Василь Симоненко

Василь Симоненко — поет трагічної долі, чий бунтарський дух і любов до Батьківщини зробили його безсмертним, попри короткий життєвий шлях.

Творчість, журналістська та громадська діяльність цього поета-шістдесятника поклали початок десидентського руху в Україні й до сьогодні залишаються знаковими для нашого народу.

Біографія

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року на Полтавщині — в селі Біївці Лубенського району. Виховували його мати Ганна Щербань та дід Федір Трохимович, який обіймав посаду писаря сільської ради. Батько хлопчика, сільський вчитель і художник, покинув сім’ю майже одразу після його народження.

Хлопець змалку дуже любив читати і мав непереборну жагу до знань. У 1952 році майбутній поет із золотою медаллю закінчив середню школу та вступив до Київського університету імені Т. Шевченка, щоб стати журналістом.

Отримавши у 1957 році університетський диплом, Симоненко переїхав до Черкас, де почав працювати кореспондентом у газеті «Черкаська правда», а через деякий час — у виданнях «Молодь Черкащини» та «Робітнича газета».

У редакції він познайомився з майбутньою дружиною Людмилою Півторадні, з якою одружився 27 квітня 1957 року, а невдовзі у них народився син Олесь. Мати Василя також проживала з подружжям, батьківську хату в селі продали. За свідченнями друзів, Людмила була далекою від поезії та не розуміла захоплень чоловіка.

Освіта

Перші знання Василь отримав у початковій школі рідного села з 1942 до 1946 рр. Ще рік він вчився у школі села Єньківці, а для продовження навчання перейшов у середню школу села Тарандинці. Щоб здобути середню освіту, йому щодня доводилося долати 9 км до школи і стільки ж у зворотному напрямку.

Василь був одним із найздібніших учнів і в 1952 році закінчив школу із золотою медаллю.

Далі юнак вирішив здобувати вищу освіту за фахом журналіста і того ж року вступив до Київського університету імені Т. Шевченка. У студентські роки він жив в університетському гуртожитку №4.

Одночасно із Симоненком навчалися відомі у майбутньому літератори та громадські діячі Борис Олійник, Юрій Мушкетик, Микола Сом, Тамара Коломієць, Валерій Шевчук, Віталій Близнець, Борис Рогоза та ін. Разом вони відвідували літературну студію СІЧ імені Василя Чумака. А з часом Василя Симоненка обрали старостою студії, яка стала справжньою кузнею талантів.

Творчість

Творчий шлях Василя Симоненка становить 10 років плідної праці, протягом яких було написано сотні віршів, новел, казок і байок для дітей. Писати він почав в університеті і продовжував майже до останніх днів життя.

З-під пера митця вийшло чимало шедеврів любовної лірики, віршів, присвячених Батьківщині, а також актуальних, зокрема гостросатиричних, творів, що критикували радянську владу і викривали її злочини.

Сьогодні багато дослідників стверджують, що саме творчість Василя Симоненка надихнула найрозумніших і найсміливіших сучасників на спротив системі й розбудову українського десидентського руху в 1960-х рр.

При цьому лише мала частина творчого доробку митця була видана прижиттєво. Перша збірка «Тиша і грім» побачила світ у 1962 році, а наступного року — казка «Цар Плаксій та Лоскотон».

У той час до друку допускалися лише твори після жорсткого цензурування, тому Симоненко більшість з них публікував самвидавом. Такі видання переходили з рук в руки, переписувалися і набували великої популярності серед прогресивної молоді завдяки непересічному поетичному таланту та громадянській сміливості Василя Симоненка.

По смерті письменника за сприяння його друзів у 1964 році вийшли друком казка «Подорож в країну Навпаки», збірка поезій «Земне тяжіння», збірка новел «Вино з троянд» (1965) та вибрані поезії (1966). Наступну збірку планували видати 1967 року, але через заборону влади світ побачив вибрані твори Василя Симоненка «Лебеді материнства» тільки в 1981 році.

Доля багатьох рукописів поета, вивезених за кордон, невідома. Лише окремі фрагменти його щоденника «Окрайці думок» (1965) опублікував журнал «Сучасність» у Мюнхені, а в Нью-Йорку було видано збірку «Берег чекань» (1965 і 1973 рр.).

