Луганськ

Став одним із епіцентрів подій 2014 року. В квітні тут розпочалися масові проросійські виступи, захоплення адмінбудівель проросійськими бойовиками, проголошення так званої «Луганської народної республіки» та подальша російська окупація. Місто стало «столицею» окупованих територій на сході, символом російської агресії проти України, а його мешканці зазнали значних втрат через війну, міграцію та руйнування інфраструктури.

Після 2014 року населення міста суттєво зменшилося через бойові дії та міграцію, а економіка зазнала глибокої деградації через ізоляцію від України та залежність від росії.

Історія Луганська

Традиційно датою заснування Луганська вважають 14 листопада 1795 року. Це день, коли Катерина II підписала указ про будівництво Луганського чавуноливарного заводу на березі річки Лугань. Проте люди на берегах Лугані жили задовго до того. З середини XVIII століття тут стояли козацькі зимівники Запорізької Січі — Кам’яний Брід і Вергунка. Імперська й радянська історіографія фіксувала початок існування міста саме від 1795-го, бо це був «державний проєкт» з іноземними інженерами. Козацькі зимівники вважалися другорядними і примітивними, тому їх часто викидали, але архіви й місцеві джерела чітко показують: Луганськ виріс на козацькій основі.

Кам’яний Брід згадується з 1755 року як шанець 3-ї роти слов’яносербського гусарського полку Шевича. У 1761-му там уже була освячена Петропавлівська церква, тобто поселення мало постійних жителів. Вергунка, ймовірно, трохи старша, її пов’язують з козаком Семеном Вергуном, який тримав тут зимівник ще в 1740-х. 

Обидва поселення входили до Кальміуської паланки, східної частини Запоріжжя, де влада гетьмана Кирила Розумовського ще діяла до 1764–1775 років. Обидва стояли на лівому березі Лугані, на височинах, біля природних бродів. Козаки тут займалися скотарством, землеробством, охороною кордонів від набігів кримських татар і ногайців. Це був типовий фронтир: вільні землі, але з постійною загрозою.

У 1752-му російська влада створила Слов'яносербію — військові поселення для балканських переселенців (сербів, волохів тощо) на противагу запорожцям і татарам. Кам'яний Брід і Вергунка потрапили під цю систему: козаки стали «військовими поселенцями», їхні землі перерозподілили під шанці (роти). Вергунка стала Вергунським шанцем (Друга рота), Кам'яний Брід — частиною 3-ї роти Шевича. Автономія Запоріжжя поступово зникла, після зруйнування Січі в 1775-му все остаточно пішло під пряме імперське управління.

Після ліквідації Січі козаки або розійшлися, або асимілювалися в нові стани — військові поселенці, державні селяни. Церква в Кам'яному Броді стояла до радянських часів, але в 1950-х її зруйнували.

Козацька спадщина збереглася в топонімах: Кам'янобрідський район і Вергунка досі існують у Луганську. У 2010-му місцеві активісти намагалися зібрати гроші на пам'ятник козакам-засновникам (Вергуну та Вирвідубу) — навіть тодішній мер-«регіонал» не дуже чинив опір, але ініціатива заглохла, а потім прийшов 2014-й.

Саме між Камʼяним Бродом і Вергункою та поряд з ними в 1795–1796 роках почали селити перших робітників і майстрів Луганського чавуноливарного заводу. Це був не випадковий проект: імперія потребувала гармат і ядер для Чорноморського флоту після чергових воєн з Османською Портою. Місце обрав і безпосередньо організував шотландський інженер Карл Густав Гаскойн, запрошений на російську службу як фахівець з металургії. Карл Густав Гаскойн привіз технологію коксової плавки, але завод виявився нежиттєздатним: вугілля дороге, логістика погана, сировина далека. У 1887-му його закрили, але навколо підприємства швидко виросло селище Луганський Завод (або Луганське).

3 вересня 1882 року указом Олександра III ці поселення об'єднали в повітове місто Луганське Катеринославської губернії. Це було адміністративне визнання того, що вже давно існує як промислово-козацький конгломерат.

