Всі президенти Незалежної України

Усі вони залишили різний слід в історії, і їхня діяльність вплинула на політичний, економічний та безпековий розвиток України. Про них і поговоримо.

Список всіх українських президентів

Незалежна Україна станом на 2025 рік мала шістьох президентів. Їхні каденції припали на різні етапи розвитку держави — від перших кроків незалежності до революцій, глибоких реформ та повномасштабної війни з росією. 

Повний, хронологічний список всіх президентів України з роками їхнього перебування на посаді, по порядку:

• Леонід Кравчук — 1991–1994 рр.
• Леонід Кучма — 1994–2005 рр.(єдиний, хто обіймав посаду два повні терміни)
• Віктор Ющенко — 2005–2010 рр.
• Віктор Янукович — 2010–2014 рр. (позбавлений влади після Революції Гідності, утік до РФ)
• Петро Порошенко — 2014–2019 рр.
• Володимир Зеленський — 2019 рр. – дотепер.

Відповідно до Конституції України, чергові вибори президента не можуть проводитися під час воєнного стану. Після повномасштабного вторгнення росії 24 лютого 2022 року в Україні діє безперервний правовий режим воєнного стану, який регулярно продовжується Верховною Радою. За цих умов вибори будь-якого рівня, зокрема президентські, заборонені законом, адже голосування потребує гарантій безпеки, організації, роботи виборчих комісій і доступу громадян до виборчих дільниць.

Стаття 108 Конституції України визначає: президент продовжує виконувати свої обов’язки до вступу на посаду нового глави держави. Тому Володимир Зеленський, обраний у 2019 році, законно виконує повноваження президента й надалі, доки воєнний стан не буде скасовано і не стане можливим проведення чергових виборів.

Перший президент України — Леонід Кравчук (1991–1994)

Леонід Кравчук став першим президентом незалежної України в один із найскладніших і водночас найважливіших моментів нашої історії. Його обрання 1 грудня 1991 року фактично закріпило політичний розрив із Радянським Союзом і дало старт формуванню української державності в її сучасному вигляді.

На момент розпаду СРСР Кравчук був Головою Верховної Ради України й мав значний політичний досвід та впізнаваність. Після ухвалення Акта проголошення незалежності він став ключовою фігурою політичного переходу. Верховна Рада саме під його керівництвом підготувала правові умови для виходу України зі складу СРСР.

На президентських виборах у грудні 1991 року він переміг із результатом 61,6% голосів, здобувши підтримку практично у всіх регіонах країни. Його обрання збіглося з референдумом про незалежність, де «за» проголосували понад 90% українців.

Леонід Кравчук став не просто політиком, а символом початку епохи незалежності. Основні кроки Кравчука у становленні незалежності України:

• Побудова основ інститутів держави. За його каденції Україна створила власні органи влади: Нацбанк, митну систему, збройні сили, дипломатичний корпус, податкову службу та інші ключові інституції.
• Формування зовнішньої політики. Кравчук домігся міжнародного визнання України — у 1992 році її офіційно визнали десятки держав, і країна стала членом ООН.
• Ядерне роззброєння. Уперше під його керівництвом Україна заявила про намір позбутися третього у світі ядерного арсеналу. Подальший процес завершив Кучма, але політичний курс був закладений саме Кравчуком.
• Проведення економічних перетворень. У перші роки незалежності здійснювалися спроби переходу від планової економіки до ринкової, запускалася ваучерна приватизація.

Період 1991–1994 років був надзвичайно складним для української економіки й суспільства:

• гіперінфляція (в окремі роки — понад 10 000%);
• падіння виробництва;
• дефіцит бюджету;
• криза енергетики;
• відсутність власної валюти (карбованець фактично був перехідним сурогатом).

Кравчукові доводилося одночасно утримувати політичну стабільність, вести переговори з МВФ, західними партнерами та шукати моделі реформ, які Україна ще не мала історичного досвіду проводити.

Леонід Кравчук увійшов в історію як політик, який провів Україну через розпад СРСР без внутрішніх конфліктів і заклав основу державної незалежності. Його головним здобутком вважають мирний політичний перехід 1991 року, коли референдум підтвердив курс на самостійну державу, а міжнародне визнання прийшло рекордно швидко. Саме при Кравчуку з’явилися перші інституції нової України: Національний банк, власні Збройні сили, дипломатична служба, податкова та митна системи. Він також сформулював політичний курс на ядерне роззброєння, який надалі завершили його наступники.

