаном» (руським чортом) і лякали ним дітей.
6. Існує легенда, що під час нападів ворогів або вимушених відступів козаки ховали свої скарби та гармати у плавнях або затоплювали в Дніпрі, щоб вони не дісталися ворогу. Частину цих артефактів знаходять і донині.

Часті питання