Завод Гаскойна після закриття у 1887 році став базою для патронного виробництва (1895). Справжній стрибок стався з паровозобудівним заводом Густава Гартмана (1896). Він створив економічну основу, навколо якої все інше почало швидко обростати: депо, залізничні гілки, гуртожитки, цехи, потім цілі мікрорайони. Завод Гартмана (майбутній Луганськтепловоз) визначив місто на наступні сто років — від паровозів ФД та ІС до масового виробництва тепловозів ТЕ3, ТЕ10, 2ТЕ116, які йшли в десятки країн.

У складі Російської імперії місто було типовим елементом колонізації Дикого поля. Спочатку його значення було військово-стратегічне (гармати для флоту), потім — транспортне й промислове.

Революція 1917 року та громадянська війна принесли хаос, але вже у 1920-му Луганськ ненадовго став центром Донецької губернії. Радянська влада закріпила його як символ пролетарського сходу: з 1935 по 1958 та з 1970 по 1990 рік місто носило ім'я Ворошиловград — на честь Климента Ворошилова, який у 1917-му очолював місцеву раду. Індустріалізація 1930-х років зробила завод Гартмана світовим лідером: спочатку паровози серії ФД та ІС, потім — тепловози (ТЕ3, ТЕ10, 2ТЕ116 тощо). Під час Другої світової війни місто було окуповане (1942–1943), зазнало руйнувань, але швидко відбудувалося як ключовий центр важкого машинобудування УРСР.

Ідентичність Луганська формувалася не стільки українською чи російською, скільки пролетарською та індустріальною. З кінця XIX століття сюди мігрували робітники з різних куточків імперії — українці, росіяни, євреї, німці, греки. Формувалось поліетнічне середовище. Радянська епоха посилила класову свідомість: шахтарі, машиністи, ливарники вважалися «авангардом праці», а місто — форпостом соціалізму.

Український елемент ідентичності (мова, фольклор, козацька спадщина) був присутній, але систематично маргіналізувався і висміювався через русифікацію регіону. Після 1991 року, коли Україна стала незалежною, а Радянський союз розпався, частина населення зберігала радянську ностальгію, поєднану з регіональною «донбаською» ідентичністю. Регіональна ідентичність часто переважала національну, частково через компенсаторний механізм: у вакуумі радянської держави, де всі однакові і немає національностей, «донбасівець» давав відчуття приналежності і ставав сильнішим за «українець» чи «росіянин».

Луганськ став промисловою столицею східного Донбасу, його заводи забезпечували вугільний басейн обладнанням, локомотивами, патронами. Місто було важливим залізничним вузлом. У ХХ столітті воно уособлювало радянську індустріалізацію сходу, а після 2014 року — трагедію розколу та окупації.

Історично Луганськ завжди залишався частиною українського простору, від козацьких шанців до сучасної України, але з потужними імперськими та радянськими нашаруваннями.

Луганськ у складі України

24 серпня 1991 року, після розпаду СРСР, Луганськ автоматично перейшов до складу незалежної України як обласний центр Луганської області. Назву «Луганськ» офіційно повернули ще 4 травня 1990 року рішенням обласної ради, за два роки до того, як Україна стала незалежною. Область теж залишилася Луганською, без будь-яких змін у статусі. Місто продовжувало бути адміністративним, промисловим і транспортним центром східного Донбасу.

На момент здобуття незалежності України населення міської ради становило понад 500 тисяч осіб. За переписом 2001 року — 463 тисячі. Станом на 1 січня 2014-го в самому місті залишалося 424 113 жителів. Депопуляція була постійною: заводи скорочували штат, молодь їхала до Києва, Харкова, Дніпра, росії чи Польщі.

1990-ті роки стали періодом системної кризи. Розрив економічних зв’язків з російськими підприємствами, зупинка оборонних замовлень, гіперінфляція 1992–1994 років і бартерна економіка вдарили по Луганську особливо сильно. Тепловозобудівний завод у 1992–1995 роках простоював місяцями, зарплати видавали продукцією або талонами. Безробіття в місті за офіційними даними сягало 15–18% (насправді вище, бо багато людей просто не реєструвалися). Шахти «Луганська» і «Дальська» працювали з перебоями, борги накопичувалися.

З 2000 року ситуація почала вирівнюватися. Ціни на вугілля і метал піднялися, росія відновила замовлення на тепловози. До 2008 року завод «Луганськтепловоз» щорічно випускав 100–150 секцій 2ТЕ116 і модифікацій, більшість ішла на експорт до РФ і Казахстану. Міський бюджет ріс за рахунок податків від експорту. Але залежність від російського ринку була критичною: понад 60 % промислової продукції йшло саме туди.