Після цього ім’я Василя Симоненка пролунало на весь світ, а його творчість своєю силою, сміливістю та актуальністю вразила широкий загал і пришвидшила пробудження національної самосвідомості у сучасників. Закордонні публікації Симоненка й стали причиною 15-річної заборони друку його творів на Батьківщині.

Найвідоміші твори Василя Симоненка

«Ти знаєш, що ти людина» та «Лебеді материнства» — найвідоміші поезії Василя Симоненка. У першому творі оспівано цінність кожної людини, а другий став своєрідним заповітом для сина та всього українського народу жити з почуттям гідності й національної свідомості.

Також широковідомими та надзвичайно актуальними на час написання були казки письменника «Цар Плаксій та Лоскотон» і «Подорож в країну Навпаки», у яких гостро висміюється радянська влада.

Останні роки

Робота журналіста давала Симоненку змогу щодня поринати у вир людських життів, доль і подій, які живили його творчість і сприяли розвитку поетичного таланту. Крім того, Василь Симоненко активно допомагав поетам-початківцям.

Коли у 1960 році у Києві заснували Клуб творчої молоді, Василь Симоненко не залишився осторонь. Творчі вечори та диспути проводили у різних містах України й він охоче подорожував країною для участі в літературних зібраннях. Разом із ним були й інші видатні сучасники — Василь Стус, Ліна Костенко, Іван Світличний, Алла Горська, Іван Драч, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк.

Останній згадував, що за два роки до смерті Василь Симоненко особливо зблизився з ним та І. Світличним, які належали до руху правозахисників. На думку Сверстюка, це було пов’язано з однаковими світоглядними позиціями та потребою у суворій критиці й вимогливих читачах, яку відчував Симоненко.

Саме у клубі знайшлася для Василя робота до душі — він долучився до створеної тут комісії з пошуку місць масових поховань жертв катівень НКВС. Ходили чутки про їхню наявність на околицях Києва, тому довелося проїхати десятки сіл для пошуку свідків і доказів червоного терору.

Необхідність такої роботи стала незаперечною для Симоненка після випадку в Биківні, що буквально приголомшив його.

Одного дня на лісовій галявині хлопчаки грали у футбол. Придивившись, Василь побачив, що замість м’яча у них людський череп, а ще два позначають ворота. Дірка у потилиці вказувала на те, що людина, якій належав череп, загинула насильницькою смертю. Разом із Лесем Танюком та Аллою Горською, які теж були свідками жахливої знахідки, Василь Симоненко у Меморандумі вимагав від Київської міської ради оприлюднення місць масових поховань, але результатом стало лише встановлення нагляду КДБ за поетом-бунтарем.

Він же, глибоко вражений побаченим, почав вести особистий щоденник, якому довіряв думки, які не можна було озвучувати привселюдно.

Робота з пошуку братських могил тривала, і в 1962 році Симоненко з колегами виявили таємні поховання розстріляних людей на Васильківському та Лук’янівському цвинтарях. Завдяки ним ми сьогодні знаємо ці місця скорботи.

У планах поета також було навчання в аспірантурі Iнституту лiтератури АН УРСР.

Арешт і побиття

Інцидент, що призвів до арешту поета, стався 1962 року, влітку. Його подробиці відомі за спогадами Віктора Онойка, хоча інші біографи подають кілька версій події.

Проводжаючи товариша, що гостював у нього, Василь Симоненко хотів купити цигарки в ресторані залізничної станції. Але буфетниця не продала їх, бо залишалося всього кілька хвилин до перерви на обід. Поет обурився, зчинилася суперечка, на яку нагодилися чергові міліціонери. На вимогу Симоненко показав їм своє редакційне посвідчення, після чого його, скрутивши руки, забрали у машину (за іншими даними — у вагон) і повезли в невідомому напрямку.

Знайти Василя вдалося у тюремній камері в м. Сміла Черкаської області лише наступного дня, а для його визволення довелося залучити секретаря місцевого міськкому партії. Поет розповів, що його жорстоко били, переважно по хребту і попереку. Робили це професійно, оскільки синці залишилися лише на руках.