Водночас його каденція стала однією з найскладніших для української економіки. Країна пережила гіперінфляцію, обвал промисловості та розрив радянських господарських зв’язків, а антикризові рішення ухвалювалися повільно й нерівномірно. Невдалі або несистемні реформи, постійні конфлікти з парламентом і відсутність економічної стабілізації поступово зменшили довіру суспільства. У 1994 році Кравчук програв вибори Леоніду Кучмі. Головними причинами стали:

• глибока економічна криза, що боляче вдарила по добробуту населення;
• соціальне невдоволення відсутністю швидких реформ;
• політичне протистояння з парламентом, що паралізувало частину рішень;
• популярність Кучми як реформатора та прихильника економічної модернізації.

Кравчук залишив посаду після другого туру виборів — це стало першим мирним і демократичним транзитом влади в історії України.

Другий президент України — Леонід Кучма (1994–2005)

Леонід Кучма став другим президентом України у період, коли країна потребувала економічної стабілізації та чіткого політичного курсу. Він переміг на виборах 1994 року на хвилі суспільного запиту на реформи, ефективне антикризове управління та модернізацію держави. Його прихід до влади ознаменував початок масштабних економічних та інституційних перетворень, які визначили напрям розвитку України впродовж наступного десятиліття. Саме за Кучми незалежність перестала бути лише політичним фактом і почала оформлюватися у стійку систему норм, інститутів та міжнародних зобов’язань.

Основні кроки Кучми у зміцненні української державності стали фундаментальними:

• Ухвалення Конституції 1996 року. За його каденції Україна отримала свою першу повноцінну Конституцію, яка визначила модель державної влади, закріпила права й свободи громадян, окреслила баланс між президентом, парламентом і урядом.
• Запровадження гривні та фінансової стабілізації. У 1996 році введено національну валюту — гривню. Це стало фундаментальним кроком, що дозволив приборкати гіперінфляцію, впорядкувати банківську систему й почати формувати нову економічну політику.
• Становлення ринкової економіки та приватизація. Саме за Кучми Україна перейшла до масової приватизації державних підприємств, розвивала ринок капіталу, створювала податкову та конкурентну системи. Хоча приватизація породила олігархічні групи, вона стала вирішальним етапом формування ринку.
• Міжнародна інтеграція та зовнішня політика. Україна підписала угоди про партнерство з ЄС і НАТО, приєдналася до важливих міжнародних програм співпраці, активізувала роботу дипломатичних місій. Великий договір про дружбу з росією 1997 року юридично підтвердив український суверенітет і непорушність кордонів.
• Завершення процесу ядерного роззброєння. Хоч курс на відмову від ядерної зброї був визначений за Кравчука, саме за Кучми Україна фактично виконала всі зобов’язання, вивела боєзаряди та завершила демонтаж радянської ядерної інфраструктури, отримавши міжнародні гарантії безпеки.

Паралельно з економічними та інституційними змінами Кучма прагнув стабілізувати бюджет, зменшити інфляцію, дерегулювати ринок і залучити іноземні інвестиції. Введення гривні, формування банківської системи та розвиток приватного сектора стали ключовими ознаками його економічної політики. Проте саме в цей час проявилися й ризики — нерівномірний доступ до приватизації, тінізація ринку та посилення впливу фінансово-промислових груп на політику.

Попри економічне зростання другої половини 1990-х, політична атмосфера його правління була суперечливою. Найгучнішим ударом по репутації президента став політичний вибух навколо вбивства журналіста Георгія Гонгадзе у 2000 році та «касетний скандал», коли оприлюднені аудіозаписи нібито з кабінету президента спричинили масштабні акції протесту «Україна без Кучми». Скандал оголив проблему впливу силових структур, слабкість парламентського контролю та залежність медіа від політичного керівництва, а також суттєво підірвав довіру до влади.

Конституційні процеси також визначали його епоху. У 2004 році Верховна Рада ухвалила політичну реформу, яка змінила форму правління: Україна перейшла від президентсько-парламентської моделі до парламентсько-президентської. Ці зміни набули чинності вже після Помаранчевої революції, але стали результатом багаторічних дискусій у період його каденції.

