В’ячеслав Чорновіл

В’ячеслав Максимович Чорновіл — український політик, депутат Верховної Ради та громадський діяч. Він став одним із ключових ініціаторів проголошення Незалежності, через що його часто порівнюють із Бенджаміном Франкліном, який відігравав подібну роль у становленні Сполучених Штатів. 

Під час повномасштабного російського вторгнення дуже актуальними стають слова В’ячеслава Максимовича:

«Дай Боже нам любити Україну понад усе сьогодні — маючи, щоб не довелося гірко любити її, втративши».

Любов Чорновола до батьківщини зробила його одним з десяти найвпливовіших українців усіх часів. Але вона ж змусила його перенести чимало страждань, які не скінчилися навіть після розпаду СРСР. 

Основні відомості про В’ячеслава Чорновола

Біографія

Український політик походить із давнього козацького роду Чорноволів. Дослідження родоводу його батька Максима Йосиповича дають змогу простежити його зв’язок зі Стратіном Чорноволом, який покинув рідні землі, щоб уникнути закріпачення, та оселився на Київщині. Мати Акулина Харитонівна — одна з нащадків роду цукрозаводчиків Терещенків. 

Дитинство та юність

В’ячеслав Максимович Чорновіл народився в неспокійний час, коли навкруги лютували радянські репресії. У тому самому 1937 році влада заарештувала й закатувала до смерті рідного брата його батька — Петра Йосиповича. Сім’я майбутнього політика також зазнавала переслідувань, через що їм доводилося часто змінювати місце проживання та переховуватися від правоохоронців. 

Під час війни родина Чорноволів зупинилася в селищі Гусакове. Але в 1945 році їй видали припис покинути своє житло протягом 24 годин. У своїй автобіографії В’ячеслав Максимович пише, що в 1990-х роках цей документ усе ще зберігався в сімейному архіві. Так Чорноволи опинилися в селі Вільховець, поруч зі Звенигородкою. 

На щастя, відтоді почався порівняно стабільний період життя родини. Юний В’ячеслав зміг спокійно навчатися в школі, яку він згодом закінчив із золотою медаллю. Уже в дитячі роки він виявляв хист до літературної справи — багато читав, писав власні короткі оповідання, цікавився українськими традиціями. 

У 1955 році майбутній борець за права людини В’ячеслав Чорновіл вступає на факультет філології Київського державного університету. Приїхавши до столиці, він був неприємно вражений прорадянськими настроями й пануванням російської мови. Через це вже на першому курсі в нього регулярно виникали конфлікти з адміністрацією навчального закладу. В’ячеслав Максимович ніколи не приховував своїх поглядів. В автобіографії він говорить:

«Ще під час навчання в університеті в мене сформувалися антиімперські, антикомуністичні переконання. Коли приїжджав на канікули додому, то пробував говорити з батьками на вільнодумні теми. Це їх трішки лякало. Не можу сказати, що за це мене дуже сварили, але завжди була батьківська турбота: до чого ж це приведе?»

На другому курсі Чорновіл переводиться на факультет журналістики, деканом якого був його земляк та однодумець Матвій Шестопал. У 1957 році студент отримав статус неблагонадійного. Після того, як в університетській газеті з’явився допис про його нестандартні погляди, він був змушений був перервати навчання та вирушити відробляти «провину» на будівництві домни в Жданові (зараз Маріуполь). 

Але перше вигнання виявилося порівняно легким для Чорновола. Працюючи теслярем, він почав писати статті для газети «Київський комсомолець», а згодом перевівся до її виїзної редакції на повний робочий день. У 1958 році В’ячеслав повернувся до Києва, продемонстрував екзаменаційній комісії підшивку газет із власними статтями та склав екстерном усі пропущені сесії. Завдяки цьому в 1960 році він закінчив університет з відзнакою. 

