Василь Стус

За своє 47-річне він майже 13 років провів у в’язницях, на засланнях і каторжанських роботах. Але навіть це не завадило йому залишити по собі значний літературний доробок.

Він — Василь Стус. Видатний український поет, публіцист, перекладач, дисидент і символ боротьби за права людини в СРСР.

Біографія Василя Стуса

Життєпис Василя Стуса — це віддзеркалення української історії у радянську епоху. В житті поета було все: і голод, і тяжка робота змалку, і бажання вчитися наперекір усьому, і відчайдушна боротьба за українську мову, яку в той час називали «неперспективною».

Усе це залишило свій відбиток на особистості поета, вплинуло на його політичні та громадянські переконання, зробило з Василя Стуса «людину без шкіри», «оголеним нервом», який так гостро відчував брехню, фальш, чужий біль і не міг про це мовчати.

Дитинство

Василь Семенович Стус народився 6 січня 1938 року в маленькому селі Рахнівка, що на Вінниччині.

Його батьки — Їлина та Семен Стуси — за тодішніми мірками були куркулями. Тож після «розкуркулення» та вимушеного вступу до колгоспу сім’я, у якій, крім Василя, було ще троє дітей, вимушено виїхала на Донбас — у Юзівку, яка згодом стане Донецьком, а в часи Василевого дитинства звалася Сталіно.

Життя на Донеччині для сім’ї видалося нелегким — спершу від менінгіту померла старша донька, невдовзі розпочалася війна. Після 1944 року, коли вдалося «увірвати» клапоть землі, батьки зранку до ночі пропадали на полі, а малий Василь нудьгував… Проте недовго. Неподалік від дому Стусів була школа. От майбутній поет і прибився до класу товариша. Та й ходив собі «вільним слухачем» на уроки. Батьки про навчання сина навіть не здогадувалися, допоки вчителька не запитала Василеву маму, чому її син до школи босоніж ходить.

У голодні повоєнні роки хлопець відволікався від думок про їжу навчанням. Як результат — ще один рік у школі, закінчений на відмінно. У ті дитячі роки Василь осягав навчання не лише у школі, а й удома — з книжок і від мами, яка завжди співала українською. І через пісню майбутній поет пізнавав красу і багатство рідної мови. Через мамину пісню у Василя Стуса відкрився ще один талант — любов до музики і гри на гітарі. І все це митець поєднував з важкою селянською працею.

Як згодом згадував Василь Стус:

«Усе дитинство моє було з тачкою. То везли картоплю з поля, то з мішком я ходив на городи — рвав траву — чи то для корови, чи то для кози, то возив вугілля, збиравши на териконі. Тяжко — жили мало не лопали».

А ще майбутній поет захоплювався футболом і шахами.

До речі, через багато років із в’язниці поет даватиме у листах настанови своєму сину, зокрема й про важливість фізичного здоров’я:

«Ти повинен мати міцне тіло. Для цього тобі потрібно: розвивати ноги (вони в тебе слабкі), виправляти поставу (ти горбишся). Допомагати мамі в домашній роботі».

Юність

Після донецької школи, яку Стус закінчив зі срібною медаллю, юнак мріяв стати журналістом і вступити до Київського університету. Однак йому відмовили в розгляді документів — мовляв, неповнолітній (тоді йому було 16). Тож хлопець повернувся до Сталіно (Донецьк) і вступив до місцевого університету на історико-філологічний факультет, який закінчив за спеціальністю «Українська мова, література та історія».

Після навчання Василь Семенович викладав українську мову та літературу в Горлівці. Молодий вчитель нехтував шкільною програмою і будував уроки на власний розсуд, щоб зацікавити школярів усім українським. А сам у вільний час зачитувався творами найвідоміших європейських письменників.

Писати вірші Василь почав ще під час навчання та військової служби. Згодом відкрив для себе німецьких поетів й зробив близько сотні перекладів. Щоправда, згодом усі вони були конфісковані та втрачені. Перші вірші поета було опубліковано в «Літературній Україні» (1959 р.) з передмовою Андрія Малишка.