Кучма двічі перемагав на виборах завдяки поєднанню кількох чинників: суспільному запиту на стабільність, поліпшенню економічних показників наприкінці 1990-х, відсутності сильних альтернатив та вмінню вибудовувати баланс між різними політичними та бізнесовими групами. Попри скандали та критику, саме контроль над політичними елітами, темп реформ та дипломатичний маневр між Заходом і росією дозволили йому утримувати владу два повні терміни.

Третій президент України — Віктор Ющенко (2005–2010)

Віктор Ющенко став президентом України після Помаранчевої революції — події, яка змінила політичну культуру країни та зруйнувала модель керованих виборів. Його перемога у 2004 році стала символом суспільної перемоги над фальсифікаціями та початком нового етапу демократичних виборів. Ющенко прийшов до влади з потужним мандатом довіри: українці прагнули чесної політики, прозорості влади та повернення України до європейської цивілізаційної траєкторії.

Перші роки його каденції позначилися масштабними змінами вільної комунікації та політичних інститутів. В Україні поширилась свобода слова, медіа перестали бути інструментом адміністративного впливу, а громадські організації отримали можливість відкрито працювати та формувати порядок денний. Європейський і євроатлантичний курс став ключовим напрямком зовнішньої політики: підписувалися нові угоди з ЄС, поглиблювалася співпраця з НАТО, а Україна дедалі чіткіше позиціонувала себе як демократична держава.

Саме за Ющенка було розгорнуто міжнародну кампанію з визнання Голодомору 1932–1933 років геноцидом, а державна політика пам’яті стала одним із наріжних каменів його каденції. Паралельно просувалися проєкти з відновлення культурної спадщини, посилювалася роль української мови й національної історії в освіті та інформаційній політиці.

Основні кроки Ющенка у зміцненні української державності:

1. Проведення демократичних змін після Помаранчевої революції. Розширення свободи слова, лібералізація медіа, зменшення політичного тиску на журналістів і громадські організації.
2. Європейський та євроатлантичний курс. Поглиблення співпраці з ЄС і НАТО, підписання нових угод, стратегічна орієнтація на європейські стандарти.
3. Визнання Голодомору геноцидом. Активна міжнародна кампанія, яка суттєво покращила та ствердила глобальне розуміння української історії.
4. Підтримка української культури й ідентичності. Програми збереження історичних пам’яток, культурні проєкти, популяризація української мови.
5. Початок антикорупційного курсу. Формування умов для подальших реформ прозорості та політичної конкуренції.
6. Посилення міжнародної суб’єктності України. Активні дипломатичні ініціативи, участь у європейських і регіональних платформах.

Однак позитивні очікування суспільства часто наштовхувались на політичні конфлікти всередині влади. Найгострішим стало протистояння між Ющенком і прем’єркою Юлією Тимошенко: розбіжності щодо приватизації, економічної політики та розподілу повноважень привели до урядових криз, що сповільнило реформи й підірвало довіру виборців. До кінця каденції початково високий рейтинг Ющенка практично зник.

Попри суперечливий політичний контекст, його президентство стало періодом, коли Україна остаточно закріпила себе як демократична, європейська держава з новим підходом до свободи слова, історичної пам’яті та міжнародної політики.

Соцмережі Віктора Ющенка

Facebook

Instagram

Четвертий президент України — Віктор Янукович (2010–2014)

Віктор Янукович став четвертим президентом України після перемоги на виборах 2010 року, які відбувалися на тлі втоми суспільства від політичних конфліктів між Ющенком і Тимошенко. Його кампанія була побудована на обіцянках стабільності, економічного порядку та «сильної вертикалі влади». Проте саме ця вертикаль згодом стала основою для авторитарних тенденцій, руйнування демократичних інститутів та кризи, яка завершилася Революцією Гідності.

У перші місяці після обрання Янукович швидко почав концентрувати повноваження в руках президента та уряду. 2010 року Конституційний Суд скасував реформу 2004 року, яка обмежувала повноваження президента, фактично повернувши країну до президентсько-парламентської моделі. Цей крок різко змінив політичний баланс і дав Януковичу змогу контролювати парламент, уряд, судову систему та силові структури через створену «вертикаль» влади. Паралельно відбувалася системна зачистка опозиції, тиск на медіа і поступова монополізація економічних ресурсів на користь найближчого оточення президента.