Перші репресії не налякали майбутнього ініціатора проголошення Незалежності, а лише загартували його дух. Він говорить:

«Під час випускного вечора в університеті я пішов на Володимирську гірку і дав клятву, що все життя буду боротися за Україну».

У липні 1960 року Чорновіл переїхав до Львова. Бездоганні результати навчання дали йому змогу отримати посаду молодшого редактора телевізійної студії. Згодом він дістав підвищення до старшого редактора передач для молоді. На Галичині В’ячеслав Максимович починає свою кар’єру публіциста й літературного критика, вивчаючи твори Грінченка, Самійленка та Шевченка. Але його діяльність не лишилася непоміченою — молодого громадського діяча «взяли до уваги» у Львівському КДБ, яке жорстоко розправлялося з будь-якими носіями проукраїнських поглядів. 

У 1963 році Чорновіл повертається до Києва й починає готуватися до вступу до аспірантури, щоб продовжити дослідження української культури та її мотивів у творах відомих письменників. У цей час він живе у Вишгороді та працює на будівництві Київської ГЕС. У 1964 році В’ячеслав успішно складає іспити на кандидатський мінімум. Але стати аспірантом йому не судилося — університет відмовив у навчанні через політичні переконання. Адміністрація закладу була незадоволена й вибором теми дисертації — Чорновіл хотів досліджувати творчість Грінченка, який ще кілька років тому входив до списку заборонених авторів. 

Громадська діяльність та ув’язнення

Поворотним моментом у біографії В’ячеслава Максимовича Чорновола став 1965 рік. 8 серпня він виголосив гостру антикомуністичну промову під час відкриття пам’ятника Тарасу Шевченку в селі Шешори на Покутті. Після цього його звільняють із роботи й беруть на облік у правоохоронних органах, йому забороняють публікувати твори. 

4 вересня 1965 року Чорновіл приходить на презентацію фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна». Разом з Василем Стусом та Іваном Дзюбою він підіймається на сцену, щоб висловити протест проти хвилі арештів української інтелігенції. Проте їх грубо відштовхує від мікрофона директор кінотеатру й виводять із приміщення працівники закладу. 

Цікавий факт про В’ячеслава Чорновола: після розмови з функціонерами КДБ він… пише скаргу на них до комсомолу та ЦК компартії! На короткий час йому вдається влаштуватися в газету «Молода гвардія», звідки його невдовзі звільняють через тиск правоохоронців. У цей час Чорновіл працює в газеті «Друг читача» й публікує свої статті в низці підпільних видань.

Перші репресії

У 1966 році відбувається судовий процес над шістдесятниками та громадськими діячами — братами Горинями. У КДБ багатьом «неблагонадійним» запропонували виступити свідками, щоб очистити свою репутацію в очах радянської влади й почати виправлення. Серед них мав бути і В’ячеслав Максимович Чорновіл. Але дисидент відмовився співпрацювати зі слідством. Ярослав Кендзьор зазначає:

«Він заявив судді і прокурору, що жодних показів давати не буде, тому що вони є злочинцями, порушують закон, проводячи засідання в закритому режимі…»

На той момент відмова давати свідчення вважалася кримінальним злочином. 8 липня 1966 року Чорновола засудили до трьох місяців виправних робіт з утриманням 20% заробітної плати. У секретних документах КДБ йому дають прізвисько «Неугомонный» за відмову припиняти громадську діяльність після багатьох застережень. 

У 1967 році Чорновіл публікує збірку біографій репресованих українських інтелігентів — «Лихо з розуму», або «Портрети двадцяти “злочинців”». Книжку видавали за кордоном, після чого нелегальним шляхом доправляли до СРСР. Але автор і не думав приховувати її — натомість він відправив примірники свого твору до комсомолу, ЦК КПУ, КДБ, університету тощо. Навіть сама назва книжки була тонким знущанням з радянських функціонерів:

«Ідея такого заголовка виникла у зв’язку з допитом мене особисто та інших обвинувачених і свідків під час попереднього слідства у 1965–1966 роках. Мені особисто капітан Львівського КДБ Клименко заявив, що я дуже розумний і що мені цей розум трохи збавлять. Від Світличного Івана я чув, що йому відразу після арешту заявили, що в нього засмічений мозок і йому його прочистять».