У 1963 році Василь Стус вступив до аспірантури київського Інституту літератури ім. Т. Шевченка. Згодом приєднався до Клубу творчої молоді, очолюваного Лесем Танюком. Здав до видавництва свою першу збірку «Круговерть», займався перекладацькою роботою, публіцистикою.

Акція протесту

4 вересня 1965 року — день, який змінив життя багатьох. Саме тоді в київському кінотеатрі «Україна» під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» відбувся протест представників української інтелігенції.

Того дня Василь Стус разом із В’ячеславом Чорноволом, Іваном Дзюбою, Юрієм Бадзьом відкрито виступив проти замовчування політичних репресій у постсталінський період. Саме тоді Василь Стус вигукнув слова, які стали крилатими:

«Хто проти тиранії — встаньте!».

За цей акт громадянської непокори Стуса практично відразу було відраховано з аспірантури. Видавництво відмовилося публікувати його збірку «Круговерть». А за кожним кроком поета почали пильно стежити агенти КДБ.

Вбивство художниці Алли Горської

Клуб творчої молоді, членом якого був Василь Стус, об’єднав митців, чиї імена згодом увійдуть в історію, як «шістдесятники». Серед них була й Алла Горська, художниця та правозахисниця. І саме її помешкання стало місцем, де часто збирались учасники клубу.

У 1964 році до 150-річчя Тараса Шевченка Алла Горська з колегами створила у вестибюлі КНУ вітраж, який обурив партійну верхівку своєю «антирадянськістю». Аллу Горську виключили зі Спілки художників, за нею почало стежити КДБ. Проте художниця не тільки не злякалась, а й відкрито пішла проти системи — розшукувала місця поховання розстріляних енкаведистами в 1930-х роках, писала листи до «верхівки» проти переслідувань і репресій.

Усе закінчилося тим, що 2 грудня 1970 р. тіло Алли Горської знайшли в погребі в будинку свекра. Жінка була вбита ударом сокири ззаду по голові. Свекра теж знайшли мертвим. Слідство подало цю історію як побутове вбивство: мовляв, свекор убив невістку, а далі й себе.

Звісно, українська інтелігенція не повірила в цю версію. Похорон Алли Горської перетворився на громадську акцію, а Василь Стус у прощальному слові сказав, що вбивство художниці замовила влада.

Особисте життя

Хоч у 1960-ті роки на долю Василя Стуса випало чимало випробувань, цей період став і найщасливішим у житті.

В 1965 році поет одружився з Валентиною Попелюх, а вже 15 листопада 1966 р. у них народився син Дмитро, який став літературознавцем і дослідником творчості батька.

У 1978 році поет написав дружині у листі:

«Ми з Тобою, Валю, вже в історії — тож будьмо гідні місії своєї. Я — як непокірний протестант проти зла, Ти — як жалібниця Ярославна. Тільки не плач і не показуй на людях своєї біди. Тримай голівку свою повище, бо Ти — молодця моя, славна моя, дорога моя, безсмертна моя. Бо Тобою напоєно десятки моїх віршів, які, дасть Біг, переживуть і нас із Тобою».

Разом подружжя прожило тільки 7 років. Далі 12 років тривала розлука, поки дружина чекала поета з в’язниць. А далі ще 37 років удівства.

Сина поет взагалі мало бачив — лише в його ранньому дитинстві і 9 місяців між першим і другим ув’язненнями. Коли батька засудили вдруге, Дмитрові було 14. Проте поет і здаля займався вихованням сина: через листи давав йому настанови, ділився з ним своїми міркуваннями, надсилав поезії.

«Візьми собі за правило: завше бути справедливим, спокійним, розважливим, мужнім», — писав поет до сина. Або: «Намагайся зрозуміти інших людей, бачити в їхніх життях їхню правду, яку треба приймати, а не оспорювати. Отож, суди про людей не зі своєї позиції тільки, а й з їхньої. Ще краще — з кількох позицій».

Репресії та заслання

Похорон Алли Горської став лише початком активного спротиву Василя Стуса системі. Він писав відкриті листи щодо порушення прав людини, протестував проти арештів, виступав із критикою режиму. Результатом активності поета стало його перше ув’язнення 12 січня 1972 року.