Попри початкові заяви про курс на ЄС, у листопаді 2013 року уряд Януковича несподівано оголосив про призупинення підготовки до підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Це рішення стало шоком для суспільства і спровокувало масові студентські протести на Майдані Незалежності. Жорстоке побиття студентів у ніч на 30 листопада перетворило мирні виступи на загальнонаціональний протест, до якого приєдналися мільйони українців.

Подальша ескалація, ухвалення «диктаторських законів» 16 січня, насильство проти протестувальників та відмова Януковича від політичного компромісу привели країну до найкритичнішого моменту з часів незалежності. У лютому 2014 року силові дії режиму призвели до десятків убитих на вулицях Києва. Після цього Янукович утік до росії, а Верховна Рада усунула його з посади.

Хоча його діяльність мала руйнівні наслідки, цей етап важливий для розуміння трансформації держави. Основні дії Януковича, що вплинули на хід української історії:

1. Скасування конституційної реформи 2004 року. Фактичне повернення до моделі сильної президентської влади, концентрація політичних повноважень у руках глави держави.
2. Монополізація влади й економіки. Системне підпорядкування парламенту, судів і силових структур; посилення впливу вузького оточення («сім’ї») на ключові фінансові потоки.
3. Звуження демократичних свобод. Тиск на незалежні медіа, кримінальні переслідування лідерів опозиції, зокрема Юлії Тимошенко та Юрія Луценка.
4. Зовнішньополітичний дрейф у бік росії. Зміна переговорної позиції щодо ЄС, підписання Харківських угод 2010 року, які подовжили перебування Чорноморського флоту РФ у Криму до 2042 року.
5. Відмова від Угоди про асоціацію з ЄС. Різка зміна курсу, яка викликала наймасовіші протести з часів незалежності.
6. Спроба силового придушення мирних протестів, вбивства на Майдані. Події листопада 2013 — лютого 2014 року, які призвели до Революції Гідності та політичної ізоляції режиму.
7. Втеча до росії, анексія Криму й початок війни. Після втечі Януковича росія використала політичну кризу в Україні для реалізації власних планів: у березні 2014 року відбулася анексія Криму, а на Донбасі почалися бойові дії. Ці події стали початком російсько-української війни, яка триває й сьогодні. Саме період його правління створив умови, які росія використала для атаки на українську державність.

Янукович увійшов в історію як президент, чия політика стала однією з найбільших загроз для української демократії та незалежності. Його спроба побудувати авторитарну модель управління, відмова від європейського курсу й застосування сили проти громадян призвели до падіння режиму та глибокої національної кризи. Водночас саме протистояння його владі стало вирішальним моментом для утвердження української політичної нації.

П’ятий президент України — Петро Порошенко (2014–2019)

Петро Порошенко став президентом України у червні 2014 року — в черговий кризовий момент новітньої української історії. Країна пережила Революцію Гідності, російську анексію Криму, початок війни на Донбасі та глибоку економічну кризу. Його обрання відбулося у першому турі з високою підтримкою, суспільство потребувало лідера, здатного стабілізувати державу, відновити армію та забезпечити міжнародну підтримку в умовах російської агресії.

Порошенко просував себе як політика, який здатний поєднати демократичні зміни з практичним управлінням. Він отримав мандат на відновлення державних інститутів, боротьбу за територіальну цілісність та продовження європейського курсу, який став наріжним каменем Революції Гідності. Українське суспільство очікувало швидких рішень — насамперед у сфері безпеки, міжнародної дипломатії та очищення влади.

Одним з головних викликів стали дії росії: бої на Донбасі, загроза подальшого вторгнення, руйнування силових структур. За Порошенка відбулося практично нове створення Збройних сил України. Були запущені масштабні програми модернізації, створена система контрактної служби, розширено співпрацю з НАТО та західними партнерами, розгорнуто волонтерський рух і державні програми забезпечення армії. Саме у цей період Україна зупинила подальший наступ росії та на якийсь час стабілізувала фронт.