На жаль, цього разу влада не збиралася давати випробувальні строки та вмовляти дисидента. 3 серпня 1967 року в домі Чорновола у Львові (на вулиці Спокійній, 13) було проведено обшук. Під час нього правоохоронці виявили той самий твір «Лихо з розуму» і текст під назвою «Репортаж із заповідника імені Берії» авторства Валентина Мороза. 15 листопада Чорновола засудили до трьох років ув’язнення. Але 31 жовтня цей строк скоротили удвічі за указом про амністію. 

«Український вісник»

Перше ув’язнення Чорновіл відбував в Україні. Але від того його доля не була легшою. Звільнившись у 1969 році, він на власному досвіді переконався, що роботодавці неохоче приймають колишніх політв’язнів. У цей період дисидент часто змінював роботу, працюючи:

• спостерігачем метеостанції;
• вагарем;
• землекопом. 

Проте це давало йому змогу вести літературну й редакційну діяльність. У 1970 році Чорновіл починає видавати журнал «Український вісник». У ньому він публікує власні думки й матеріали інших дисидентів. Окрім того, через нього читачі знайомляться із забороненими творами українських письменників. 

На жаль, лише за два роки почався «Великий погром» (1972). Під нову хвилю антиукраїнських репресій підпало близько 100 людей, серед яких був і В’ячеслав Чорновіл. Цього разу йому інкримінували тяжчу статтю, яка передбачала шість років ув’язнення. Але В’ячеслав Максимович чинив героїчний опір — хоча він не врятувався сам, його дії пом’якшили вирок багатьох інших засуджених:

«Перебираючи в пам’яті тюремні роки, пригадую, як було важко у перші дні після першого арешту. Мене кинули в камеру смертників. Хотіли відразу зламати. Але мене не можна було зламати, адже я вже тоді написав свої книжки “Правосуддя чи рецидиви терору?” і “Лихо з розуму” — про те, як дехто ламався, а дехто вистояв. Ці мої книжки сприймалися як своєрідна інструкція поводження на слідстві. Вже пізніше тюремщики не раз казали в’язням: “Що? Навчилися у Чорновола?” Це було журналістське дослідження на власному досвіді».

Ув’язнення та заслання

Цього разу В’ячеслава Чорновола відправили в заслання — спочатку до Мордовії, а потім до Якутії. Він подолав одну з найбільших відстаней серед українських політичних в’язнів. Далі, ніж його, заслали тільки Василя Стуса. Письменник Михайло Хейфец написав про В’ячеслава Максимовича книгу «Зеківський генерал». У ній він наводить таку цитату Чорновола:

«Я у своїй неволі вільніший за вас, і життя моє ніби цікавіше й змістовніше. І це більш ніж компенсує всякі невигоди й фізичні труднощі».

Проте дисидент так і не дочекався звільнення. У 1979 році почалася чергова хвиля репресій. Цього разу вона була покликана відіслати якомога далі «неблагонадійних елементів» перед Олімпіадою 1980. Перебуваючи в засланні, Чорновіл отримав звинувачення у спробі зґвалтування. Цей ганебний наклеп обурив громадського діяча, і він улаштував 120-денне голодування. З нього вийшов настільки виснаженим, що не був упевненим у здатності відсидіти ще п’ять років. 

Але навіть функціонери каральної системи розуміли безпідставність звинувачення, а можливо, почули голос сумління. 1983 року прокурор Якутії подав протест проти сфабрикованої справи, у результаті чого Чорновола було звільнено без права на повернення до України. У цей час він зміг улаштуватися лише кочегаром на заводі будматеріалів у місті Покровську. 

