Іван Франко

Івана Франка у 1915 році висунули на Нобелівську премію в галузі літератури. Його кандидатуру запропонував доктор філософії з Відня отець Йосип Застирець, а підтримали ще кілька поважних вчених, які розуміли, що для української культури важить постать Івана Яковича Франка.

Літературознавці сходяться на тому, що він отримав би цю премію, якби не помер за кілька місяців до нагородження. Згідно з правилами Нобелівського комітету отримати нагороду можна тільки за життя.

Що ми знаємо про Івана Франка?

Він знав 20 мов і написав близько 6 000 творів, окрім того, що був геніальним поетом та письменником, також був громадсько-політичним діячем, що боровся за українську державність і культуру у дуже непростий час.

Його ідеї та погляди мали значний вплив на розвиток українського національного руху кінця XIX – початку XX століття.

Франко – автор численних поетичних творів, прози, драматургії, наукових і публіцистичних праць. До найвідоміших належать поеми "Мойсей" та "Захар Беркут", романи "Борислав сміється" та "Перехресні стежки", а також численні вірші, серед яких програмний "Каменярі" та збірка "Зів'яле листя".

Франко також був видатним перекладачем, переклав українською твори таких класиків світової літератури, як: Вільям Шекспір, Йоганн Вольфганг фон Гете, Джордж Гордон Байрон, Віктор Гюго та інші.

Він активний науковець: займався літературознавством, етнографією, історією, став одним із засновників Наукового товариства ім. Шевченка, де очолював Філологічну секцію.

Іван Франко став однією з найяскравіших постатей українського національного відродження, його внесок важко переоцінити. Далі поговоримо про це детальніше.

Таблиця з основними даними про Івана Франка

Біографія

Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі, що на Львівщині, а помер 28 травня 1916 року у Львові.

Іван Франко народився в селі Нагуєвичі. Зараз – це Львівська область, а у X столітті село входило до складу Австро-Угорської імперії. Інша частина сучасної України була під владою Російської імперії.

Українці, які опинилися на землях, що ними керувала Австро-Угорщина, почувалися вільніше, ніж ті, де панувала росія: в 1848 році скасовували кріпацтво, а з 1859 року – була дозволена вільна підприємницька діяльність, українцям можна було видавати свої книги та періодику, а з 1874 року у Львові можна було навіть здобути освіту українською мовою. Дуже багато можливостей, як на життя в імперії, хоча Галичина і вважалась тоді найдикішою її частиною.

Батьки

Попри скруту навколо малий Іван не зростає у бідності, його батько – Яків Франко – був заможним ковалем і мав близько 14 гектарів землі у власності. Мати – Марія – походила зі збіднілої шляхти.

Іван Франко був другою дитиною 54-річного Якова та першою 21-річної Марії. Після нього в подружжя було за п'ять років дві доньки і два сини: Тетяна, Захар (Михайло), Онуфрій та Юлія; доньки померли дітьми (у п'ять і два з половиною років).

Іван став першою дитиною в родині, де три тижні як минула річниця шлюбу. У Якова, це було друге подружжя – перша дружина Марія Тимишин, померла від холери на 47 році життя і 31 році шлюбу, за неповних три місяці до другого шлюбу Якова Франко. Від першого шлюбу Якова народилась донька Катерина, але прожила вона лиш трохи більше року.

Яків Франко був ковалем та ревним парафіянином, а можливо і церковним ктитором, його внесок на церкву за 1850 рік складав 57% від всього села разом.

Після смерті Якова Франка 14 квітня 1865 року, Марія виходить заміж за молодшого на 8 років (відповідно 30 і 22 роки) Григорія Гаврилика, з яким проживе ще 7 років, у них буде троє дітей, двоє померли в дитинстві. Після смерті Марії, Григорій Гаврилко буде підтримувати Івана Франка.

Дитинство

Батько починає інвестувати гроші у навчання сина з шести років. Спочатку його віддають до початкової школи в сусіднє село. За два роки – переводять до кращого закладу у Дрогобичі, де якісніша освіта з німецькою мовою викладання.

У вісім років Іван Франко вже знає німецьку та польську мови, в одинадцять років – вступає до Дрогобицької реальної гімназії імені Франца Йосифа. Він може дослівно повторити годинну лекцію вчителя, знає напам'ять усього “Кобзаря” Тараса Шевченка, береться до перекладів творів Гомера, Софокла, Горація, Евріпіда, “Слова про похід Ігоря”. Тоді ж починає збирати власну бібліотеку, яка наприкінці його навчання налічувала близько 500 книжок різними мовами.

Заробляє репетиторством. Коли Іван Франко був у сьомому класі, його як репетитора запрошують до родини Рошкевичів викладати третьокласнику Ярославу з тієї самої гімназії. За викладання з ним тоді розрахувались костюмом, але саме тоді, у домі Рошкевичів, Франко познайомиться з молодшою за нього на пів року Ольгою, сестрою його учня Ярослава. Юнацьке захоплення Ольги та Івана поступово переросте у перше кохання, але це буде пізніше.

У зовсім юному віці Іван Франко лишається сиротою, батько помирає коли йому було всього дев'ять. Коли хлопцю виповнилось шістнадцять – не стало і матері. В Івана залишився вітчим, який його фінансово підтримував.

Юність

У 18 років Іван Франко починає друкуватися у Львівському університетському журналі “Друг” під псевдонімом Джеджалик. За однією з версій цей псевдонім він запозичив у Филона Джеджалія – полководця і дипломата, одного з видатних полководців Визвольної війни, сподвижника Богдана Хмельницького, який походив з кримськотатарського роду, але був патріотом козацької держави.