2010–2013 роки — відносна стабільність, але з чіткими ознаками стагнації. Інвестиції в нові технології були мінімальними, обладнання на заводах — 1970–1980-х років випуску. Середня зарплата в промисловості була вищою за українську, але нижчою за російську на аналогічних підприємствах. Це створювало постійне відчуття меншовартості і того, що «ми могли б жити краще, якби не Київ».

Луганськ залишався містом одного домінуючого профілю — важкого машинобудування та вугільної промисловості. Головний промисловий гігант ПАТ «Луганськтепловоз» (колишній завод Гартмана) до 2014 року випускав магістральні тепловози 2ТЕ116У, 2ТЕ116УД, 3ТЕ116У, пасажирські ТЕП70БС. Це були останні великі серії, які Україна виробляла самостійно. Крім нього працювали:

• Луганський авіаційний ремонтний завод (ремонт Мі-8, Мі-24, Ан-26);
• Луганський трубний завод (труби великого діаметра);
• «Луганські акумулятори» (консорціум «УкрБат»);
• Лугцентрокуз (ковані осі й колеса для залізниці);
• «Горизонт» і завод гірничо-рятувального обладнання;
• Харчова галузь: «Луга-Нова» (лікеро-горілчаний), АВК (кондитерка), «Луганськмлин», макаронна фабрика.

Загалом у місті діяло 80–87 великих підприємств. Луганськ давав близько 35–40 % промислового виробництва всієї області.

В Луганську було два ключові університети: Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля (машинобудівний профіль, колишній політехнічний), який готував інженерів для тепловозного заводу й шахт та Луганський національний університет імені Тараса Шевченка (колишній педагогічний) — гуманітарний і педагогічний напрямок. Ще були державний медичний університет, інститут культури та мистецтв, училище культури. Загалом у місті навчалося понад 45 тисяч студентів.

Культура залишалася радянською за формою: обласний драматичний театр, театр ляльок, філармонія, краєзнавчий музей (з багатою колекцією по Донбасу), художній музей імені Климента Рєдіна. Працював планетарій. У 2000-х з’явилася альтернативна сцена: клуб «Донбас», квартирні концерти, фестивалі. Але українська мова в культурному просторі була маргінальною — один україномовний театральний колектив, кілька шкіл з українським викладанням (не більше 5–7 % учнів). Переважала російська.

Луганськ був єдиним справжнім мегаполісом області. Тут концентрувалися облдержадміністрація, облрада, головні управління, суди, податкові органи, обласні лікарні, архів, стадіон «Авангард», готелі, центральний автовокзал і залізничний вузол. Місто генерувало значну частку обласного ВРП — за різними оцінками 35–45 %. Воно забезпечувало робочими місцями, вищою освітою і культурними послугами не лише себе, а й північні та східні райони області (Старобільськ, Сватове, Сєвєродонецьк, Лисичанськ).

Політично Луганськ до війни 2014 року був проросійським: на виборах перемагали «Партія регіонів» і КПУ, проросійські настрої домінували в медіа й на вулицях. Це було місто, яке економічно трималося на росії, культурно було зросійщено і говорило російською, але адміністративно, історично та етнично залишалося частиною України. Ця суперечність і стала однією з причин подій квітня 2014 року.

Події 2014 року в Луганську

Усе почалося не з масових заворушень, як це подає проросійська пропаганда, а з чітко скоординованих дій. 6 квітня 2014 року група озброєних людей у масках і камуфляжі штурмувала будівлю Управління СБУ в Луганській області. Вони вимагали звільнення заарештованих напередодні проросійських активістів і амністії. Того ж дня аналогічні захоплення відбулися в Донецьку. Це не були стихійні протести — серед нападників фіксували російських громадян і російських військових з досвідом бойових дій.

Протягом квітня–травня ситуація радикалізувалася. 29 квітня сотні людей зі спортивними битками та автоматами захопили будівлю облдержадміністрації. Поліція майже не чинила опору. 27 квітня група активістів проголосила «Луганську народну республіку» (ЛНР). 11 травня провели «референдум», який ні Україна, ні міжнародна спільнота не визнали. До літа 2014-го під контролем сепаратистів опинилася значна територія області.