Національно-визвольний рух

У 1985 році Чорноволу нарешті дозволяють повернутися до Львова. Та колишнє життя відновити не вдається — він змушений працювати кочегаром у школі-інтернаті й Міськрембудтресті. Але сама атмосфера радянської перебудови дає йому змогу налагоджувати контакти з іншими представниками національно-визвольного руху, зокрема відкрито. 

У 1987 році В’ячеслав Максимович відновлює видання «Українського вісника». Журнал видавався і за кордоном — у цьому допомагало американське представництво Української Гельсінської групи в Нью-Йорку. У червні 1988 року Чорновіл ініціює Міжнаціональну нараду поневолених народів, на якій виступають представники:

• України;
• Грузії;
• Литви;
• Вірменії;
• Естонії. 

У цей час В’ячеслав Чорновіл подає ідею про створення першої громадсько-політичної організації СРСР, опозиційної до владної компартії, — Української Гельсінської спілки. 7 липня 1988 року він проголошує її основні принципи й організаційні засади на 50-тисячному мітингу біля пам’ятника Івану Франку у Львові. Але Чорновіл відмовився від керівної посади, залишивши її Левку Лук’яненку. Для себе ж вибрав роль одного з трьох робочих секретарів. 

4 серпня 1988 року В’ячеслав Максимович разом з іншими представниками національно-визвольного руху провели мітинг, закликаючи до створення українського демократичного фронту. Але це зібрання жорстоко розігнав загін міліції спеціального призначення. За спогадами учасників мітингу, людей по-звірячому били й тягли до автозаків за волосся, на них нацьковували собак. 

І все ж 8 вересня 1989 року мрія Чорновола здійснилася. У цей час була утворена політична партія «Народний рух України», метою якої стало проголошення цілковитої незалежності країни від СРСР. Ось як про це згадував сам В’ячеслав Максимович:

«Ідея створення Руху виникла спонтанно, вона йшла знизу. Прийшов час “розвалу імперії”, так званої перебудови. Він закликав низи до дії, а серед інтелігенції, колишніх політв’язнів, політичних діячів виявилися люди, які вирішили очолити цей рух. Я пригадую, як 17 вересня 1989 року ми вивели на вулиці Львова 200–250 тисяч. осіб. Це була природна потреба різко змінити ситуацію, яка на цей момент склалася в країні: ішло розвалювання комуністичної системи, дуже активізувалися народні маси, і це треба було оформити».

Політична діяльність

Навесні 1990 року стало зрозуміло, що процес розпаду СРСР уже запущено й зупинити його неможливо. Почали формуватися перші органи майбутньої держави. Чорновола було обрано депутатом Верховної Ради України першого скликання та Львівської обласної ради, де він головував. 

1 грудня 1991 року завершилися перші президентські вибори в незалежній Україні. В’ячеслав Чорновіл посів друге місце, поступившись Леоніду Кравчуку й випередивши Левка Лук’яненка. Він набрав переважну більшість голосів у Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях, а також був близько до основного конкурента в Чернівецькій і Волинській. 

Після оголошення результатів виборів Чорновіл склав повноваження голови Львівської обласної ради, заявивши, що не збирається ставати чиновником на службі в політичного опонента. Він також відновив свою підтримку Народного руху України, хоча ще кілька місяців тому вважав місію партії завершеною та закликав до її розпуску. Ще в жовтні 1991 року Чорновіл здобув почесне звання Гетьмана Українського Козацтва. Хоча ця посада була суто символічною, у червні 1992 року він зробив важливий крок, скликавши Переяславську раду та скасувавши угоду з Росією від 1654 року, підписану ще Богданом Хмельницьким. 

У подальшій політичній кар’єрі В’ячеслав Чорновіл зосередився на ролі народного депутата Верховної Ради. Він обіймав посаду голови Народного руху України та брав участь у профільних парламентських комітетах. Чорновіл вирішив не йти на другі дострокові президентські вибори. Натомість закликав однодумців підтримати економіста Володимира Ланового. 

