День Героїв Небесної Сотні

Значення цього дня виходить за межі вшанування загиблих. Це день усвідомлення того, що демократичні цінності та європейський вектор розвитку не є дарунком, а результатом надважкої боротьби. Вшановуючи пам'ять героїв, ми нагадуємо собі, що шлях до свободи розпочався на граніті Майдану, і цей шлях триває досі.

Історія Дня Героїв Небесної Сотні

Кульмінацією стали події 18–20 лютого 2014 року в центрі Києва. Після спроб силового розгону протестувальників та ухвалення так званих «диктаторських законів Януковича» напруга на Майдані досягла межі. Вулиці навколо урядового кварталу перетворилися на лінію фронту — з барикадами, шинами у вогні та постійними атаками спецпідрозділів.

Перші смертельні жертви з’явилися ще в січні. Тоді під час сутичок на вулиці Грушевського загинули Сергій Нігоян та Михайло Жизневський. Їхні смерті стали точкою неповернення: протест остаточно перестав бути символічним і перетворився на боротьбу за життя і свободу.

Найкривавішим днем стало 20 лютого 2014 року. Вранці силовики відкрили прицільний вогонь по беззбройних людях на вулиці Інститутській. Протестувальники підіймалися схилом, намагаючись винести поранених, але потрапляли під нові постріли. Кулі влучали переважно в голову, шию й грудну клітку — це свідчило про роботу снайперів.

Того дня загинули десятки людей. Серед них — зовсім молоді учасники протесту:

• Роман Гурик, дев’ятнадцятирічний студент з Івано-Франківська;
• Ігор Костенко, активіст і дослідник;
• Богдан Сольчаник, викладач і громадський діяч;

Разом із ними загинули інженери, робітники, підприємці, митці, військові у відставці — люди різного віку й походження, об’єднані спільним вибором не мовчати.

Загалом до переліку Героїв Небесної Сотні входять 107 осіб. Це не умовна цифра, а конкретні імена, родини й зруйновані життя. Вони загинули не на війні, а в центрі столиці власної держави — під час мирного громадянського протесту.

Трагедія лютого 2014 року стала фіналом правління режиму Януковича. Уже за кілька днів після розстрілів влада втратила контроль над ситуацією, а сам президент утік з України. Проте ці політичні наслідки не перекреслили головного — суспільство заплатило за зміни надто високу ціну.

Саме тому у 2015 році держава офіційно встановила 20 лютого як День пам’яті Героїв Небесної Сотні. Дата була обрана не формально, а як символ моменту, коли боротьба за гідність перейшла у відкриту жертву.

Цей день став частиною національної пам’яті не лише як спогад про трагедію, а як межа між страхом і відповідальністю. Події лютого 2014 року показали, що громадянське суспільство в Україні здатне чинити спротив несправедливості та неправомірності навіть тоді, коли проти нього застосовують зброю.

Історія Дня Героїв Небесної Сотні — це історія про людей, які вийшли без захисту проти насильства державної машини й не відступили. Саме тому ця дата зберігає не лише скорботу, а й глибокий сенс для сучасної України.

Вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні

Вшанування Героїв Небесної Сотні в Україні з часом набуло чіткої структури, але зберегло головне — тишу, зосередженість і людську участь. Це не день гучних промов і не формат святкування. Його сенс у пам’яті, співпричетності й усвідомленні ціни, яку заплатило суспільство за свободу.

Щороку 20 лютого, у День пам’яті Героїв Небесної Сотні, в Києві та по всій країні проходять офіційні церемонії. Керівництво держави, родини загиблих, військові, духовенство та громадськість покладають квіти до місць розстрілів і меморіалів. Центральною точкою залишається вулиця Інститутська — саме там, де вранці 2014 року було вбито найбільше протестувальників.

Обов’язковим елементом стала хвилина мовчання. Вона не має формального характеру, проте у цей момент зупиняється рух у містах, перериваються телеефіри, стихають офіційні заходи. Тиша працює сильніше за будь-які слова, як спільне визнання втрати.

Символом дня стали лампадки та свічки пам’яті. Їх запалюють уздовж алеї Героїв Небесної Сотні, біля храмів, у школах, на площах міст і сіл. Світло у темну пору року нагадує не лише про загиблих, а й про те, що пам’ять жива і потребує участі кожного.

В навчальних закладах проводять відкриті уроки, зустрічі з очевидцями Майдану, перегляди документальних фільмів, читання імен загиблих уголос. Цей формат має особливе значення: події 2014 року вже стають історією для нового покоління, і саме через розповіді та живу пам’ять формується їхнє розуміння свободи й відповідальності.

Громадські ініціативи часто доповнюють офіційні заходи. Люди створюють інсталяції з фотографіями загиблих, влаштовують тихі марші пам’яті, пишуть листи родинам Героїв, організовують благодійні акції на підтримку поранених учасників Майдану та військових. Вшанування не обмежується однією датою — воно триває в суспільній роботі й культурній пам’яті.

Важливо, що День вшанування Героїв Небесної Сотні не перетворився на формальну подію. Він зберіг емоційну правдивість. Для багатьох українців це день особистої тиші, коли згадують не абстрактний подвиг, згадують конкретних людей — їх обличчя, імена та незавершені життя. І з роками сенс цієї дати лише поглиблюється. 