Порошенко активно працював на міжнародній арені: створення антикремлівської коаліції, санкційний тиск на РФ, співпраця з ЄС і США, підписання Угоди про асоціацію України з ЄС та запуск безвізового режиму. Він став одним із ключових лідерів, які представили українське питання як глобальний виклик безпеці в Європі.

Саме за його каденції відбулися Мінські домовленості — спроба дипломатичного врегулювання конфлікту шляхом його заморозки на окупованих територіях, яка хоч і мала обмежені результати, але зменшила інтенсивність бойових дій.

Період президенства Порошенка став етапом інтенсивних реформ:

• створення антикорупційних органів (НАБУ, САП, НАЗК),
• запуск системи ProZorro,
• децентралізація,
• реформа державної служби,
• реформа освіти та охорони здоров’я (перші етапи),
• запуск нової української поліції.

Одним із найгучніших історичних рішень став Томос про автокефалію Православної Церкви України у 2019 році, який утвердив незалежний статус українського православ’я й ослабив церковний вплив москви.

Ключові кроки Порошенка в зміцненні державності

• Створення сучасних Збройних сил. Фактичний перезапуск армії, формування професійного війська й розбудова оборонної інфраструктури.
• Міжнародна коаліція та санкції проти РФ. Системна дипломатія, яка забезпечила Україні глобальну підтримку.
• Підписання Угоди про асоціацію та безвіз з ЄС. Один із найбільших євроінтеграційних проривів в історії країни.
• Антикорупційні інституції та прозорість влади. НАБУ, САП, НАЗК, ProZorro — основа майбутніх реформ.
• Децентралізація. Передача ресурсів і повноважень громадам, одна з найуспішніших реформ країни.
• Томос і створення ПЦУ. Утвердження духовної незалежності від москви.
• Цифрова трансформація та відкритість даних. Підготовка до подальшої цифровізації, яка розгорнулася вже у 2019–2024 роках.

Порошенка критикували за повільність боротьби з корупцією, політичні конфлікти всередині коаліції, бізнесові інтереси та низку резонансних справ, пов’язаних з оборонними закупівлями. Частина суспільства очікувала радикальніших змін, ніж ті, які відбувалися на практиці. Проте навіть критики визнають: його каденція стала періодом наймасштабнішого інституційного оновлення з часів незалежності.

Соцмережі Петра Порошенка:

Facebook

Instagram

Telegram

X/Twitter

TikTok

YouTube

Шостий президент України — Володимир Зеленський (2019–дотепер)

Володимир Зеленський став шостим президентом України після перемоги на виборах 2019 року, де здобув понад 73% голосів у другому турі. Його прихід до влади символізував запит на оновлення політики, відмову від старих еліт та перезапуск державних інститутів. Зеленський позиціонував себе як «президент простих людей», готовий ламати закостенілі схеми, боротися з корупцією та наближати державу до європейських стандартів.

Його перші роки правління позначилися активною внутрішньою динамікою: розпуск Верховної Ради, дострокові парламентські вибори, формування монобільшості, ухвалення законів про імпічмент, реформу прокуратури, судові зміни, запуск ринку землі та масштабна цифровізація державних послуг. Саме за Зеленського з’явився застосунок «Дія», який став візитівкою української цифрової трансформації.

24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення. Цей день кардинально змінив логіку президентства Зеленського і визначив його роль у світовій політиці. Він залишився в Києві й звернувся до громадян зі словами:

Ми всі тут. Наша армія тут. Громадяни тут. Ми всі тут. Ми будемо захищати нашу державу

— фразою, що стала символом українського спротиву.

У перші місяці вторгнення Зеленський став глобальним голосом України. Він щоденно звертався до парламентів світу, виступав на міжнародних форумах, організував безпрецедентну дипломатичну підтримку та створив широку коаліцію держав, які допомагають Україні зброєю, фінансами та санкційним тиском на росію. Його комунікація, від відеозвернень у неформальних футболках — до роботи на лінії фронту, стала новою формою воєнного лідерства.

Під його керівництвом Україна витримала перший удар, зупинила російське просування на ключових напрямках і перейшла до контрнаступальних операцій. У 2022 році країна отримала статус кандидата в члени ЄС — політичний прорив, якого не могли досягти попередні десятиліття.