Тоді поет майже 9 місяців пробув у слідчому ізоляторі. За цей час він створив збірку «Час творчості», яку на замовлення КДБ у відповідному дусі «прорецензував» Арсен Каспрук, визнавши роботу поета «шкідливою всім».

Перший суд над Стусом відбувся у вересні 1972 року. Поета було визнано винним в «антирадянській пропаганді» і засуджено до 5 років ув’язнення і 3 років заслання. Покарання Василь Семенович відбував у Мордовії.

У грудні того ж року поет етапом прибув у селище Барашево, до табору ЖХ-385/3-5, де йому присвоїли нагрудний знак №200. Впродовж 1973 року Стус 6 разів отримував догани, його позбавляли права на побачення й закривали у штрафному ізоляторі. І все тому, що навіть в ув’язненні він не корився системі.

15 липня 1976 року Василь Стус написав лист до Президії Верховної Ради СРСР, у якому відмовився від радянського громадянства. У січні 1977 року, за день до закінчення терміну ув’язнення, поета етапом з Мордовії відправили до селища Імені Матросова, де він до 1979 року працював на золотокопальнях. Як було поету на засланні, найкраще розкажуть його ж слова:

«Умови мого перебування на засланні такі, що я добрим словом згадую Мордовію».

Другий арешт

У вересні 1979 року Стус повернувся до Києва. Тоді ж він приєднався до правозахисної Гельсінської групи. Після років ув’язнення здоров’я поета було підірване, але, щоб заробляти на життя, він був змушений влаштуватися робітником на завод. Проте працювати довелося недовго. Вже 14 травня 1980 року в помешканні Стусів у Києві відбувся обшук, і Василя Семеновича арештували вдруге, визнавши особливо небезпечним рецидивістом.

Зі спогадів сина про слова батька Василя Стуса до нього у день арешту:

«Я не знаю, чи ще побачимось, а тому прошу тебе лише про одне. Прости сьогоднішній день оцим людям, які завдали тобі, мені й мамі стільки болю. Вибач їм, але запам’ятай як досвід, щоб ніколи не завдавати нічого подібного іншим. Обіцяй мені... Бо... коли ти озлобишся, коли повіриш, що світ — жорстокий, і щоб вижити ти маєш стати злим, то світ закриється од тебе, бо твоя жорстокість перетворить широко відкриті до світу очі на бійниці, із яких на світ струмуватиме ненависть. Тоді світ відповість тобі тим же».

Це була їхня остання зустріч. У вересні відбувся суд, на якому поету присудили 10 років примусових робіт і 5 років заслання. А вже в листопаді поет перебував у таборі ВС-389/36-1 у Кучино (Пермський край). Останнє побачення з рідними відбулося навесні 1981 року. Далі йому в цьому праві відмовили.

Обставини смерті

У таборі все було так само, як і під час попереднього ув’язнення. Поет писав вірші, які табірні наглядачі конфісковували та знищували. В’язень відстоював свої права і протестував проти жорстокого поводження, за що отримував покарання у вигляді карцеру.

Вчергове поета відправили до карцеру 28 серпня 1985 року. Він оголосив безстрокове сухе голодування на знак протесту. А вже в ніч проти 4 вересня серце поета перестало битися. Офіційна версія — зупинка серця. Неофіційних багато. Від вбивства наглядачами до переохолодження.

Ще одне припущення: Василь Стус, виснажений голодуванням і серцевим нападом, не зміг втримати оббиті бляхою майже 50-кілограмові нари, коли наглядач висмикнув шворінь. На підтвердження цієї гіпотези вказує виявлене на тілі поета під час перепоховання характерне ушкодження на грудях.

Поховання поета, всупереч запереченню дружини, відбулося без неї. Коли 6 вересня Валентина Попелюх із сином приїхала попрощатися з Василем Стусом у селище Борисово, її відвезли на цвинтар до могили зі стовпчиком «9».