У Франка було багато псевдонімів – Джеджалик, Брут Хома, Мирон, Живий, Кремінь, Марко та інші. Загалом – близько 100 псевдонімів.

Університети

В 1875 році Іван Франко приїжджає до Львова. Юнак хоче здійснити свою мрію – стати письменником та вивчитися на викладача. Він отримує стипендію та успішно вступає на філософський факультет Львівського університету.

Юнаку 19 років, а він уже встиг написати збірку віршів, поеми німецькою та польською, переклав кілька творів давньогрецьких поетів та кілька глав Біблії. Франко наполегливо працює і продовжує друкуватися в журналі “Друг”.

Його випускає Університетський гурток “Академический кружок” і Франко туди теж вступає.

Іван Франко – простий, хоча й дуже амбіційний студент жодних без явних політичних уподобань. Він все частіше стає свідком нескінченних дискусій про політику. А це кінець XIX століття, час розпаду імперій, найбільш обговорювана тема серед європейської інтелігенції на той час – як усунути соціальну несправедливість, яку принесла капіталістична модель суспільства.

Соціалістичні ідеї європейської інтелігенції того часу мають дуже мало спільного з реалізованим радянським соціалізмом, який поступово перетвориться на тоталітарну машину. В теоріях тогочасних громадських активістів це мав би бути устрій, за якого пануватиме демократія та утвориться безкласове суспільство.

Коли Франко опиняється у Львові, мода на соціалістичній ідеї якраз доходить і до українських земель. Найвідомішим та найактивнішим серед тих, хто пройнявся соціалізмом, був історик та громадський діяч Михайло Драгоманов, який жив та викладав у Києві.

Після видання в Російській імперії Емського указу, який забороняв українську мову та українські книжки, Драгоманова за його активну проукраїнську позицію звільняють з роботи і він емігрує в Європу. Звідти Михайло Драгоманов продовжує спілкуватися з політично активними студентами.

Емський указ – розпорядження російського імператора Олександра II від 18 травня 1876 року, спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери. Емський указ забороняв друкувати книги українською мовою, викладати нею у початкових школах, влаштовувати концерти з українськими піснями чи театральними виставами, ввозити на територію Російської імперії книги українською мовою без особливо дозволу.

В той самий час, у академічному кружку у Львові, Іван Франко знайомиться з Михайлом Павликом, що теж пише. Вони товаришують і навіть протягом року разом винаймають квартиру. Павлик переписується з Драгомановим.

В травні 1877 року до Львова під псевдонімом Станіслав Барабаш приїжджає таємний зв'язківець від Михайла Драгоманова, з собою привозить пачку книжок та листи від Драгоманова. Один з них – адресований Михайлу Павлику. Там Драгоманов пише, що хтось має поїхати до Буковини та Закарпаття пропагувати українські ідеї та поширювати соціалістичну літературу. Драгоманов в листі пише, що для цього гарно підійшов би молодий Франко. Зв’язківця арештують, лист потрапляє до австрійської поліції.

Так, через коротку згадку в листі, якого сам Франко і в очі не бачив, він опиняється під арештом за звинуваченням у розповсюдженні соціялістичної пропаганди і проводить вісім місяців у слідчому ізоляторі в жахливих умовах. Ймовірно саме в цей період Іван Франко і сам починає перейматися ідеями соціалізму. Але це не заважає йому лишатись переконаним націоналістом. Як би радянська пропаганда не намагалась перекрутити факти його біографії, нам достатньо прочитати вірші та статті Івана Франка, щоб побачити його власні, не спотворені чужою пропагандистською машиною, погляди на світ.

Активна діяльність

У лютому 1878 року суд виносить вирок: шість тижнів суворого арешту та штраф. З в’язниці Франко виходить у нову реальність, в якій він вже не зможе бути викладачем та не одружиться з коханою жінкою. Згідно з актуальними його часу законами, людина з судимістю вчителювати не могла. І наче цього мало, батько Ольги Рошкевич, в яку Іван Франко був закоханий з сьомого класу, заборонив дочці бачитися та листуватися зі “злочинцем”.

Івана Франка виключають з молодіжних товариств “Просвіта” та “Руська бесіда”, позбавляють стипендії. Нагадуємо, це все лише через згадку його імені в чужому листуванні. Здається, що австро-угорська влада своїми діями сама створила собі потужного і дуже розумного супротивника.

Іван Франко вирішує робити те, що вміє найкраще, – писати. Він писатиме літературні та наукові твори, видаватиме ще більше статей, ніж раніше.

У 1878 році Іван Франко разом з Михайлом Павликом за кошти Михайла Драгоманова видають журнал “Громадський друг”, альманахи “Дзвін” і “Мол”.

Коли Івану Франку було 30 років, він дуже хотів одружитися. Проте на Галичині батьки не хочуть віддавати дочок за радикала і вже до того ж двічі засудженого. Вдруге Франка заарештували у 1880 році в сфабрикованій справі за порушення паспортного режиму.

В 1885 році він їде до Києва, щоб познайомитись з місцевими науковцями та культурними діячами, а ще знайти фінансування на видавництво власного журналу. Гроші на журнал Франко не знаходить, проте знайомиться з Миколою Лисенком, Володимиром Антоновичем, сім'єю Косачів та іншими вагомими представниками української інтелігенції того часу. Саме Ольга Косач мама Лесі Українки знайомить Івана Франка з харків'янкою Ольгою Хоружинською – освіченою та милою жінкою, що теж знала декілька мов і так само була сиротою. В травні 1886 року Іван вінчається з Ольгою і везе молоду дружину до Львова.