Росія відіграла тут вирішальну роль. Без її прямої участі захоплення було б неможливим. До міста заходили «зелені чоловічки» — російські військові без розпізнавальних знаків (так звані «відпускники»). Постачали зброю, боєприпаси, гроші. Ключові фігури ЛНР (Валерій Болотов, Ігор Плотницький) швидко опинилися під повним контролем ФСБ. Російські регулярні підрозділи брали участь у боях під Іловайськом і Дебальцевим. Без Кремля ця «народна республіка» протрималася б тижні.

Україна відповіла 14 квітня, оголосили антитерористичну операцію (АТО). У червні–липні ЗСУ спробували вибити сепаратистів з Луганська, але місто залишилося окупованим. Міжнародна спільнота відреагувала санкціями проти росії (перший пакет ЄС і США вже в березні–квітні 2014-го) і резолюціями ООН. Ніхто, крім росії, не визнав ЛНР.

Життя в Луганську після окупації

З літа 2014-го місто перетворилося на закриту територію. Повсякденне життя змінилося радикально: гривня зникла, рубль став єдиною валютою, українські паспорти поступово втратили значення. Пенсії та зарплати почали платити з російського бюджету, але з постійними затримками. Магазини перейшли на російські товари, інтернет і мобільний зв’язок контролювали ФСБ. Люди жили в режимі «виживання»: черги за гуманітаркою, відключення світла, відсутність нормальної медицини.

Права людини порушувалися системно. «Міністерство державної безпеки ЛНР» створило мережу підвалів і тюрем. Арешти за «український шпигунат», тортури, зникнення людей без суду стало нормою. Свобода слова зникла: місцеві ЗМІ працювали під цензурою, критика влади каралася. Українські школи та бібліотеки закрили або переформатували під російську програму.

Населення втікало масово. З 424 тисяч жителів у 2014-му до 2022-го залишилося менше 300 тисяч (точних цифр немає — окупаційна влада їх приховує). Виїжджали переважно молоді, освічені, проукраїнські. Залишалися переважно пенсіонери та ті, хто залежав від російських виплат. Демографічна картина стала катастрофічною: старіння, низька народжуваність, відтік робочої сили.

Луганськ під час повномасштабної війни

Після 24 лютого 2022 року Луганськ уже не був прифронтовим, але став глибоким тилом російської армії. Тут розмістили штаби, склади боєприпасів, ремонтні бази, шпиталі. Корпус «ЛНР» інтегрували в російські збройні сили (3-й армійський корпус). Місто використовували як логістичний хаб для наступу на Сєвєродонецьк, Лисичанськ і далі на захід.

Бойові дії 2022 року завдали регіону катастрофічних руйнувань. Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Рубіжне були практично стерті з лиця землі. Сам Луганськ постраждав менше, але інфраструктура (мости, залізниця, заводи) зазнала серйозних пошкоджень. Енергетика, водопостачання, опалення перейшли в режим постійних аварій. Росія використовує територію для обстрілів Харківщини та Сумщини.

Луганськ зараз

Станом на початок 2026 року Луганськ — повністю контрольована росією територія, інтегрована в її правове поле. Місто існує в режимі військової фортеці з цивільним фасадом. Економіка в стані системної деградації: тепловозний завод працює на мінімальних потужностях або стоїть, шахти на межі закриття через нестачу інвестицій і обладнання. Зарплати затримують, підприємства залежать від російських субсидій. Інфраструктура в критичному стані: опалення та електрика подаються з перебоями, водопостачання в деяких районах — за графіком. Будівництво «нових об’єктів» — переважно показове, для пропаганди.

Соціальне життя зведене до мінімуму. Населення продовжує скорочуватися — молоді майже немає, більшість — люди пенсійного віку. Паспортизація завершена: без російського паспорта неможливо отримати роботу, медицину, пенсію. Українська мова заборонена в школах з 2025 року. Контроль тотальний: ФСБ, військова цензура, блокування українських месенджерів, нав’язування російського телебачення.

Мілітаризація максимальна. Луганськ — тил для російських підрозділів, тут проводять мобілізацію місцевих, тренують «добровольців». Настрої населення — суміш апатії, страху та тихого невдоволення. Відкритий протест неможливий: за критику влади — арешт. Багато хто адаптувався, але більшість просто виживає. Росія намагається заселити територію росіянами та мігрантами з Центральної Азії, але процес іде повільно й неефективно.