Попри війну, яка триває, Зеленський зберіг курс на цифровізацію, трансформацію державного сектору, скорочення бюрократії та посилення прозорості. «Держава у смартфоні» стала реальністю: електронні документи прирівняні до паперових, відкриті держпослуги, електронний бізнес, мобілізаційні сервіси, електронний суд — ці процеси вивели Україну в лідери цифрових реформ у Європі.

У воєнний період президент координує роботу уряду, парламенту та силових структур, а також продовжує реформувати оборонний сектор, запускаючи нове виробництво зброї, впроваджуючи стандарти НАТО та регулюючи мобілізаційні процеси.

Його президентство — це також масштабні переговори щодо ППО, танків, HIMARS, артилерії, далекобійних ракет, систем ПРО та винищувачів. Жоден президент України до цього не здійснював такого рівня міжнародних безпекових контактів.

Чому Зеленський перебуває на посаді довше 5 років? З початку повномасштабної війни в Україні діє воєнний стан, за якого проведення виборів будь-якого рівня заборонене. Конституція України визначає, що президент виконує свої обов’язки до моменту вступу на посаду новообраного президента. Тому каденція Зеленського законно триває і після 2024 року.

Улітку 2025 року Зеленський зіткнувся з одним із найбільших внутрішніх громадянських потрясінь за час війни. Після ухвалення законопроєкту, який звужував повноваження антикорупційних органів, по всій країні спалахнули масові протести. Люди виходили на площі з картонними табличками — символом мирного спротиву та нагадуванням про Майдан.

Тиск суспільства змусив владу відмовитися від закону та відновити повноваження НАБУ й САП.

Далі у 2025 році розгорнулася одна з найбільших корупційних справ часів війни. Розслідування торкнулося посадовців в енергетичній та оборонній сферах, а також окремих осіб з близького оточення президента. У справі фігурують великі суми на контрактах та постачанні.

На тлі скандалу відбулися ключові відставки — зокрема міністрів енергетики та юстиції. Події викликали хвилю суспільного обурення, оскільки корупція в умовах війни сприймається як удар по обороноздатності країни.

Ще однією резонансною темою цього часу став «мирний план», запропонований адміністрацією Дональда Трампа. Хоч Зеленський підтвердив готовність обговорювати документ, суспільна реакція була неоднозначною.

План містить потенційні умови, які багато українців розцінили як небезпечні: ризики територіальних поступок, обмеження оборонних можливостей та можливе обмеження майбутнього вступу України в НАТО.

Обговорення мирного плану наклалося на корупційні скандали, що поглибило суспільну напругу й викликало питання щодо того, яким має бути прийнятний формат миру.

Ключові кроки Зеленського у зміцненні державності:

• Створення міжнародної антивоєнної коаліції. Десятки країн підтримують Україну зброєю, фінансовою та гуманітарною допомогою.
• «Держава у смартфоні». Масштабна цифровізація: «Дія», електронні документи, онлайн-послуги, цифрові суди.
• Реформи перших років президентства. Закон про імпічмент, перезапуск антикорупційної інфраструктури, судові зміни, ринок землі.
• Європейська інтеграція. Україна отримала статус кандидата в ЄС у 2022 році та відкрила шлях до переговорів про вступ.
• Воєнне лідерство. Організація оборони країни, модернізація ЗСУ, міжнародні переговори щодо зброї, ППО та ракет.
• Системна комунікація з суспільством. Щоденні звернення, поїздки на фронт, прозора інформполітика.
• Гуманітарна та дипломатична ініціатива «Формула миру». Дорожня карта відновлення безпеки та правопорядку у світі на українських умовах.

Соцмережі Володимира Зеленського:

Кандидати в президенти України

Президентські вибори в Україні завжди були більше, ніж просто політичним процесом, це дзеркало суспільних настроїв, криз, очікувань і надій. За понад тридцять років незалежності українці бачили сотні кандидатів — від лідерів національного руху до політичних важковаговиків, від бізнесменів і технократів до митців, блогерів та відверто сатиричних персонажів. Саме різноманітність кандидатів робить українські вибори демократичними, унікальними та надзвичайно показовими.

На перших виборах 1991 року основну боротьбу вели постаті національного руху й державотворці: Леонід Кравчук, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Ігор Юхновський. Це була політична епоха, коли країна шукала шлях незалежності, а кандидати говорили про державність, мову та ідентичність.