Особисте життя

У 1896 році Іван Франко видає збірку “Зів’яле листя”, де є вірш “Тричі мені являлася любов”, присвячений трьом жінкам, жодна з який не його дружина.

Ольга Рошкевич

Першим коханням Івана Франка була Ольга Рошкевич, дочка священника і сестра його підшефного, з яким Іван займався репетиторством. Вони зустрілися, коли Іван, бувши гімназистом, завітав до Ярослава Рошкевича, брата Ольги. Вона вразила його своєю красою, начитаністю і талантом. Ольга володіла кількома мовами, цікавилася фольклором і навіть спробувала писати. Спочатку Франко відчував себе невпевнено поряд з нею, адже не знав манер поведінки в вищому суспільстві та навіть писав їй листи німецькою мовою.

Їх стосунки розвивалися добре, і вони ледь не заручилися, отримавши благословення від батьків Ольги. Однак після арешту Франка за участь у соціалістичному русі та виключення з університету, батько Ольги заборонив їх спілкування. Це не зупинило закоханих, які продовжували таємно листуватися. Батько Ольги намагався перехопити їх листи, але друзі допомагали парі зберігати зв'язок, передаючи книги з секретними повідомленнями.

Згодом Ольга та Іван навіть планували таємно втекти, але не змогли це зробити. Ольга не хотіла стати "зганьбленою", а Франко знову був арештований. Під тиском батька Ольга врешті вийшла заміж за іншого чоловіка, священника Володимира Озаркевича.

Ольга Рошкевич писала Франкові у листі, що ніколи про нього не забуде і що він завжди буде у її думках та пов'язаний з її життям. Їх зв’язок тривав близько 10 років – з 1874 по 1884 рік. Франко присвятив Ользі кілька поезій, зокрема в збірці “Зів’яле листя”. Ольга сприйняла важко новину про одруження Франка, але привітала його. Вона стала вдовою, але уникала зустрічей з поетом. Навіть перед смертю Івана Франка, коли він благав її прийти попрощатися, вона відмовилася, хоч любов між ними була глибокою та сильною.

За словами сучасників, Ольга вважала себе нещасною і жила з відчуттям розкаяння по Франкові. Вона померла у 1935 році, а її останнім бажанням було, щоб їй поклали листи від Франка під голову в труні як найдорожчий скарб її життя.

Після невдалої історії з Ольгою Рошкевич, Іван Франко переживав складний період у своєму особистому житті, почавши одночасні стосунки з декількома жінками. Серед них були поетеса Юлія Шнайдер, також відома під псевдонімом Уляна Кравченко, вчителька та письменниця Климентія Попович, а також представниця відомої родини Ольга Білинська.

Юлія Шнайдер спочатку погодилася вийти за Франка заміж, але потім передумала, аргументуючи це тим, що захоплення творчістю Франка – це одне, а повсякденне співжиття – зовсім інше. Згодом вона заявила, що відмовилася від шлюбу з Франком, щоб він міг присвятити себе українській культурі.

Щодо Климентії Попович, точних деталей її відносин з Франком немає. Ольга Білинська серйозно планувала вийти за нього заміж і навіть пошила весільну сукню. Однак весілля так і не відбулося. Існують припущення, що Франко відмовився від шлюбу, уявивши її у бідності з дітьми під час його ув'язнення.

Також Франко міг зосередитися на іншому захопленні – Анні Павлик, сестрі його друга Михайла, але вона йому відмовила, оскільки не хотіла виходити заміж загалом і так і залишилася незаміжньою.

Юзефа Дзвонковська

Юзефа Дзвонковська була другим справжнім коханням Івана Франка. Вона походила зі шляхетної польської родини, яка була змушена втекти після невдалого повстання 1863 року, та отримала дозвіл оселитися в Галичині. Юзефа зустріла Франка у Станіславі (зараз Івано-Франківськ), де вона підкорила серця членів літературного гуртка, до якого він належав.

Юзефа була привітною, розумною, але зберігала дистанцію з усіма, крім Франка. З ним вона почала листування, яке вразило поета і викликало в нього глибокі почуття. Франко був переконаний, що Юзефа – це та жінка, яка могла б стати його дружиною.

Проте історія їхнього кохання закінчилася трагічно. Коли Франко написав матері Юзефи з проханням про руку її дочки, сама Юзефа відповіла відмовою. Спочатку Франко думав, що причиною відмови було її аристократичне походження, але згодом він дізнався, що Юзефа була хвора на туберкульоз і саме через це відмовила йому. Вона померла через кілька років, працюючи народною вчителькою.

Франко присвятив Юзефі багато розпачливих віршів. Коли він сам відчув, що його життя підходить до кінця, він зібрав ці поезії та хотів видати їх окремою збіркою. Можливо, це було через його глибоке розуміння і співчуття до Юзефи, яка, перебуваючи серед здорових людей, сама чекала смерті та не хотіла ставати на його шляху, відмовивши йому заради його ж блага.

Целіна Зигмунтовська

Іван Франко зустрів своє третє кохання, Целіну Зигмунтовську, не аристократку, але затяту польку, яка вважала за краще спілкуватися виключно польською мовою, на звичайній пошті. Він побачив цю чарівну дівчину з профілем, ніби у грецької богині, під час візиту на пошту, де вона працювала за касовим віконцем, і відразу закохався в неї. Щоб знову і знову бачити її, Франко часто надсилав листи самому собі.