Історично Луганськ пройшов шлях від козацьких зимівників до окупованого міста, яке втратило і промислову міць, і демографічний потенціал. Сьогодні це приклад того, як окупація не «стабілізує», а руйнує регіон ізсередини.

Культура та пам’ять Луганська

До 2014 року культурне життя Луганська було типовим продуктом радянської індустріальної моделі. Місто мало потужну інфраструктуру, але з чітко вираженою російськомовністю та обмеженим українським елементом. Головним осередком залишався Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр (статус «український» отримав ще в 1990-х, але репертуар переважно російською). Працювали театр ляльок, обласна філармонія, планетарій, художній музей імені Климента Рєдіна (з колекцією російського та українського мистецтва XIX–XX ст.) та краєзнавчий музей, який фокусувався на промисловій історії Донбасу й Великій Вітчизняній війні.

Університети (Східноукраїнський ім. Даля та Луганський ім. Шевченка) готували кадри для культури, але українська мова в театрах, бібліотеках і школах мистецтв була маргінальною — не більше 10–15 % програм. Альтернативна сцена існувала в клубі «Донбас» і на квартирниках: рок, джаз, поезія, фестивальні проекти. Це була культура міста-заводу: гордість за тепловози й шахти, радянські свята, пам’ять про Ворошилова й «Велику Перемогу».

Ключовими точками культурного простору були:

• Театральна площа з драмтеатром і філармонією;
• Парк культури та відпочинку ім. Горького і парк Героїв Великої Вітчизняної;
• Краєзнавчий музей на площі Героїв Радянського Союзу;
• Художній музей у центрі;
• Історична Петропавлівська церква в Кам’яному Броді — єдиний видимий слід козацької спадщини.

Події — День міста (вересень), концерти на стадіоні «Авангард», обласні фестивалі, паради 9 травня. Пам’ятники: Ворошилову, Леніну, меморіал «Вічна слава», кілька донорських (Шевченко був, але в тіні). Козацька пам’ять майже не присутня — лише топоніми районів Вергунка й Кам’яний Брід. Офіційна наративна лінія: від Гаскойна й Гартмана до радянської індустрії та «перемоги над фашизмом».

З квітня 2014 року культурний простір Луганська було захоплено й переформатовано за російським сценарієм. Український музично-драматичний театр розколовся: частина колективу виїхала, третина залишилася й перейшла на російську мову, відмовившись від слова «український» у назві. Окупаційна влада перейменувала його на російський драматичний театр імені Луговського й використовує для постановок про «російську весну» та «Велику Вітчизняну».

Краєзнавчий музей захопили відразу. Українська колекція (понад 18 тисяч експонатів) частково втрачена або вивезена; заклад перетворено на «Державну установу культури ЛНР», де експозиції переписано під російський наратив. З 2022–2023 років тут з’явилися мультимедіа-парки «росія — моя історія» й виставки про «Новоросію». Аналогічно художній музей і бібліотеки: українські книги вилучено, програми русифіковано повністю.

Пам’ятки зазнали системної чистки. Пам’ятники українським діячам демонтували або знищили. Натомість встановлювали нові: «Бабусю з червоним прапором», погруддя Судоплатова, меморіали російським «добровольцям» і «ополченцям ЛНР». Радянські монументи (Ленін, Ворошилов) зберегли як символ «спільної історії». З 2023 року, згідно з федеральним законом РФ № 63-ФЗ, усі об’єкти культурної спадщини Луганщини автоматично оголошено російськими без жодної експертизи.

Свобода творчості зникла. Будь-яка згадка України, козацької історії чи навіть Шевченка стала небезпечною. Культура перетворилася на інструмент легітимації окупації: військово-патріотичні концерти, «День Росії», паради «Z/V», фестивалі «російського світу». Українська культурна спадщина або ігнорується, або перекручується як «спільна російська».

Сьогодні в окупованому Луганську немає незалежного культурного життя, лише державна пропаганда під контролем російського міністерства культури. Справжня луганська культура продовжує існувати лише в евакуації: релокований драмтеатр працює в Києві, краєзнавчий музей — у «валізі» (Київ, після Старобільська й Львова), а окремі митці та активісти документують втрачене.