У 1995 році політика було обрано членом української делегації в ПАРЄ. У 1998 році очолювана ним партія набрала 9,4% голосів під час парламентських виборів. Але водночас почався розкол між національно-демократичними силами в українському політикумі. Колишній соратник Юрій Костенко звинуватив Чорновола в провалі визвольної боротьби й у поступках комуністам. У лютому 1998 року Володимир Черняк піднявся на трибуну Верховної Ради й зачитав вердикт про недовіру. 

28 лютого відбувся 10-й з’їзд Народного руху, де новим головою було обрано Юрія Костенка. Але це рішення скасували на другому етапі 9-го з’їзду, ініційованому 13 крайовими організаціями. І хоча Чорноволу повернули посаду, його моральний стан і здоров’я були остаточно підірвані. Син Тарас згадує:

«Не сумніваюся, що цим публічним катуванням мого батька свідомо намагались довести до інфаркту, знаючи, що він вже мав два раніше. З ним і справді стався серцевий напад, довелося лягти до лікарні. На щастя, все обійшлося. Скоро він повернувся сповненим сили і рішучості. Щоправда, цілком сивим — за одну ніч волосся срібним зробилося… Але не втрачав оптимізму, бо зберіг команду з 18 чоловік. Почав їздити в регіони з виступами, адже збирався формувати іншу власну політичну силу. І вже тоді його довелося знищити фізично».

Загибель

25 березня 1999 року автомобіль, у якому були керівники Народного руху України, потрапив у ДТП на п’ятому кілометрі траси Бориспіль — Золотоноша. Машина зіткнулася з вантажівкою, яка розверталася посеред дороги. В’ячеслав Чорновіл і водій Євген Павлов загинули на місці. Прессекретар Дмитро Понамарчук потрапив до лікарні у тяжкому стані. 

Багато соратників В’ячеслава Максимовича вважають обставини його смерті загадковими. Про це говорять такі факти:

• Трагедія сталася на рівній ділянці дороги в ясний день — водій мав би помітити вантажівку на відстані, більшій за безпечний гальмівний шлях.
• Колишній заступник Генпрокурора України Микола Голомша розповів, що на черепі Чорновола знайшли чотири лінійні пошкодження, схожі на сліди від ударів кастетом.
• Один з перших свідків Геннадій Удовенко не зміг чітко описати місце події, але наголошував на нещасному випадку.
• Тодішній керівник МВС Юрій Кравченко оголосив остаточну версію вранці 26 березня, не дочекавшись результатів експертизи.
• Водія вантажівки Володимира Куделю було амністовано ще до завершення слідства.
• Один з пасажирів вантажівки помер від серцевого нападу, не встигнувши дати показання. 

Син В’ячеслава Чорновола Тарас заявив, що його смерть була навмисним вбивством напередодні третіх президентських виборів. 

Церемонія прощання з політиком стала наймасовішим похороном в історії України. За оцінками журналістів, захід відвідали від 150 до 250 тисяч осіб. Панахиду за Чорноволом відслужив патріарх УПЦ КП Філарет. Процесія пройшла від Будинку вчителя (колишньої будівлі Центральної Ради) до Володимирського собору, потім до пам’ятника Тарасу Шевченку й до Байкового кладовища, де зараз і є могила громадського діяча. На місці автокатастрофи спочатку встановили дерев’яний козацький хрест, який потім замінили на сучасний кам’яний кенотаф. 

Хоча остаточну причину смерті оголосили 26 березня, а слідство завершилося до кінця року, рідні й соратники В’ячеслава Чорновола неодноразово оскаржували ці рішення. За їхнім клопотанням знову було порушено кримінальну справу, але вона також виявилася непрозорою. У 2011 році її намагалися забрати з відомства прокуратури й передати до Головного управління міліції Києва. Пізніше того ж року тіло Чорновола ексгумували для повторної експертизи, але про це не було повідомлено його родичам. 