Однак горда красуня була байдужа до Франка, навіть не читала і не збиралася читати його поетичну збірку "Зів'яле листя", яку він присвятив і їй. Коли вона пояснювала, чому не відповіла на його почуття, Целіна говорила прямо і без прикрас: вона просто не знаходила його привабливим, адже віддавала перевагу брюнетам, а Франко був рудий.

Целіна розповідала, що відчувала себе переслідуваною Франком. Він часто слідував за нею після роботи. Якщо вона зупинялася, він також зупинявся. Таке стеження тривало місяцями. Потім Франко зник, але одного дня він знову з'явився на пошті, вже у супроводі своєї дружини-брюнетки. Тоді Целіна зітхнула з полегшенням, сподіваючись нарешті отримати спокій. Незабаром вона вийшла заміж за поліцейського комісара, народила двох дітей, але швидко стала вдовою.

Цікаво, що Франко і Целіна продовжували зустрічатися протягом усього свого життя. Незважаючи на свою байдужість до Франка, Целіна намагалася використовувати його доброзичливість і вплив для власної користі. Коли її сина вигнали з гімназії або вона потребувала матеріальної підтримки, Франко завжди приходив на допомогу, надаючи фінансову допомогу і вирішуючи різні проблеми. Згодом він навіть поселив її з дітьми у своєму будинку, де вона працювала господаркою. І навіть після смерті Франка його син продовжував підтримувати колишню любов батька.

Можливо, все це було результатом нерозділеної любові, яка мучила Франка протягом багатьох років. Але Целіна, незважаючи на свій “звірячий” характер, виявилася милосердною людиною: коли самотній Франко вмирав від важкої хвороби, а його дружина перебувала в психіатричній лікарні, саме Целіна турбувалася про нього.

Ольга Хоружинська

Ольга Хоружинська, яка стала єдиною офіційною дружиною Івана Франка, не була для нього великою любов'ю. Закохавшись у Франка, незважаючи на його недобру славу, вона вважала, що зможе захистити його від жорстокого світу. Навіть їх весілля в Києві в 1886 році не пройшло так, як мріяла Ольга. Франко забув про обряд через занурення у читання книги і не знав місцевих звичаїв, як, наприклад, традицію цілувати наречену, коли гості кричать "гірко".

Їхній шлюб символізував єдність і соборність України, Франко вважав свій вибір шлюбу більш прагматичним, ніж романтичним. Ольга стала вірною дружиною, мамою чотирьох дітей, підтримувала чоловіка у літературній діяльності та навіть спонукала його до отримання вищої освіти. Протягом тривалого спільного життя Франко присвятив їй лише один вірш.

Вона мирилась з бідністю, відсутністю власного житла та ревнувала чоловіка до інших жінок, але раділа бути його дружиною. Франко ж бачив у ній більше друга, ніж кохану, між ними не було глибокого емоційного зв'язку. Ольга Хоружинська відчувала себе ізольованою і самотньою, не зумівши адаптуватися до галицького суспільства, яке прохолодно прийняло її, як чужинку.

Вона страждала від того, що її життя відбувалося не так, як вона сподівалася, хоча і сама вибрала цей шлях. Ольга вважала, що всі її проблеми пов'язані з тим, що вони одружилися у травні, що вважається поганою прикметою. Вона також страждала від неврозів, що були спадковими, і з часом її психічний стан погіршився.

Трагічна смерть їх старшого сина Андрія, який загинув внаслідок нещасного випадку, стала останньою краплею. Після цього Ольга потрапила до психіатричної лікарні, звідки вийшла лише в 1919 році. Через свій стан вона не могла допомогти Івану Франку на схилі літ, коли він сам був частково паралізований і не здатний доглядати за собою.

Ольга також не була присутньою на похороні Франка. Після її смерті, вона не була похована поруч із чоловіком через скульптуру, встановлену на його могилі, тому її могила розташована неподалік.

Громадсько-політична діяльність

Після одруження Іван Франко продовжує видавати власні твори та стає все більш популярним. Його літературна праця дозволяє прогодувати сім'ю, проте цього не вистачає аби жити в достатку. Родина часто переїздить з однієї орендованої квартири до іншої.

В 1882 році його арештують втретє. Підставою для цього стає візит знайомих студентів з Києва, які хотіли зупинитися у Франків. Австрійська влада протрактувала їх приїзд як російську розвідку і, разом з Іваном Франком, звинуватила у шпіонажі. Письменник провів близько трьох місяців у Львівській в'язниці, жодного злочину довести не змогли і усіх затриманих зрештою відпустили.

Як писав Франко, він відчував “собачий обов'язок” просвіщати націю та підняти рівень національної свідомості, домогтися якихось реальних змін.

У жовтні 1890 Іван Франко, його давній друг Михайло Павлик та інші галицькі громадські активісти створюють Русько-українську радикальну партію – першу в історії українську політичну партію. Очолює її сам Франко.

Він тричі балотувався до австрійського парламенту від цієї партії, під час виборів особисто ходив до селян-виборців та агітував. Проте галицькі вибори на той час були неймовірно корумпованими внаслідок чого Франку постійно не вистачало для перемоги кількох десятків голосів.

У червні 1893 року у Відні він здобуває науковий ступінь доктора філософії.

З 1899 року Іван Франко приймає рішення зав'язати з політикою назавжди.