Відтоді здоров’я поета стало стрімко погіршуватися, його мучили сильні болі в нирках, які з весни 1963 року стало несила терпіти. Але до лікарні письменник звернувся лише у вересні — як журналіст він мав право на лікування в обласному лікувально-санаторному управлінні.

Думки дослідників розходяться у поясненні причин арешту і побиття Василя Симоненка. Але більшість сходяться на тому, що випадкова сутичка стала лише приводом розібратися з поетом, який підривав систему.

Деякі джерела вважають, що побиттів було кілька, зокрема й після оприлюднення місць поховань під Києвом. За однією із версій, розправу міг ініціювати сам Микита Хрущов, обурений одним із віршів Симоненка, у якому вбачалася непривабливо зображена постать генсека. Мати письменника розповідала, що його з цього приводу навіть викликали до Москви на особисту зустріч із Хрущовим.

Цькування на тому не закінчилося — цензори спотворювали вірші поета, газети відмовлялися їх друкувати, про що Василь писав у щоденнику 3 вересня 1963 року. Ця боротьба влади з Симоненком змусила деяких його друзів принишкнути, вичікуючи, що дуже обурювало нескореного поета.

У 1990-х рр. родина поета спробувала дізнатися справжню причину того побиття. Але в архівах спецслужб документів не знайшлося, вірогідно, вони були надіслані до Москви.

Смерть

Восени 1963 року лікарі виявили у Симоненка рак нирок і зробили операцію, але безуспішно. Редактор «Робітничої газети» Юхим Лазебник запросив до Василя знайомого онколога, але той після обстеження також констатував, що хвороба невиліковна. До грудня 1963 року Василь Симоненко перебував у Центральній лікарні Черкас, де помер у ніч з 13 на 14 грудня у віці 28 років.

Похорон відбувся у Черкасах, труну несли друзі поета. Вони ж забрали його щоденник та рукописи та сховали за кордоном, бо на Батьківщині цинічна «офіційна любов» влади робила з Симоненка «правильного» поета, замінюючи рядки у його творах, які вважалися небезпечними для режиму.

Сьогодні версію про онкологічне захворювання нирок, яка довгий час була офіційною, спростовано. Вважається, що саме жорстоке побиття стало причиною розвитку смертельної хвороби, яка призвела до відмови нирок і смерті.

Друзі були переконані, що поет помер через свою обізнаність і намагання викрити владу. Василь Стус вважав, що Симоненка цілеспрямовано знищили, замаскувавши це під випадковий інцидент. А Іван Світличний запевняв, що сутичка була початком спланованих репресій, і в майбутньому на Василя чекали табори й розстріл, адже його юнацький максималізм і любов до правди були несумісними з подвійними стандартами епохи.

Вшанування пам’яті

22 грудня 1963 року, на 9-й день по смерті Василя Симоненка, друзі на чолі з І. Світличним влаштували Вечір пам’яті, який відбувся у Києві, в приміщенні клубу медінституту, про що домовився Микола Плахотнюк. Їм же належить ідея спорудити пам’ятник на могилі поета.

Для збору коштів 13 грудня 1964 року вони влаштували безпрограшну лотерею. Лотами в ній були книги з автографами та картини, митці для цього безоплатно віддавали свої твори. Однак пам’ятник було встановлено зусиллями влади, представники якої тисли на матір поета, поширюючи ганебні чутки про задуми благодійників. Тоді вони передали Ганні Федорівні зібрані 4 тис. крб.

У 1965 році рідну хату поета у Біївцях було перетворено на музей, а через 35 років після його смерті відкрили кімнату-музей у його робочому кабінеті в черкаському помешканні. Рукописи віршів та друкарська машинка на столі, плащ і капелюх на вішаку — все ніби говорить, що власник от-от повернеться і сяде до роботи.

Підтвердженням народної пам’яті й визнання є названі на честь Василя Симоненка спеціалізовані школи №33 у Черкасах та №252 у Києві, Київська бібліотека для дітей і вулиці у різних населених пунктах країни.