У 2014 році Бориспільський міськрайонний суд знову закрив кримінальну справу. Проте після перемоги Революції Гідності її було відновлено — слідство продовжилося у квітні. З 31 січня 2017 року до 29 жовтня 2018-го тривала повторна багатопрофільна експертиза — медична, автотехнічна та криміналістична. Після цього було оголошено, що смерть Чорновола настала внаслідок ДТП. Але у вересні 2022 року Микола Голомша в інтерв’ю розповів, що на тілі політика знайшли сліди ударів, а на кістках — залишки важких металів. Він припустив, що громадського діяча вбили навмисне. Проте слідство не було продовжено — наразі кримінальна справа лишається закритою.  

Сім’я

В’ячеслав Чорновіл народився в сім’ї Максима Йосиповича Чорновола та Акулини Харитонівни Терещенко. Окрім нього, у родині було двоє молодших дітей — брат Петро й сестра Валентина. 

Інформації про Петра Максимовича Чорновола немає у відкритих джерелах. 

Валентина Максимівна Чорновіл народилася 23 березня 1948 року. Одружена із засновником музею шістдесятників Миколою Плахотнюком, має сина Богдана. Здобула освіту філолога, обіймала посаду редактора газети «Час-Time», займалася впорядкуванням і виданням творів брата у 2002–2015 роках. 

В’ячеслав Чорновіл одружувався тричі. Його жінками були

• Ірина Брунець (1960–1962);
• Олена Тимофіївна Антонів (1963–1965);
• Атена-Святомира Василівна Пашко (1985–1999).

Від першого шлюбу народився старший син Андрій В’ячеславович Чорновіл. Коли його батька було репресовано, він узяв прізвище матері — Брунець, але повернув батькове після проголошення Незалежності. Зараз Андрій працює лікарем у Львівській обласній інфекційній лікарні, обіймає посаду викладача кафедри інфекційних хвороб Львівського медуніверситету.

Від другого шлюбу також народився син — Тарас В’ячеславович Чорновіл. Він брав участь у національно-визвольній боротьбі та обіймав посаду депутата Львівської обласної ради, був членом Народного руху України. Після загибелі батька працював політологом, зокрема в «Партії регіонів», партії «Реформи і порядок» і в «Блоці Юлії Тимошенко». 

Вшанування пам’яті

І громадяни, і політичні діячі не забули, що зробив для України В’ячеслав Чорновіл. Його вважають одним з головних ініціаторів проголошення Незалежності, національно-визвольної боротьби й виходу держави з російської політичної орбіти. Він проклав дорогу для національно-демократичних рухів і підвищив авторитет України в міжнародних масштабах. 

Подякою за ці досягнення стали:

• вулиці В’ячеслава Чорновола в 32 містах, включно з Києвом, Львовом, Тернополем, Херсоном і Сумами;
• вісім шкіл імені В’ячеслава Чорновола, зокрема в Києві, Дніпрі та Хмельницькому;
• Музей-садиба Героя України В.М. Чорновола в селі Вільховець;
• кабінет-музей Чорновола в Києві;
• окрема експозиція в Музеї шістдесятників;
• пам’ятники в Києві, Золочеві, Дрогобичі, Івано-Франківську, Миколаєві та на Черкащині;
• меморіальні дошки в Києві, Львові, Тернополі, Запоріжжі, Білій Церкві й Житомирі;
• почесне звання 76-го окремого полку зв’язку ПС ЗСУ «імені В’ячеслава Чорновола»;
• документальні фільми «Той, хто пробудив Кам’яну державу», «Дорога В’ячеслава Чорновола» і «В’ячеслав Чорновіл: Український вісник»;
• згадки в сотнях статей, книжок і наукових матеріалів;
• згадка в пісні гурту «Тартак» «Мене вже немає»;
• поширення відомих цитат політика у межах програми «#ПлакатиЩобНеЗабувати».