Останні роки

2 листопада 1901 року він та Михайло Грушевський в один день купують сусідні ділянки у затишному куточку Львова неподалік від Стрийського парку, їх будинки розділяє лише стіна з груш.

Початок XХ століття став піком популярності письменника: виходять “Перехресні стежки” та “Мойсей”, які вважають надбанням світової літератури.

Тоді ж Івана Франка спіткає хвороба і в 1908 році лікарі ставлять йому хибний діагноз – сифіліс. Сучасні лікарі роблять висновок що письменник хворів, скоріше за все, на ревматоїдний поліартрит, проте у тогочасній медицині такого діагнозу ще навіть не існувало.

У 1908 та 1909 роках Франко лікується у хорватських санаторіях, де здоров’я йому намагаються поправити препаратами на основі ртуті, миш'яку і йоду. Як наслідок – невдовзі Іван Франко почне стверджувати, що зустрічається з духами та бачить сни, в яких до нього приходять померлі відомі письменники. Галюцинації, які переслідували українського генія до кінця життя. Крім того, хвороба майже повністю паралізувала обидві руки письменника.

Фінансові проблеми від того загострюються. Спочатку батьковим секретарем був старший син Андрій. Але у 1913 році хлопець помирає. Цього не витримує дружина Франка, в неї загострюються неврози. До всього того 28 липня 1914 року починається Перша світова війна. Донька Франків Анна поїхала до Києва і опинилися по той бік лінії фронту, дружина Франка була на лікуванні в психіатричній лікарні, синів також не було поряд: Тараса мобілізували, а Петро пішов добровольцем до легіону Українських Січових Стрільців.

Останні роки життя були надзвичайно важкими, Іван Якович переживав війну в пустому будинку на самоті, в російській окупації. У 1914-1915 роках українську еліту Львова, на чолі з митрополитом Шептицьким, було заарештовано. Івана Франка не чіпали лише через хворобу. Хоча в будинку Франків російські солдати все ж таки побували: вони сильно познущалися з маєтку: будинок і обійстя були просто спаплюжені. Збереглися спогади про те, що частина бібліотеки Франка пішла на туалетний папір. Росіяни не сильно змінились за 100 років.

У цей час, в 1915 році, Івана Франка висувають на Нобелівську премію з літератури, у архівах Шведської академії досі зберігається список претендентів з ім'ям українського письменника. Однак Нобелівську премію вручають лише прижиттєво, а 28 травня 1916 року Івана Яковича Франка не стало. Він не дожив декілька місяців до можливого всесвітнього визнання.

Поховали Франка в чужому орендованому склепі, у позиченій сорочці покійного чоловіка Герміни Шухевич, бабусі провідника ОУН Романа Шухевича. Попрощатися з письменником, навіть попри війну, прийшло понад 10 000 людей. Лише за 10 років Івана Франка перепоховали в особистій могилі на Личаківському цвинтарі.

Вшанування пам’яті

• У 1918 році в рамках Дієвої армії Української Народної Республіки був сформований підрозділ, названий на честь Івана Франка. За деякими даними, це був полк. У його складі служили, зокрема, галичани. Відомо, що цей підрозділ брав участь у бойових діях проти Червоної армії на північ від Києва.
• У червні 2015 року Роланд Франко, онук Івана Франка, заснував Міжнародний фонд Івана Франка. Основною метою фонду є поширення позитивної інформації про Україну у світі, створення позитивного іміджу країни за кордоном, а також підтримка та популяризація наукового та творчого доробку Івана Франка.
• Іван Франко був одним із п'яти українських письменників, інформація про номінування яких на Нобелівську премію з літератури відома публіці.
• Івану Франку присвячені численні пам'ятники та меморіали як в Україні, так і за кордоном. Найбільше таких пам'ятників знаходиться на Івано-Франківщині, області, названій на його честь. Також є пам'ятники в Києві, Відні та інших містах. У Відні, де Франко захистив свою докторську дисертацію, встановлено меморіальну дошку та погруддя письменника.
• 27-29 липня 2012 року в селі Нагуєвичі відбувся фестиваль "Франко Фест", який мав музично-мистецький характер.
• У його рідному селі Нагуєвичі функціонує державний історико-культурний заповідник, в якому розміщений літературний музей і відтворена садиба батьків письменника.
• У Криворівні, Верховинському районі, знаходиться будинок-музей Франка, де він проводив час разом з такими видатними особистостями, як Леся Українка і Михайло Грушевський. Інші музеї розташовані в селах Лолин і Калуш, а також у Львові, де діє Національний літературно-меморіальний музей Івана Франка. В Києві розташована експозиція "Іван Франко і Київ", а також планується відкриття повноцінного музею Франка на вулиці Саксаганського.
• 27 жовтня 2010 року в селі Халеп'я Обухівського району відкрили літературний музей Івана Франка на Дніпрі.
• 25 листопада 2016 року в Києві відкрили квартиру-музей родини Івана Франка в будинку, куди в 1949 році радянська влада переселила родину Тараса Франка. Цей музей був створений за ініціативи Роланда Франка, онука Івана Франка і голови правління Міжнародного фонду Івана Франка.
• Ряд нагород та визнань в Україні та світі носять ім'я видатного українського письменника. Одна з них – премія НАН України, яка вручається з 1981 року за досягнення у філології, етнології та мистецтвознавстві. Інша премія імені Франка, започаткована Спілкою письменників України у 1991 році, і також відзначає літературні таланти. У Івано-Франківську з 2000 року діє міська премія в галузі літератури та журналістики, яка є найвищою відзнакою міста в цих сферах. З 2004 року існує премія у галузі інформаційної діяльності від Держкомтелерадіо України. У 2015 році було започатковано Міжнародну премію імені Івана Франка, яка вручається за наукові досягнення в україністиці та соціально-гуманітарних науках.
• Ім'я Івана Франка вшановується і в назвах місць та об'єктів. Так, у 1962 році місто Станіслав було перейменовано в Івано-Франківськ. У Тернополі встановлено пам'ятник Франку, а його ім'я носять вулиці та площі в багатьох містах України, а також у деяких місцях Росії, Казахстану та Канади.
• Астероїд 2428 також названо на його честь – "Каменяр".
• В 1964 році в Німецькій Демократичній Республіці було побудовано океанський лайнер "Іван Франко", який став частиною серії суден імені видатного українського письменника.