Сьогодні, у 2026 році, після початку повномасштабної війни у 2022 році, пам’ять про Небесну Сотню сприймається як початок довгого шляху боротьби за незалежність і право на власний вибір. Їхня жертва стала першою великою платою сучасної України за свободу. Ми усвідомлюємо, що події лютого 2014-го були лише початком тривалої й надважкої оборони нашої незалежності. Багато тих, хто стояв на барикадах Майдану і вижив під кулями снайперів, у 2022-му без вагань знову взяли до рук зброю. Ті, хто першими обрали шлях свободи на площі, стали щитом і мечем нації на фронті, довівши, що ідеали Революції Гідності — це не просто слова, а життєвий принцип, за який варто боротися до кінця.

Вшанування Героїв Небесної Сотні — це не лише про минуле. Це про здатність суспільства пам’ятати, робити висновки й не дозволяти трагедії перетворитися на суху дату в календарі.

Особливе місце посідає лемківська жалобна пісня «Пливе кача по Тисині». Вона звучала під час прощань із загиблими на Майдані в лютому 2014 року й відтоді стала неофіційним реквіємом Небесної Сотні.

За змістом це діалог сина з матір’ю перед смертю — про прощання, дорогу без повернення і біль, який залишається живим. У традиційній культурі пісню виконували на похоронах молодих людей, загиблих раптово або далеко від дому. Саме тому її слова так точно лягли на трагедію Майдану: біль матерів, обірвані життя, тиша після пострілу.

Коли «Пливе кача» вперше пролунала над Майданом під час поховань 20–21 лютого 2014 року, вона не була запланованим символом, але стала ним через спільне відчуття втрати. З того моменту пісня почала звучати на всіх меморіальних заходах, хвилинах мовчання, державних церемоніях пам’яті.

Для багатьох українців саме ці перші ноти асоціюються з іменами загиблих, з кадрами прощань на Майдані, з трунами, вкритими прапорами. Вона працює як емоційний міст між особистим горем і національною пам’яттю. З роками «Пливе кача» перестала бути лише піснею Майдану. Вона звучить і під час прощань із полеглими військовими російсько-української війни, продовжуючи той самий трагічний мотив жертви за свободу. Так пам’ять про Небесну Сотню природно вплелася в ширший контекст боротьби України за незалежність.

Саме через такі символи — тишу, світло свічок, читання імен і цю пісню День пам’яті Героїв Небесної Сотні залишається живим і людяним. Він не перетворюється на офіційний ритуал, зберігає глибокий емоційний зв’язок між минулим і теперішнім.

Меморіали та пам’ятні місця

Головним простором національної пам’яті, пов’язаним із подіями лютого 2014 року, стала Меморіал Героїв Небесної Сотні у центрі Києва. Він розташований на вулиці Інститутській — саме там, де 20 лютого відбулися масові розстріли протестувальників.

Цей простір не створювався як класичний монумент. Спочатку це були квіти, лампадки, портрети загиблих, дерев’яні хрести й прапори — стихійний народний меморіал. З часом він перетворився на офіційно визнане місце пам’яті, але збережено його первинний характер: живу присутність імен і людських історій.

Особливе значення має Алея Героїв Небесної Сотні — ділянка Інститутської, де розміщені портрети загиблих, пам’ятні знаки й інформаційні таблиці з обставинами смерті кожного з них. Відвідувачі бачать не абстрактну «сотню», а конкретних людей: студентів, інженерів, вчителів, митців, підприємців.

Паралельно в Україні формується більш комплексний простір національної пам’яті навколо подій Майдану. Центральну роль у цьому процесі відіграє Національний музей Революції Гідності, який збирає свідчення, речі учасників протестів, відеоархіви й особисті історії загиблих.

Музей не зводить події до сухої хроніки. Його завдання в тому, щоб показати Майдан як досвід суспільства: страх, солідарність, самоорганізацію, вибір без гарантій безпеки. Небесна Сотня в цьому наративі постає не лише як сакральна жертва, а як люди, які усвідомлено залишилися на передовій протесту.

Окрім Києва, меморіали Героям Небесної Сотні з’явилися в десятках міст України: Львові, Харкові, Дніпрі, Івано-Франківську, Черкасах, Тернополі, Одесі та багатьох громадах, звідки походили загиблі. Це пам’ятні стели, сквери, назви вулиць, шкільні меморіальні дошки.

Важливо, що більшість із них ініціювали самі громади, родини загиблих і волонтери. Держава часто лише згодом оформлювала ці місця офіційно. Меморіали виконують не лише функцію вшанування. Вони стали просторами виховання пам’яті: сюди приводять школярів, тут проводять уроки історії, хвилини мовчання, громадські заходи. Через ці місця нові покоління дізнаються не лише дати, а ціну свободи.

У національній культурі пам’яті Небесна Сотня вже посідає те саме місце, що й герої визвольних змагань минулого століття. Але її особливість у близькості — це подія сучасності, яку бачили наживо мільйони українців. Саме тому меморіали не виглядають віддаленими монументами історії. Вони залишаються частиною живого міського простору: з квітами, лампадками й людьми, які приходять не «за обов’язком», а за потребою — пам’ятати.

У день Героїв Небесної Сотні 2026 року меморіали по всій країні знову стануть місцями тиші, де люди зберуться, щоб запалити лампадки й згадати тих, чия жертва, без перебільшення, змінила хід української історії.

Часті запитання