Історично це класичний приклад культурного геноциду: окупаційна влада не просто захоплює будівлі — вона знищує пам’ять про українські корені міста, щоб замінити її російським наративом. Луганськ, який народився на козацькій землі й виріс як українське індустріальне місто, сьогодні існує як витвір російської пропаганди, де минуле переписано, а майбутнє під тотальним контролем.

Луганська «Зоря» — український професіональний футбольний клуб, який через російську агресію з 2014 року базується та проводить домашні матчі не в Луганську. З літа 2014 до зими 2022-го домашні матчі були в Запоріжжі, а після 24 лютого 2022 року команда переїхала і проводить домашні матчі в Києві на стадіоні «Динамо» ім. Лобановського.

Памʼять про Луганськ зберігає і Оперативно-тактичне угруповання «Луганськ» (ОТУ «Луганськ»). Це тимчасове оперативне об’єднання ЗСУ, створене в 2014–2015 роках для оборони контрольованої Україною частини Луганської області (пізніше — північ Донеччини). Після переходу до ООС у 2016-му воно отримало офіційний статус, а з 2022 року увійшло до складу ОСГВ «Хортиця». Зона відповідальності — Сіверський, Торецький, Часів Ярський, Костянтинівський напрямки.

ОТУ координує механізовані, мотопіхотні, штурмові бригади, артилерію, танкові підрозділи та підтримку. Воно стримує російські наступи на ключових ділянках фронту, де фіксують найвищу інтенсивність боїв. Командували ОТУ, зокрема, Михайло Драпатий (до листопада 2024) і Сергій Сірченко (з листопада 2024). ОТУ «Луганськ» — символ того, що Україна не визнала втрату Луганщини й продовжує тримати фронт на захід від неї.

Цікаві факти про Луганськ

1. Луганський трамвай до 2014 року був одним з найдешевших у світі серед великих міст — проїзд коштував лише 1,25 грн (близько 8 євроцентів за тодішнім курсом), що робило його дешевшим за проїзд у багатьох європейських і азійських мегаполісах.
2. У 1992–1997 роках колишній Луганський ливарно-гарматний завод (той самий від Гаскойна) став першим офіційним монетним двором незалежної України: саме тут карбували всі монети з жовтого металу та частину «білих» гривень.
3. Футбольний клуб «Зоря» (Луганськ) у 1972 році став чемпіоном СРСР — це був єдиний випадок, коли чемпіоном Союзу стало місто, яке не було столицею союзної республіки.
4. У 2012 році в Луганську відкрили перший у світі музей Пеле — легендарного бразильського футболіста; експозиція включала його особисті речі, фото та нагороди, подаровані самим королем футболу.
5. Археологи біля Луганська знайшли залишки давньої споруди, датовані приблизно 3000 роком до н.е., яку вважають культовою — можливо, використовувалася для людських жертвоприношень (знахідка 2006 року).
6. Луганськ — батьківщина кількох видатних спортсменів: легендарного стрибуна з жердиною Сергія Бубки (народився в Луганську), його брата Василя Бубки, футболістів Олександра Заварова, Сергія Семака, Віктора Онопка.
7. У XIX столітті луганський купець Савелій Хрипко став одним з перших популяризаторів картоплі на українських землях — у 1843 році він засадив перше велике поле картоплею в регіоні, борючись з упередженнями селян.
8. Завод Гаскойна постачав гармати та боєприпаси не тільки для Чорноморського флоту, а й для армії, яка воювала з Наполеоном у 1812 році — луганський чавун і ядра йшли на фронт.
9. У 1970-х роках у Луганську діяла одна з найбільших у СРСР мереж підземних переходів і бомбосховищ, пов'язаних з промисловістю — частина з них використовувалася як сховища для обладнання під час холодної війни.
10. Луганськ мав один з найстаріших в Україні цирків (збудований у 1930-х), який до 2014 року регулярно приймав гастролі світових труп — будівля збереглася, але зараз використовується не за призначенням.
11. Місто — найсхідніший обласний центр України, і його географічне положення робить його єдиним обласним центром, де східний меридіан 39° сх. д. проходить майже через центр міста.
12. У Луганську народився письменник Володимир Даль — автор «Тлумачного словника живої великоросійської мови»; його будинок у місті перетворено на літературний музей, який до 2014 року був важливим культурним осередком.

Часті питання