Творча спадщина Івана Франка

Поезія

У поетичному доробку Івана Яковича Франка близько півтисячі окремих ліричних і ліро-епічних творів, 11 збірок (враховуючи перевидання). Франкознавці умовно ділять їх на 5 хронологічних віх творчості:

• 1873-1876 рр. – лірика “молодечого романтизму”;
• 1876-1889 рр. – поезія “пророцтва і бунту”;
• 1890-1901 рр. – лірика “болю існування” та “щиролюдської моральности”; 1901-1906 рр. – лірика “трансцендентного художнього слова”, або “влади творчого духа”;
• 1907-1916 рр. – поезія років недуги, або “катастрофи і катарсису”.

Поезію Франка можна розділити на кілька тематичних періодів:

• ранні “романтичні” вірші в збірках “Баляди і розкази” (1876) та “Із літ моєї молодости” (1914);
• поезія, що відображає інтерес Франка до наукового реалізму, ідеалізму та соціалізму, представлена у збірці “З вершин і низин” (1887, 1893);
• інтимна лірика у збірці “Зів'яле листя” (1896, 1911), також відома як “Лірична драма”;
• зріла поезія Франка, визначена як творчість ”сором'язливого модерніста” в таких творах, як “Мій Ізмарагд” (1898), “Із днів журби” (1900), “Semper tiro” (1906), “Давнє й нове” (1911);
• поезія, яка не увійшла до збірок, та твори на громадські теми, включаючи збірку “Вірші на громадські теми” (1913), а також творчість часів Першої світової війни (1914-1916).

Перший вірш Франка “На Великдень 1871 року” не зберігся. Його перші опубліковані вірші з’являлися під псевдонімом “Джеджалик”.

Франко експериментував із формою віршів та стилями, використовуючи канонічні форми, фольклорні жанри, інтегрував цитати зі Святого Письма та античних джерел, експериментував з вільним віршем. Зріла його поезія характеризується морально-етичними сюжетами, психорефлексійними настроями та філософсько-гуманістичними роздумами.

Розвиток ліричної рефлексії Франка прослідковується через тріаду “теза – антитеза – синтез”, відображену у збірках “З вершин і низин”, “Зів'яле листя” та “Semper tiro”.

Поеми Івана Франка налічують понад 50 творів, з яких 13 незавершені. У ньому є 31 притча та легенда, деякі з них увійшли до збірок "Мій Ізмарагд" та "Давнє й нове". Франко експериментував у жанрі "віршованого оповідання", представленого в "Галицьких образках" та "Жидівських мелодіях".

За життя Франко видав одну збірку поем "Поеми" (1899), що включала 5 творів з коментарем.

Франкові поеми можна поділити на жанрово-тематичні блоки: казки, легенди, новели, етологічні поеми, героїчно-історичні поеми, історичні поеми, філософські поеми, переспіви.

Деякі поеми Івана Франка увійшли до поетичних збірок: "Панські жарти" у друге видання "З вершин і низин", "Ботокуди" та "Мандрівка русина з Бідою" у цикл "Оси", "Смерть Каїна", "П'яниця", "Цар і аскет" у цикл "Легенди", "Іван Вишенський" та "На Святоюрській горі" у збірку "Із днів журби", "Замість пролога. Святовечірня казка" у "Давнє й нове", "Українсько-руська студентська мандрівка літом 1884 року", "Сучасний літопис" у "Із злоби дня. Із тридцятиліття 1878-1907", "Лісова ідилія" та "Страшний суд" у збірку "Semper tiro".

Франко залишив декілька незавершених поем, серед них "Про багача, що їздив біду купувати", "Сон князя", "Наймит", "Історія товпки солі", "Історія мідяного крейцара", "Сяся", "Голод", "Марійка", "Нове життя", а також уривки "Ольга", "Самійло Кішка", "Де є в світі правда?", "Снігова казка".

Письменник створив антології поетичних переспівів-варіацій: "Найдавніша історія України до 1008 року в поетичних образах" та "Ad urbe condita", а також упорядкував "Антологію української лірики від смерти Шевченка", "Акорди".

Проза

Проза Івана Франка відрізняється складністю та багатством ідей та форм, включаючи різноманітні теми, жанри, сюжетно-композиційні і наративні форми, від готики до модернізму. Протягом понад 40 років, з 1871 до 1913 року, Франко створив 10 романів і повістей та близько 150 творів малої прози, об'єднаних у 19 прижиттєвих збірок. Він писав українською, польською та німецькою мовами, часто перекладаючи свої твори з однієї мови на іншу.