Звістку про смерть Василя Стуса влада приховувала до середини жовтня. Дозволу на перепоховання не дали до завершення терміну ув’язнення. Особисті речі поета родичам так і не повернули.

Яка роль Віктора Медведчука

Під час суду в 1980 році державним захисником Василя Стуса було призначено Віктора Медведчука. Поет відмовився від захисника, оскільки відчув, що адвокат «є людиною комсомольського типу й не цікавиться його справою». У результаті, під час судового слухання Стус свою провину не визнав, натомість це зробив за нього адвокат Медведчук. Зрештою, Василеві Стусу навіть було відмовлено у праві на так зване останнє слово.

Вже у наш час, коли було отримано доступ до матеріалів справи, дослідники дійшли одностайного висновку, що В. Медведчук не використав усіх засобів і способів для з’ясування реальних обставин, не надав достатньої юридичної допомоги підзахисному, а, визнавши вину підзахисного в суді, фактично відмовився від нього.

Перепоховання у Києві

Перепоховання Василя Стуса відбулося на Байковому цвинтарі в Києві 19 листопада 1989 року. Того дня у панахиді взяло участь кілька десятків тисяч людей, які з’їхалися з усіх куточків України з усвідомленням того, що Василь Стус — не просто великий поет, а мученик, закатований за правду і права всього українського народу.

Творчість

Неможливо переоцінити творчість Василя Стуса для української літератури. В його поетичній манері поєдналися українська фольклорна традиція і європейська спадщина, філософія і проста життєва мудрість.

Поезія Стуса має свій упізнаваний стиль і рясніє чудовими мовними новотворами. У доробку поета є і лірична, і громадянська поезія із закликами до боротьби, хоча в пізній творчості відчуваються зневіра та песимістичні настрої.

Вагомим внеском у літературу стала й перекладацька діяльність поета, збірки статей та есеїв, епістолярна спадщина.

Нагороди

Василь Стус не отримав гідного пошанування за життя. Проте на Батьківщині його вшанували посмертно.

1991 року його збірку поезій «Дорога додому» було відзначено Державною премією ім. Т. Шевченка. А сам поет 25 листопада 2005 року посмертно отримав звання Героя України.

10 цікавих фактів про Василя Стуса

1. У 1985 році німецький письменник Генріх Белль висував поезію Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії. Проте поет помер. А посмертно премію не присуджують.
2. Під час навчання Василь Стус розмовляв виключно українською. Якось в університетській їдальні йому зробили зауваження, щоб він розмовляв «нормальною» мовою. Усе закінчилося бійкою.
3. Під час ув’язнення Василь Стус отримав поранення заточкою, і йому не надавали медичної допомоги, аж доки Ірина Калинець і Надія Світлична (також політв’язні) не розпочали голодування.

4. За рішенням суду, із книги Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса» довелося прибрати розділ про адвоката Медведчука.

5. Василь Стус добре знав німецьку і самостійно вивчив латину.
6. Після виключення з аспірантури Стус працював кочегаром.
7. Табірні наглядачі знищили понад 300 віршів Стуса.
8. На прохання сина поета координатором перепоховання Василя Стуса була письменниця-шістдесятниця Ірина Калинець.
9. Під час обшуку в 1972 р. у Стуса було вилучено понад 500 віршів, десятки статей, переклади поезії — весь доробок за 15 років.

10. У 1972 році Стус разом із друзями-письменниками, попри заборону, ходили з різдвяним вертепом по Львову. Під час коляди зібрали 250 рублів, які планували передати родичам політв’язнів. Проте всіх учасників вертепу після приїзду до Києва арештували.

Вшанування пам’яті

Нині Василя Стуса вшановують не лише в Україні, а й за кордоном. В Україні заснували Премію імені Василя Стуса, проводять вечори пам’яті, фестивалі. Щороку в день смерті поета громадськість збирається біля його могили.

Іменем поета в Україні названо чимало вулиць, скверів, навчальних і культурних закладів. На честь поета, правозахисника і дисидента в різних містах України встановлено численні пам’ятники та барельєфи.

Тож дійсно стали пророчими слова Василя Стуса:

«Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя…».