У 1994–2004 роках у політиці домінували системні політики: Кучма, Мороз, Симоненко, Вітренко. Виборче поле було чітко поділене між «лівими» й «правими», між проросійськими та проєвропейськими силами. Саме тоді президентські кампанії стали масштабними ідеологічними баталіями.

Після Помаранчевої революції у політику активно прийшли нові обличчя — молодші, реформаторські, але й більш конфліктні. У 2010-х електоральна карта ще раз змінилася: після російської агресії 2014 року проросійські політики втратили масову підтримку, а країна орієнтувалася на Захід.

У 2019 році українці вперше масово підтримали кандидата «поза системою» — Володимира Зеленського. Це стало кульмінацією запиту на оновлення, недовіри до старих еліт та появи нової політичної генерації.

За ці роки українці бачили на виборах десятки впливових політиків, серед яких:

• В’ячеслав Чорновіл — лідер національного руху, головний опонент Кравчука у 1991 році.
• Олександр Мороз — один із найвідоміших соціалістів країни.
• Петро Симоненко — головний кандидат від комуністів у 1990-х.
• Юлія Тимошенко — одна з ключових політичних фігур 2000–2010-х, багаторічна учасниця президентських перегонів.
• Анатолій Гриценко — представник технократичного центру, підтримуваний міським електоратом.
• Петро Порошенко — політик, що прийшов до влади після Революції Гідності.
• Володимир Зеленський — найуспішніший «несистемний» кандидат, який у 2019 році здобув рекордну підтримку.

Українські вибори неодноразово ставали майданчиком і для політиків із суперечливою репутацією:

• Дмитро Корчинський (2004) — радикальний кандидат з епатажною риторикою.
• Олег Ляшко — популіст із провокативними акціями та медійними скандалами.
• Технічні кандидати, які висувалися лише для маніпуляції перегонами, розщеплення голосів чи участі в телеефірах.

Такі політики часто потрапляли у фокус уваги не через програми, а через конфлікти, резонансні заяви чи політичні скандали. Україна належить до країн з дуже ліберальною системою реєстрації кандидатів, тому на виборах регулярно з’являлися нестандартні фігури, які перетворювали кампанію на політичний театр:

• Василь Противсіх (2010) — змінив прізвище спеціально для виборів, перетворивши свою заявку на протест проти всіх політиків.
• Дарт Вейдер (2014, 2019) — персонаж, висунутий Інтернет-партією України, який приходив до ЦВК у повному костюмі героя «Зоряних війн». Це був політичний перформанс, що миттєво став мемом.
• Микола Грабар (2004) — юрист, який подавав абсурдні позови проти держави, парламенту й самої незалежності України, перетворюючи вибори на юридичну сатиру.
• Сергій Носенко (2019) — відкрито зізнався, що не має програми, але «вирішив спробувати».
• Блогери та кандидати одного дня (2019) — YouTube- та Instagram-персонажі, які подали документи заради хайпу, а не політики.

Такі кандидати не мали шансів на перемогу, але вони ілюстрували широту української демократії, яка не обмежує участь у виборах лише професійними політиками. 

Реакція виборців завжди була змішаною: українці часто сміялися з абсурдних кампаній, перетворюючи дивних кандидатів на меми; частина виборців сприймала таких учасників як «засмічення бюлетеня» й знецінення інституту виборів; дехто голосував за таких кандидатів як форму протесту проти «старих політиків». Масштаб «кумедних» кандидатів свідчить про високий рівень політичної свободи та відсутність цензури.

Не дивно, й те, що українські вибори відомі не лише політичними драмами, а й творчими гаслами та неординарними кампаніями:

• «Так! Ющенко!» — гасло Помаранчевої революції.
• «Армія! Мова! Віра!» — національна рамка кампанії Порошенка.
• «Зробимо їх разом!» — емоційний меседж Зеленського.
• Костюмовані походи Дарта Вейдера до ЦВК.
• Перфоманси Противсіха як символ протесту.
• Виборчі ролики-бурлески, які з’являлися у кампаніях технічних кандидатів.

Політичні кампанії в Україні — це не тільки боротьба програм, а й культурний феномен, що відображає і почуття гумору, і рівень свободи, і внутрішні конфлікти суспільства.

Часті питання