Розвиток прози Івана Франка можна розділити на три періоди:

1. 1871-1876 рр. - період "молодечого романтизму". Цей період включає ранні роботи Франка, такі як шкільні завдання, роман "Петрії і Добощуки", повість "Гутак", та кілька оповідань. Характерною рисою цього етапу є романтичні та готичні елементи, а також натуралізм. Головною метою Франка було "винайдення іскри божества в дійсності".
2. 1877-1899 рр. - період наукового та ідеального реалізму. Франко сконцентрувався на фактах, художній аналітиці, психологічному дослідженні особистості. Важливими темами стали соціально-психологічні аспекти, кристалізація жанру соціально-психологічної повісті та роману, психологічної новели.
3. 1900-1913 рр. - період модерністичних тенденцій. Франко звернувся до імпресіонізму, символізму, сюрреалізму та нових технік письма. Він порушував етнокультурні, національні, морально-етичні проблеми, а також проблеми тео- та антроподицеї. Цей період включає ряд новел, оповідань, мемуарних творів і повістей, а завершується другою редакцією роману "Петрії й Довбущуки".

Драматургія

Драматургічний доробок Івана Франка, який бере початок ще в період його навчання в Дрогобицькій гімназії, зробив значний внесок у розвиток української літератури. Він створив історичні драми, психологічні драми, соціальні комедії, неоромантичні драматичні поеми-казки, філософські діалоги та одноактні п'єси на різноманітну тематику.

Франко почав писати драми ще в шкільні роки, створюючи твори на історичні та інші теми, а також перекладаючи твори для українського театру. Можливо робота Франка над репертуаром театру сприяла розвитку його інтересу до драматургії. Однак, після невдачі з постановкою однієї з його драм, Франко на деякий час втратив віру в свої драматичні здібності.

У другій половині 1870-х років Іван Франко написав сатиричні комедії, частини з яких опубліковано після його смерті. Серед них – незакінчена комедія “Східне питання”, “Женихання пана Хвиндюка”, написана польською мовою, та триактна комедія “Жаби”, де висміювалися галицькі інтелектуали.

Розквіт драматургії Франка припадає на 1890-ті роки, коли він повертається до історичної тематики. Однією з визначних робіт цього періоду є драматична поема “Сон князя Святослава”, що базується на народній казці та описує боротьбу за владу, вірність, патріотизм і зрадництво.

У 1886 році Іван Франко написав трагікомедію "Рябина", яку не вдалося опублікувати за його життя. Він змінив її у 1893 році, сподіваючись поставити на сцені. П'єса розкриває конфлікт між урядниками та сільською громадою, але зазнала цензури.

Франко також написав сатиричну драму "Учитель", яка висміює корупцію та бюрократію. Головний герой – сільський вчитель, присвятив своє життя просвітницькій роботі.

У 90-х роках Франко написав декілька одноактних п'єс, а також "Війт заламейський", яка є адаптацією твору Педро Кальдерона.

Відмітимо ще дві визначні драми Івана Франка.

• Перша, "Суд Святого Николая" (1895), є спробою відродити шкільний чи вертепний театр з наївною символікою та традиційними образами святих. Ця дидактична драма має на меті утвердження християнських цінностей через судження Святого Николая та показує вартість добрих вчинків.
• Друга драма, "Украдене щастя", є соціально-психологічну трагедію, що порушує моральні, духовні та соціальні проблеми часу Франка. Написана для конкурсу Львівського крайового виділу 1891 року, п'єса отримала другу премію. Спочатку називалася "Жандарм", але через цензуру назву та деякі деталі було змінено. Сюжет базується на "Пісні про шандаря" та розкриває любовний трикутник між Михайлом Гурманом, Миколою Задорожним та Анною, де головним конфліктом є стосунки між Анною і її колишнім коханим Михайлом.

Іван Франко завершив свою драматичну творчість на початку XX століття, опублікувавши у 1904 році драматичну сцену "Чи вдуріла?" у книзі "Маніпулянтка та інші оповідання". Цей твір відображає модерністичний тип мислення, зосереджуючись на емоційно-психологічному конфлікті головної героїні, повії Каміли, яку не зміг врятувати байдужий до її внутрішнього світу Юліан.

Іван Франко також є засновником українського наукового театрознавства, теоретиком і істориком драми. Він працював театральним критиком з кінця 1880-х початку 1890-х років, рецензуючи вистави за творами відомих драматургів. Франко написав ряд статей та досліджень з театрознавства, зокрема "Руський театр у Галичині", "Наш театр", "Руський театр" та "Русько-український театр (Історичні обриси)", де він аналізував розвиток театру в Галичині на фоні західноєвропейського театру та драматургії.

Наукова робота

Іван Франко був не тільки видатним письменником, але й всебічно розвиненим науковцем. Він написав багато наукових праць у різних галузях: історії та теорії літератури, літературної критики, фольклористики, етнології, мовознавства, перекладознавства, мистецтвознавства, релігієзнавства, історії, економіки, соціології, філософії та навіть природознавства.

Він визнаний на міжнародному рівні завдяки роботам, таким як "Апокрифи і легенди з українських рукописів" та "Галицько-руські народні приповідки". Франко також зробив значний внесок у вивчення історії української літератури, літературної медієвістики, шевченкознавства, а його роботи з мовознавства та перекладознавства вважаються класикою.

Іван Франко написав значну кількість мистецтвознавчих досліджень, зокрема про історію та теорію українського і світового театру. Він також автор багатьох рецензій на театральні вистави і статей з музикознавства.

У релігієзнавстві важливі його дослідження про біблійні теми. Франко написав десятки праць з економіки, соціології та історії, у тому числі історичну біографію Івана Федоровича.