Ім’я поета носять літературні премії — Всеукраїнська (2012), «Берег надії» (1986–2013), НСПУ (1987–2010) та Лубенська районна (2000), а також Журналістська премія (2012).

Пам’ятники Симоненкові споруджено в рідному селі (2005) та біля палацу одружень у Черкасах (2010). 2010 року в обіг було випущено пам’ятну монету, а 80-ті роковини з дня народження поета у 2015 році відзначали на державному рівні, про що було видано Постанову ВР № 184-VIII. З цієї ж нагоди вийшла ювілейна поштова марка, а у внутрішньому дворі університету, де навчався поет, відбулося урочисте відкриття його погруддя.

За сприяння фундації ім. Івана Багряного (США) у 2013 році Микола Сніжко видав книгу про життя Василя Симоненка. Нащадки добре пам’ятають цього видатного митця, а його твори входять до шкільної програми.

Цікаві факти про Василя Симоненка

1. Черкащанка Людмила Півторадні для Симоненка була коханням усього життя. Познайомилися вони на роботі — дівчина працювала кур’єром у редакції «Черкаської правди», куди Василь отримав направлення після навчання в університеті. Через пів року закохані одружилися, а їхній син Олесь став єдиною дитиною поета.
2. Симоненко причарував майбутню дружину вином із рожевих трояндових пелюсток, які потрібно було добре перем’яти з цукром, додати воду та зброджувати. Василь навчився виготовляти цей напій у відрядженні до Тального. Відтоді «Симоне», як він називав вино, стало фірмовим напоєм поета. Він готував його коханій щороку, а згодом навіть назвав на його честь збірку своїх оповідань.
3. Улітку 1962 року родина Симоненків разом із родиною Миколи Сніжка відпочивали біля Дніпра, де Василь знайшов у воді підкову. Він хотів зробити цю річ оберегом житла, повісивши її над вхідними дверима, але дружина була проти. Тоді підкова зайняла своє місце над входом до його робочого кабінету в «Черкаській правді», а тепер вона лежить на полиці шафи у кімнаті-музеї Симоненка.
4. Квартиру в Черкасах Василь Симоненко отримав від держави та мав до отримання ключів відпрацювати за неї місяць на будівництві. Але його колеги з редакції продемонстрували взаємопідтримку — вони зібралися гуртом і разом з Василем відпрацювали цю норму всього за 1 день.
5. Батько поета Андрій Симоненко, якого в селі вважали гульвісою, хотів повернутися у сім’ю, коли син отримав квартиру. Але Василь чемно вказав йому на двері. Та зустріч залишилася єдиною у його житті, бо не принесла порозуміння двом чужим один одному людям.
6. Працюючи у «Робітничій газеті», Симоненко займався висвітленням будівництва об’єктів хімічної промисловості, зокрема заводу «Азот». У той час публікації він підписував псевдонімами В. Щербань, С. Василенко.
7. Вже знаючи страшний діагноз, Василь Симоненко написав заповіт друзям зі Спілки письменників із проханням попіклуватися про його родину. Прохання виконали Юхим Лазебник та Олесь Гончар, які домоглися призначення вдові та матері поета спеціальних пенсій від області.
8. Шевченківську премію Симоненко отримав у 1985 році посмертно. Але вперше на цю відзнаку висували його прижиттєву збірку ще у 1965 році. Тоді, за спогадами матері, увечері їй телефоном повідомили про вручення премії, а вранці наступного дня вона дізналася, що відзнаку отримав інший літератор.
9. Завдяки аудіозаписам із приватних колекцій Національна радіокомпанія України у 2010 році видала диск «Лебеді материнства», що містить 17 записів творів у авторському виконанні. Тепер кожен може почути живий голос поета, який якнайкраще здатний донести його думки та емоції.
10. Син знаменитого батька Олесь Симоненко обрав у житті шлях, далекий від літератури, і займався теслярством. На запитання відповідав, що після видатних літераторів важко відкрити нові горизонти у цій царині. Через згубні звички він рано пішов із життя, але встиг створити сім’ю, у якій народилася донька Мирослава. Нині нащадки Василя Симоненка живуть у Канаді.

Часті питання