Як мислитель, він розробив власну позитивістську концепцію соціального прогресу і критично ставився до марксизму та соціал-демократизму, передбачаючи їх негативні політичні наслідки. Франко також висловлювався на підтримку національної самостійності.

Люди, які мали вплив на Івана Франка

Ось кілька ключових фігур, які вплинули на життя та творчість Івана Франка:

1. Михайло Драгоманов – український історик, етнограф, політичний та громадський діяч. Він був одним із вчителів Франка та вплинув на його політичні погляди, зокрема на формування демократично-соціалістичних переконань.
2. Юліан Романчук – професор львівського університету, під керівництвом якого Франко здійснював свої наукові дослідження. Він також вплинув на формування наукових інтересів Франка.
3. Тарас Шевченко – великий український поет, чия творчість сильно вплинула на Франка. Його “Кобзар” Іван Якович вивчив ще в дитинстві. Шевченко був символом українського національного відродження, і його твори надихали Франка на боротьбу за права та свободи українського народу.
4. Йоганн Вольфганг фон Гете – німецький поет і драматург, творчість якого також вплинула на Франка. Франко перекладав його твори та був вражений їх глибиною та універсальністю.

Ці та інші особистості того часу і дотепер мали значний вплив на інтелектуальне, культурне та політичне формування Івана Франка, сприяючи його становленню як одного з найвизначніших діячів української культури.

10 цікавих фактів про Івана Франка

1. Іван Франко у дитинстві був дуже енергійним та цікавим до всього хлопцем. Він любив проводити час на природі, гуляючи лісами і полями. Франко сам говорив, що відчуває себе частиною лісу, спілкувався з деревами, грибами і тваринами. Його поведінка у лісі, коли він щось бубонів під носа, іноді лякала оточуючих.
2. У минулому існувала традиція давати дитині особливе "домашнє" ім'я для захисту від злих духів. Івана Франка в дитинстві називали "малим Мироном", приблизно до п'ятирічного віку. Згодом Франко часто використовував це ім'я як свій улюблений псевдонім у різних варіаціях, таких як Myron***, Мирон Сторож, Мирон Ковалишин, Мирон***, Myron, Miron.
3. Найстаріший міський парк у Львові та Україні, заснований наприкінці XVI століття, мав кілька назв протягом своєї історії: Єзуїтський сад, Парк імені Тадеуша Костюшка, а нині він носить назву парку імені Івана Франка. Згідно з легендою, саме на верхній стежці цього парку, недалеко від орендованого Франком житла на вулиці Кляйнівській (зараз вулиця Каменярів), відбулося прощання письменника з Ольгою Рошкевич.
4. Іван Франко, втративши ідеалізоване кохання, почав шукати образ ідеальної жінки у своєму оточенні. Він писав про це у віршах, наприклад у "Зів'ялого листя", зазначаючи, що кохає не реальну жінку, а свою мрію. Франко сприяв творчому розвитку жінок-письменниць, підтримував їхні здібності і вважався одним з перших чоловіків-феміністів. Він не обмежував жінку роллю в домашньому господарстві та вихованні дітей, вважаючи, що жінки можуть реалізовувати свої таланти. Для свого часу такі погляди Франка були неординарними.
5. Коли все було готове до весілля Івана Франка – дружки, бояри, гості зібралися, наречена вдягла фату – нареченого ніде не було. Його знайшли в кабінеті батька нареченої, де Франко настільки захопився старою книгою та переписуванням з неї рідкісного вірша, що забув про власне весілля.
6. У домі Франків був своєрідний зоопарк: черепаха повзала під диваном, по хаті ходив пошкоджений бузьок, а жаби стрибали по підлозі, слугуючи кормом для бузька. Морські свинки їли капусту у кутках. Дім Франка часто нагадував "звірячу клініку", адже вони збирали та лікували хворих тварин, яких знаходили на вулицях. У підвалі будинку на вул. Понінського Франко тримав кроликів, але найбільше полюбляв собак, у нього було кілька. Ці собаки часто гавкали, що викликало скарги від сусіда Франка, Михайла Грушевського, якому гавкіт заважав спати та працювати.
7. Іван Франко став першим українським письменником, який почав заробляти на життя письмом.
8. Іван Франко носив вишиванки як у повсякденному житті, так і на свята, маючи особливу пристрасть до бойківських візерунків. Він став першим чоловіком, який поєднав вишиту сорочку з класичним європейським костюмом, чим започаткував новий модний тренд, особливо помітний під час відкритої лекції на право викладання в Львівському університеті. Франко одягався просто і на урочисті події зазвичай позичав фрак у друзів. Після однієї з лекцій у Львівському університеті, де він мав великий успіх, слухачі в захваті підкидали Франка у повітря, в результаті чого позичений фрак порвався.
9. Іван Франко захоплювався рибальством і часто вирушав на риболовлю з друзями, колегами та сім'єю. Він особливо віддавав перевагу ловити рибу сітками, саками та навіть руками. Серед улюблених видів риб Франка були раки, річкова форель, слижі, бабки, клени, окуні, карасі, плотиці, пересипці, щуки, коропи, в’юни-мнюхи, карасі, піскарі, яльці, лящі та головатиці - велика риба з родини лососевих.
10. Під час ювілейного свята Івану Франку подарували лавровий вінок як визнання його таланту та досягнень. Цей вінок тривалий час зберігався вдома у Франка, поки його дружина не вирішила використовувати його листя для приготування борщу.